Особливості розвитку соціально-педагогічних ідей та практики у 60-80 рр. ХХ ст

му. Відносно якісних станів соціальна педагогіка в сучасних умовах одночас-

но розвивається в трьох парадигмах: освітній, практичній і науковій. Кожна з

них має  свою специфіку, однак усі вони тісно  взаємопов’язані.

Парадигма як теорія або модель постановки й вирішення проблеми ви-

користовується  для характеристики змісту систем і  процесів, систематизо-

ваних відповідно до методологічного обґрунтування, механізмів їх станов-

лення й стратегії розвитку. Специфіка  наукової парадигми соціальної педа-

гогіки  розкривається у визначенні триєдності соціальних процесів (соціаль-

ного  розвитку особистості, її інтеграції в  соціумі й педагогізації середовища),

які відбуваються в різноманітних соціально-педагогічних інститутах соціуму

під впливом спеціально-організованої діяльності, а також у формуванні прин-

ципово  нового її об’єкта й предмета на основі особистісно-соціально-діяль-

нісного підходу, створенні широкого дослідницького поля.

Загалом наукова парадигма суттєво впливає  на процес формування

соціальної  педагогіки, а зміст і характер уже сформованого наукового знан-

ня відображаються в освітній і практичних парадигмах у вигляді узагальне-

них результатів, які проявляються у світогляді, установках і в позиціях у про-

цесі  підготовки спеціалістів і їх фахових реалізації на практиці.

Значний внесок у розвиток наукової парадигми  соціальної педагогіки

зробили М.А. Галагузова, І.А. Лепський, Л.В. Мардахаєв, А.В. Мудрик,

Л.Е. Нікітіна, Г.М. Філонов та інші — їм належить провідне місце у виробленні

методології й визначенні її основного термінологічно-категоріального  апарату.

Однак, аналіз наукових робіт із соціальної педагогіки переконує в тому,

що їх автори, в основному, уникають такої  парадигмальної диференціації й

розкривають сутність і зміст соціальної педагогіки як цілісного соціально-

педагогічного знання і практики. Проте, кожна з  парадигм має своє відобра-

ження в різних теоріях і концепціях, у наукових термінах і категоріях, у потре-

бах і  проблемах. Це актуалізує необхідність їх окремого розгляду і встанов-

лення певної (умовної) ієрархії. Аргументами  на користь пріоритету наукової

парадигми виступають потреби визначення основ, найбільш загальних, фун-

даментальних  положень, вихідних позицій і базових  знань у соціальній педа-

гогіці. Вони складають частину логічної структури соціальної педагогіки як

наукової  дисципліни, яка є особливо складною для наукової розробки. Окрім

того, соціальна  педагогіка як наука продовжує переживати період свого ста-

новлення, отже, викликає особливий інтерес  і потребує певного осмислення напрацьованого й прогнозування розвитку на майбутнє. Спробуємо це зро-

бити  в нашій статті.

Насамперед, зауважимо, що на сьогодні соціальна  педагогіка як наука

тісно взаємодіє й інтегрується з різними  іншими науками соціальної сфери

— психології, культури, мистецтва, медицини, соціального  захисту, соціаль-

ного  права тощо. З галузі науки вона поступово переростає в міжпредметну

наукову галузь, у якій відокремлюються фундаментальні й прикладні аспекти.

Структурно  вона має загальні й часткові розділи. До загальних відно-

сяться  історія соціальної педагогіки, методологія  соціальної педагогіки й по-

рівняльна соціальна педагогіка. Вони містять  загальні знання, які проявля-

ються на всіх рівнях і у всіх соціально-педагогічних процесах, видах со-

ціально-педагогічної діяльності й типах соціально-педагогічних систем інших

дисциплін соціальної педагогіки.

Історія соціальної педагогіки вивчає періоди  й етапи її розвитку, видатні

персоналії, загальні питання історії соціальної педагогіки й соціально-педа-

гогічні дослідження в історичному контексті. Методологія розкриває методо-

логічні основи соціальної педагогіки, особливості  науково-дослідної й науко-

во-освітньої  діяльності, зокрема, щодо шляхів отримання  і способів викори-

стання  отриманих знань, логіки й методів соціально-педагогічного пошуку.

Порівняльна педагогіка відображає розвиток соціальної педагогіки в різних

регіонах  світу, ступінь і специфіку наукової розробленості соціально-педаго-

гічних  проблем, підготовку спеціалістів соціальної сфери за рубежем.

Структуру соціальної педагогіки як наукової дисципліни, перелік основ-

них напрямків  наукових досліджень представлено в  паспорті спеціальності.

