Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства

7. Авторитарний режим допускає  існування інакомислення і опозиції  в чітко визначених межах. Правляча  еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Цей політичний режим займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією. Але це не розкриває суттєвих ознак для всього режиму в цілому. При визначені авторитаризму суттєвою ознакою є відносини влади і суспільства. Ці відносини будуються, швидше за все, не на переконанні, а на примусі. Авторитаризм (від лат. autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) — це державно-політичний режим, стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, чіткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій.

Авторитарний режим ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. І хоч авторитаризм дещо лібералізує суспільне життя, дозволяє обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні і діях, наявність опозиції, все ж таки чітко розробленої державної ідеології немає. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, немає тотального контролю над соціальною та економічною інфраструктурою громадянського суспільства, за виробництвом, профспілками, навчальними закладами та засобами масової інформації.

Разом з тим режим не дозволяє реальної політичної конкуренції за владу, фактичної участі населення в прийнятті рішень з важливих питань життя суспільства.

У реальному політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомейні в Ірані) тощо

Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов´язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.[1]

3. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.

Дослідженням проблем становлення і розвитку політичних режимів займалося і займається багато вчених. Але в більш-менш завершеному вигляді теорія політичних режимів складається лише в 50-ті роки XX ст. Разом з цим багато питань цієї теорії лишається досі в стадії розроблення. Це торкається питання трансформації тоталітарних та авторитарних режимів у демократичні.

Для науки і для політичної науки зокрема, ця проблема не нова, тому що немає в світі країни, яка не пережила б періоду реформування політичного режиму. Тому це питання актуальне. Так, ще всередині XIX ст. видатний французький вчений А. Токвіль сформував закон політичного розвитку, згідно з яким найшвидший шлях до свободи веде до найгіршої форми рабства. Він вважав, що немає нічого гіршого для країни, ніж слабкі традиції демократії і свободи, ніж швидкі зміни та реформи. У цих умовах процес реформування може вийти з-під контролю, бо політичні інститути суспільства не можуть забезпечити баланс інтересів громадян різних соціальних верств, а бурхливий потік політичної енергії та дій, спрямований на руйнацію старого режиму, не вдається зупинити, направити його в розумні демократичні межі. Токвіль попереджав, що цей процес неминуче веде до охлократії, тобто до найгіршої форми тиранії, яка може бути замінена ще жорстокішою тиранією.

З розвитком загального політичного питання, питання реформування та трансформації політичних режимів не втрачає своєї актуальності. Воно актуальне й нині для цілого ряду країн, особливо країн Центральної та Східної Європи, України, які знаходяться на цьому етапі і прикладають чимало зусиль, щоб пройти його як найшвидше.

Проте єдності в поглядах на проблеми реформування та трансформації політичних режимів у вчених немає. У 60-х роках XX ст. ряд учених дійшли думки, що недемократичні режими є досить тривалим феноменом політичної реальності. Представники цієї групи вчених 3. Бжезінський і С. Хантінгтон у своїй книжці «Політична влада: США і СРСР» визначають спільну особливість великих держав, що ці держави належать до групи успішно діючих і що тоталітарний режим наддержави може розвиватися краще та функціонувати ефективніше, ніж демократичний. Підтвердження своєї думки вчені знаходять у політичному житті в періоді між двома світовими війнами, в 60-х роках, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не як політичний режим майбутнього. У наступне десятиліття К. Фрідріх та 3. Бжезінський у книжці «Тотальна диктатура та демократія» зробили висновок, що тоталітарний режим неспроможний змінюватись, еволюціонувати і що його можна лише знищити ззовні. І тому тоталітарні держави приречені на загибель. Прикладом для них слугував тоталітарний режим у Німеччині, яка розв'язала світову війну і програла її. Однак життя показало хибність такої точки зору і підтвердило здатність трансформації політичних режимів. Підтвердженням цієї тези є СРСР після 1953 p., коли політичний режим почав еволюціонувати від тоталітаризму до авторитаризму.

Американський політолог С. Хантінгтон розглядає три моделі переходу від авторитаризму до демократії. Першою є класична лінійна модель (Великобританія, Швеція). За цією моделлю, в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян. Спочатку громадяни отримують громадянські, особисті права, потім політичні і на завершення — соціальні. Поступово обмежуються, а потім і зникають виборчі цензи, парламент стає вищою законодавчою владою і контролює уряд.

