Контрольная работа по "Международная экономика"

align="justify">   Механізм  валютного регулювання на національному  рівні являє собою систему  контролю за припливом і відпливом  іноземної валюти з країни в країну. З цією метою урядом приймаються постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, це постанови, які:

   а) вимагають від окремих осіб чи фірм, що отримують іноземну валюту, передати або продати її урядові;

   б) нормують запаси іноземної валюти.

   Підприємець, який бажає здійснити платежі  за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дозволить йому купити за кордоном стільки товарів, скільки  він би хотів. Тому українська фірма, яка бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі діючі постанови щодо валютного регулювання в Україні і в інших країнах, тому що вони можуть відігравати на її спроможності поставляти товари чи отримувати платежі з цих країн.

   Отже, валютне регулювання являє собою процес і порядок державного управління валютної сферою в економіці. Валютне регулювання є основною частиною валютної політики. Під валютним регулюванням також розуміється сукупність форм і методів організації грошових потоків при проведенні зовнішніх операцій з метою запобігання відтоку капіталу і зміцнення вітчизняного платіжного балансу, забезпечення належної динаміки валютного курсу і рівноваги на валютному ринку.

   До  завдань валютного регулювання  відносять: управління обігом валюти; контроль за валютними операціями; вплив на курс національної валюти; обмеження використання іноземної валюти; встановлення порядку проведення валютного контролю.

  Інструментами валютного регулювання є важелі, за допомогою яких держава регулює  валютні відносини. До основних інструментів валютного регулювання належать: валютні інтервенції, дисконтна і облікова політика, протекціоністські заходи, девальвація, ревальвація, диверсифікація валютних резервів, валютні обмеження, регулювання ступеня конвертованості валюти, регулювання валютного курсу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Перспективи включення науково-технічного потенціалу України в        міжнародні науково-технічні зв'язки 

    2.1 Сутність державної  науково-технічної  політики України

   Розвиток  науки і техніки є визначальним чинником прогресу суспільства та  підвищення добробуту населення. Цим зумовлена потреба державної підтримки науки як джерела економічного зростання і складової національної культури та освіти. Цілеспрямована політика у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки дає змогу повніше задовольняти соціальні, економічні, культурні та інші потреби суспільства.

   Стратегічною  метою економічних перетворень в Україні має стати інноваційний розвиток, який можна реалізувати виключно на основі структурної перебудови економічних галузей, технологічного оновлення промисловості та аграрного сектора при широкому використанні перспективних технологій.

   Інноваційний  розвиток передбачає перенесення акценту  з традиційних науково-технічних  рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо-та енергозбереження.

   Методологія досягнення поставленої мети включає формування пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій. Ці напрями були затверджені Верховною Радою України в 1992 році.

   Реалізація  пріоритетних напрямів розвитку науки  і техніки здійснюється, на жаль, не в рамках єдиної національної програми розвитку перспективних технологій, а методологічно передбачає цілу низку окремих державних науково-технічних програм (ДНТП) для вирішення тих чи інших завдань. Паралельно з численними ДНТП для реалізації цих пріоритетів використовують:

  1. Державні замовлення на створення науково-технічної продукції.

   2. Галузеві науково-технічні програми, яким надано статус національних (національна космічна програма, національна програма інформатизації  тощо).

   3. Галузеві науково-технічні програми.

   Розпилення державних коштів та державних замовників, відсутність єдиного координуючого центру призводить до систематичного недофінансування програм, виконання програм не в повному обсязі, низьких темпів впровадження пріоритетних розробок у виробництво. Кількість замовлених до впровадження та виконаних науково-технологічних проектів не перевищує 16% від їх загальної кількості.

   Низький рівень заробітної плати наукових співробітників викликає витік з країни молодих  талановитих вчених до розвинених країн  світу (Німеччини, США, Великобританію, Австрію), де діють спеціальні програми залучення перспективних вчених зі Східної Європи, в тому числі і з Україною.

  Аналіз  сьогоднішнього економічного стану  галузей свідчить, що реальним є  поступове підвищення технологічного розвитку машинобудування, металургії та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже незмінний, як і рівень прибутку. Питання впровадження науково-технологічних розробок у виробництво залишаються невирішеними. Сьогодні понад 90% виробленої в Україні продукції не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна щорічно втрачає 10 млрд. доларів США.

   Досвід  роботи технопарків, малих науково-впроваджувальних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у вирішенні проблем впровадження.

   На  сьогодні наукові дослідження в  Україні виконуються:

   - Науковими установами Національної  академії наук України (НАНУ) та  інших державних галузевих академій - академічний сектор науки;

   - Науковими та педагогічними навчальними  закладами - освітній сектор науки;

   - Науковими підрозділами відомств, підприємств і організацій різних  галузей народного господарства  України - галузевий і заводський  сектори науки.