Усі теми наукових досліджень вивчаються, колегіально  розглядаються і про-

ходять  за визначеним порядком затвердження та реєстрацію. У такий спосіб

забезпечується  координація наукових досліджень і  вектори розвитку науки в

контексті найбільш актуальної проблематики.

Будь-яка  наукова дисципліна розвивається протирічно відносно її скла-

дових і з різною динамікою прирощення наукового знання. Ці протиріччя ви-

являються, найчастіше, на рівні підміни основних понять і заміщення змісту.

Подібне відбувається і в соціальній педагогіці. Прикладом цього може бути

наукова дискусія щодо відношення соціальної педагогіки до соціальної ро-

боти. У  її ході виявляються полярні позиції: одні стверджують, що соціальна

педагогіка  — це частина соціальної роботи; інші — що соціальна педагогіка

й соціальна  робота — одне й те ж, а різниця  між ними полягає тільки у сфері

застосування: соціальний педагог працює в освітніх закладах, а соціальний

працівник — у системі соціального захисту. Існує також точка зору, згідно з

якою  професії „соціальний педагог” і  „соціальний працівник” є похідними  від

загальної професії „соціальна робота”; що соціальна педагогіка орієнтова-

на на роботу з дітьми й молоддю, а соціальна  робота — на клієнтів усіх інших

вікових категорій.

Науковці  лабораторії соціальної педагогіки Інституту проблем вихован-

ня АПН  України відстоюють позицію, яка  полягає в тому, що:

1) соціальна  педагогіка — це теоретична  основа соціальної роботи. Адже

для того, щоб надати адекватну і кваліфіковану  допомогу людині, яка її по-

требує, необхідно об’єктивно знати про  її індивідуальні потреби й можливості,

про найближче  середовище та його потенції, про закономірності й особли вості застосування тих чи інших методів, реалізацію соціально-педагогічних

технологій  тощо;

2) соціальна  педагогіка орієнтована на оптимізацію  умов соціалізації

осіб  різних вікових категорій і соціальних груп у різних соціальних ситуаціях.

Адже  сам процес соціалізації завжди відбувається в полікультурному сере-

довищі (у сім’ї — батьків і дітей; у школі — школярів різних класів і педагогів;

за місцем проживання — друзів, сусідів; у  вуличному середовищі — ровес-

ників, друзів, знайомих, незнайомих і т.п.) у процесі як спеціально організова-

них впливів, так і таких, що виникають стихійно.

Не менш дискусійними є твердження й про  те, що існує принципова різни-

ця між  соціальною педагогікою й соціальною роботою в характері впливів

на людей  і в умовах реалізації цих впливів. Однак, практика доводить, що і ті,

й інші у своїх впливах спираються на психолого-педагогічні знання, які  дозво-

ляють реалізувати індивідуальний підхід у досягненні поставлених цілей.

Узагальнення напрацьованого в останні десятиліття дозволяє ствер-

джувати, що у своєму розвитку соціальна педагогіка як наука пройшла вже

три етапи:

— емпіричний — на рубежі 80—90-х рр. ХХ ст. —  пошук шляхів вирішен-

ня соціальних проблем через удосконалення  соціального середовища, що

спричинило  підвищений інтерес до виховної проблематики в педагогічній науці,

до появи  в теорії виховання соціально-педагогічної проблематики, яка, зде-

більшого, визначалась у контексті „соціального виховання” й розкривалась у

суміжних педагогічних дослідженнях з дошкільного, сімейного, морального,

релігійного виховання та ін., спрямованих на підвищення виховного потенці-

алу середовища. У цей період створювався науковий фундамент, в основу

якого покладено дисертаційні роботи, монографії, наукові статті, матеріали

науково-практичних конференцій, де визначалися теоретичні положення й

методологічні позиції здійснення соціально-педагогічних досліджень; розроб-

лялося  наукове й методичне обґрунтування  професії „соціальний педагог”

як педагога широкого профілю, який володіє основами юридичних, медичних

і психологічних  знань;

— науково-практичний — період 1991—2003 рр. — визначення концеп-

туальних  підходів до розвитку практики соціальної сфери на основі педаго-

гічно доцільного змісту і спрямованості; виявлення фактів, тенденцій, зако-

номірностей у соціальній роботі й соціально-педагогічній практиці; визначення

методологічних  і теоретико-методологічних засад  соціально-педагогічної на-

уки й  пошук взаємозв’язків соціальної педагогіки з соціальною філософією,

соціальною  психологією, соціологією, правом; означення  поля перспектив-

них наукових досліджень; обґрунтування функціональних обов’язків соціаль-

них працівників  і соціальних педагогів у різних соціальних інституціях зарубі-