Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства

Форма державного устрою — це національно-територіальна організація держави і взаємовідношення центральних та територіальних органів. Ця форма дає відповідь на питання про те, з яких частин складається територія країни та про їх правове положення, яке співвідношення та взаємозв'язок ієрархічних структур держави. Виділяють дві форми державного устрою — унітарну та федеративну держави. Є й змішані форми державного устрою. Наявні в сучасному світі конфедерації не належать до форми державного устрою, бо є формою об'єднання суверенних держав, які координують свою діяльність за деякими питаннями.

Для глибшого дослідження сутності політичного режиму треба звернутися до питання їх класифікації та типології. Перші спроби класифікації політичних режимів зроблені ще античні вчені. І це не дивно, бо людей завжди цікавило, як і цікавить зараз, чому в одних державах люди живуть краще, ніж у інших, і що треба змінити в своїй державі, щоб і самим жити добре? Хоча, відверто кажучи, античні вчені не вживали поняття «політичні режими», а користувалися поняттям «форма правління». Так, Платон класифікував їх аналогічно душевному стану людини і виділяв: монархію (честь), аристократію (справедливість), тимократію (войовничість і почесті), олігархію (жадібність), демократію (волелюбність), тиранію (лють). Арістотель виділяв три правильні форми правління — монархію, аристократію і полі-тію, та три неправильних — тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правління здійснюється згідно з законами в інтересах багатьох громадян, при неправильних — в особистих інтересах, позазаконними методами.

Полібій, підхопивши ідеї Платона про політичне виродження форм правління, розглядав кругообіг політичного життя держав, який виражається в послідовній заміні один одним шести форм правління. Першою виникає монархія — правління однієї особи. Розкладаючись, монархія перероджується на протилежну форму — тиранію.

Незадоволеність тираном призводить до того, що шляхетні громадяни позбавляють правителя влади. Внаслідок цього встановлюється аристократія — правління небагатьох, які переслідують інтереси спільного блага. Аристократія, в свою чергу, поступово вироджується в олігархію — правління тих, хто використовує свою владу для особистого збагачення.

Умови цього правління породжують незадоволення, що неминуче призводить до наступного перевороту, в результаті чого утворюється правління багатьох — демократія. її спотворенням є охлократія — панування натовпу.

У сучасній політичній науці одним з перших до проблем класифікації політичних режимів підійшов Г. Моска. Він не завершив свою класифікацію, а його послідовники виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний.

Існує особливий, своєрідний підхід до класифікації політичних режимів в українській політичній думці. Автор цього підходу В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів» виділяє три типи політичних режимів: 1) демократію з республікою; 2) охлократію з диктатурою; 3) класократію з правовою монархією. Під демократією фактично розуміється парламентська і президентська республіка. Під охлократією розуміється такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації елементів в одну верству і панує над усім суспільством, тобто не влада натовпу, а влада над натовпом. І під класократією В. Липинський розуміє такий соціально-політичний лад, коли активна меншість, виборна аристократія, приходить до влади, управління шляхом виборів найкращих представників із різних станів і класів суспільства. Влада цієї активної меншості, виборної аристократії, обмежується послухом монархові, влада якого, в свою чергу, обмежується законами, прийнятими законодавчими органами, які утворюються з вибраних представників окремих класів.

Цікавий і, на мій погляд, розумний підхід щодо класифікації політичних режимів висловлює російській вчений К. С. Гаджиєв. Він робить висновок, що визначальною в класифікації політичних режимів є існуюча політична система. У ліберально-демократичній політичній системі, каже він, визначальне значення для класифікації політичних режимів належить характеру розподілу влади, що має вирішальний вплив на характер співвідношення, прерогативи і функції основних владних інститутів держави. Насамперед, продовжує він, політичні режими розрізняються згідно ролі, яку виконують глава держави і глава уряду в системі влади: конституційна монархія, парламентська республіка, президентська і змішана республіка. При цьому слід зауважити, що конституційна монархія, за винятком процедури вибору глави держави, за базовими параметрами збігається з парламентським режимом.