Другою є циклічна модель переходу (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки). Вона передбачає чергування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії. У цьому випадку обраних народом урядовців або скидають військові, або вони самі захоплюють і узурпують владу, побоюючись втратити її, стикаючись зі зростаючою опозицією і непопулярністю. Ця модель переходу свідчить про недостатню зрілість демократичних переконань, про слабкість позицій цих переконань у панівній політичній культурі.

Наступною є діалектична модель переходу (Іспанія, Греція, Португалія). Ця модель так само, як і циклічна, характеризується нестабільністю політичних режимів. Але за цією моделлю перехід до демократії здійснюється під постійним впливом уже сформованих внутрішніх передумов (висока індустріалізація країни, сформований численний середній клас, високий освітній рівень громадян, раціоналізація та індивідуалізація масової свідомості). Концентрація цих та інших передумов призводить до швидкої руйнації і краху авторитарного режиму, і як наслідок встановлюється стабільна демократія.

У доповнення до розглянутих запропонованих С. Хантінгтоном моделей, узагальнена логіка переходу до демократії може спиратися на наявність чи відсутність консенсусу між реформаторами та поміркованими прихильниками старої системи влади. Виходячи з цього, можна говорити про кооперативну і конкурентну моделі переходу.

Кооперативна модель має наявний потенціал демократизму. Вона передбачає: а) поступову і послідовну лібералізацію політичного режиму; б) обережний і послідовний демонтаж старих інститутів влади попередньої системи, несумісних з новою, розумне збереження і пристосування старих корисних інститутів влади і констиціонування нових демократичних інститутів; в) ресоціалізація населення.

Конкурентна модель передбачає: а) загальну лібералізацію всіх сторін життя; б) демонтаж старої системи; в) впровадження нових демократичних інститутів за будь-яку ціну, часто супроти опору як знизу, так і згори. Ця модель трансформації відзначається прискореною та поверхневою лібералізацією відносин, швидким проведенням демократичних виборів, в результаті яких стара еліта усувається від влади. Внаслідок слабкості нових політичних інститутів зберігається висока вірогідність реставрації недемократичних режимів, інколи в більш жорстких формах.

Доповнюючи наведені вище погляди, польський політолог Є. Вятр виділяє три форми найбільш вірогідної мирної трансформації недемократичних режимів у демократичні. Перша форма — реформа зверху. Така трапляється, коли правителі самі, добровільно наважаться втілити в життя програму демократичних перетворень. Друга форма трансформації тоталітарних і авторитарних режимів пов'язана із швидкою їх загибеллю і відмовою від влади на користь демократії. Третя форма — це поступове проведення реформ, яке спирається на узгодження дій сил, що стоять при владі і опозиції. Взагалі ж перехід від авторитаризму до демократії здійснюється в кілька етапів: криза авторитаризму; його лібералізація; встановлення демократії.

Перехід від тоталітарних і авторитарних режимів до демократії пов'язаний з великими труднощами, насамперед економічними. Цей перехід суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в піднесеному стані, і ускладнюється в умовах її кризи. Тому стан економіки— це перша проблема, з якою стикається країна під час переходу до демократії.

Друга проблема — радикалізація опозиції. Це істотно дестабілізує економічне і політичне життя. Сучасна Україна в цьому плані — яскравий приклад. Поки не було демократії, опозиція ставила вимоги до влади, які досягалися порівняно легко (право вільно висловлюватися, звільнення політв'язнів, право на свободу пересувань). Але з початком процесу демократизації радикальна опозиція висуває до влади все більш важко вирішувані та дестабілізуючі вимоги, аж до відправлення у відставку уряду та президента. Такі обставини здатні перервати демократичні перетворення і повернути процес до повернення авторитаризму.

Третя велика проблема на шляху до демократії пов'язана з багатонаціональним характером багатьох держав. Тому не дивно, що проблема демократизації істотно ускладнюється боротьбою національних осередків за суверенітет і державну самостійність.

Четверта проблема, яка несе в собі загрозу для процесу демократизації, полягає в тому, що в кожній державі є люди, які знаходяться в опозиції як до тоталітаризму, так і до демократії, бо вони є прихильниками авторитаризму. Таким чином, трансформація тоталітарних і авторитарних режимів у сучасній демократії— процес складний і суперечливий, але можливий.

Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.

Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов´язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти людських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.

Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.