У політичній системі диктаторського типу розподіл властей відсутній, тому головним критерієм класифікації політичного режиму необхідно затвердити форми організації та функціонування унітарної ієрархічної влади. За цим критерієм у сучасних диктаторських політичних системах розрізняють авторитарні і тоталітарні режими. Всередині цих режимів існують свої особливості і нюанси. Так, у рамках авторитаризму розрізняють традиційно-монархічний, громадянський, військово-політичний, авторитаризм модернізації; у рамках тоталітаризму — більшовицький, фашистський, нацистський режими.

Треба сказати, що і при авторитаризмі, і при тоталітаризмі немає чистих, класичних режимів, які повністю відповідали б усім критеріям, а існують режими змішані, які поєднують у собі елементи різних політичних систем.

 Треба зауважити, що «класифікація» і «типологія» — поняття різні. «Класифікація» ґрунтується на виділенні деякої загальної ознаки в сукупності різних явищ політичної дійсності, завдяки чому досягається певна упорядкованість. «Типологія» ж повинна відбивати узагальнений образ, явище, сукупність. При цьому утворюється особлива абстракція — тип, який дає змогу відображувати сукупність у «чистому» вигляді, без другорядних якостей. Класифікація ідеальних, «чистих» типів визначається терміном «типологія».

Для всебічної типології політичних режимів треба визначити критерії цієї типології. Можна погодитися з українським вченим О. Рудакевичем, який для типології політичних режимів пропонує такі критерії: спосіб формування органів влади; ступінь поділу державної влади; співвідношення державного управління та місцевого самоуправління; становище особи в суспільстві, її права і свободи; тип орієнтації громадян на політичну систему суспільства; роль партій, інших об'єднань у політичному житті; характер взаємин влади і опозиції; методи розв'язання конфліктних ситуацій; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; ефективність контролю громадянського суспільства за діяльністю державних інститутів; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму; місце й роль силових структур у політичному житті.

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні. [6]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів.

Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в ЗО—40х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрішньо сімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією.

Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова totalis, що означає «весь, цілий, повний». На практиці тоталітарний режим встановився в деяких країнах у першій половині XX ст. Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кожної людини засобами збройного насильства. Політична влада поглинає і все суспільство, і окрему людину. При цьому влада формується однією людиною, або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Здійснення політичного панування можливе лише в тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальне ідеологічне оброблення суспільної думки. Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Найчастіше виділяють такі ознаки тоталітаризму: 1) над централізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої — лідер-вождь або група. Володарюючи група не несе відповідальності за свої дії ні перед яким виборним органом, концентрує в своїх руках усю повноту влади — законодавчу, виконавчу і судову; 2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на поза контрольне панування. Значення ідеології в тоталітарних режимах визначається необхідністю підкорити все населення реалізації єдиної мети; 3) масова, монопольно володарюючи партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів; 4) розгалужена каральна система; 5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства; 6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

Розрізняють три форми тоталітарного режиму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм і радянський комунізм. Усі вони мають особисті відзнаки.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. СенСімона, Г.В.Ф. Гегеля, Ж.Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загально цивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов’язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньо психологічного ентузіазму, а також екстенсивне — за допомогою репресивнопропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значно дистанційоване від нього. З тоталітаризмом пов’язаний султаністичний політичний режим, який характеризують наявність верховного правителя за відсутності розмежування державної та приватної сфер; погляд представників влади на суспільство як на неподільну власність правителя, члени родини якого здебільшого обіймають провідні посади в державному та економічному управлінні; особлива ідеологія (найчастіше названа за ім´ям правителя); неформальний характер усіх державних відносин; клановість; відсутність реальної судової влади. У тоталітарних державах недопустимі будь - які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси: 
— наявність загальнообов´язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму; 
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього; 
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

— жорстке переслідування будь - якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь - яких форм насильства

—концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

— підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарноавторитарний тип політичного режиму); 1921—1929 pp. (авторитарний режим); 1929— 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.

Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних держав — сильна виконавча влада.

Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:

1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.

2. Концентрація влади в руках  уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу  прийняття рішень. Правляча еліта  формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.

3. Органи влади, як центральні, так  і місцеві, мають маріонетковий  характер.

4. Можливість втручання армії  в політичний процес.

5. Не виключені вибори, боротьба  партій, але все це відбувається  в жорстко регламентованих рамках.

6. Наявність приватного сектору  економіки, вільного від прямого  державного втручання.