   Завдання, які стоять перед кожним із цих секторів науки, різні. Так, якщо академічний сектор займається фундаментальними та пошуковими проблемами і, в незначній мірі, рішенням прикладних проблем, то виробничий сектор виконує виключно прикладні розробки (створення та впровадження конкретних технологій, систем, приладів тощо).

  Особливо  виділяється вузівський сектор науки, який здійснює як фундаментальні, так  і прикладні дослідження. Завдяки  постійному поповненню наукових колективів молоддю, розробки вищих навчальних закладів завжди забезпечені кадрами.

  Головну роль у реалізації прогнозів розвитку перспективних технологій на сьогодні відіграють наукові колективи академічних  інститутів та вищих навчальних закладів. Спад виробництва призвів, до ослаблення заводського сектора науки та скорочення кількості заводських наукових структур (науково-дослідних організацій і промислових підприємств, конструкторських установ, проектних організацій тощо).

   І все ж мережа наукових установ  в Україні залишається досить розгалуженою системою, до якої входять організації різних типів, що забезпечують розвиток перспективних технологій у всіх галузях економіки.

   У цілому в різних галузях економіки  нині працює близько 23 тисяч науковців  вищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук), 70% яких беруть безпосередню участь у науково-технічної діяльності. З усіх докторів і кандидатів наук, зайнятих науковою діяльністю, більше половини (54%) працюють у вищих навчальних закладах, майже третина (28%) - в академічних установах, решта (18%) - у галузевих і заводських наукових підрозділах.

   Незважаючи  на скорочення наукових кадрів України зберігає досить високий показник наукових співробітників в економіці, що відповідає рівню розвинених країн світу, а в деяких випадках і допомагає останнім вирішувати їхні наукові проблеми своїм кадровим забезпеченням.

   В останні роки в Україні на базі міжнародного наукового співробітництва було підписано понад 30 угод на міжурядовому рівні про співробітництво в сфері науки і технологій. Розвивається науково-технічне співробітництво між Україною та Європейським союзом (ЄС) - в рамках П'ятої рамкової програми в сфері науково-технологічного розвитку за фінансової підтримки Комісії ЄС з питань науки і технологій. Зокрема, реалізуються ініціативи ЄС у сфері науково-технічного розвитку програм (INTAS, ТАСIS, СОРЕRNICUS та ін.) Однак відсутність угоди про науково-технічне співробітництво України з Європейським союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці.

   2009 року в Євпаторії на базі  Національного центру управління  та випробувань космічних засобів відбувся ІІ міжнародний науково-технічний семінар з питань перспектив співпраці України та ЄС у сфері супутникової навігації. За результатами роботи семінару сформований пакет рекомендацій і пропозицій до керівництва НКАУ та іншим зацікавленим міністерствам і відомствам України щодо подальших спільних дій з ЄС і ЄКА в сфері супутникової навігації.

   Вагомим є співпраця з США через  американські міжнародні фонди. Особливу роль у розвитку наукових стосунків  між Україною та США відіграє Фонд цивільних досліджень і розвитку США, за програмами якого вітчизняні вчені беруть участь у виконанні спільних наукових проектів, проводять спільні наукові конференції, робочі зустрічі та ін.

   У межах наукової програми з НАТО українські наукові співробітники отримали понад 480 грантів, а за їхньою кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись тільки Росії. Протягом 1998-1999 рр.. було профінансовано участь 300 українських науковців у наукових форумах НАТО.

   Значні  обсяги міжнародної співпраці здійснюються з Українським науково-технологічним  центром, заснованим США та іншими провідними державами світу. Тільки за два останні  роки виконано близько 180 контрактів на загальну суму понад 40 млн. доларів.

   Україна підтверджено її членство в міжурядовій міжнародній організації - Об'єднаному інституті ядерних досліджень, як і участь у програмах Європейського центру ядерних досліджень, дозволяє українським науковцям брати участь у фундаментальних дослідженнях у галузі високих енергій.

   Традиційно  значне місце у міжнародній науковій кооперації України займає Росія  та інші країни СНД. Особливої ваги в цьому напрямі набуває формування і виконання спільних українсько-російських науково-технічних проектів у сфері  нових технологій, зокрема у спільному пріоритетному напрямку «Нанофізика і нанотехнології».

   Незважаючи  на помітні успіхи України у розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва, їй бракує певної системності і стратегії. До недоліків сучасного стану  міжнародного співробітництва слід віднести: безсистемний характер участі українських вчених у заходах міжнародних організацій (МО), що зумовлено відсутністю фінансового забезпечення міжнародного науково-технічного співробітництва з боку України; відсутність налагодженої системи інформування про профільні (МО), строки проведення міжнародних науково-технічних заходів і тощо; систематичне невиконання Україною зобов'язань за міжнародними програмами науково-технічного співробітництва з-за припинення фінансування проектів зі свого боку.

     Кожен рік бюджет України формується  в режимі антикризового менеджменту  і не дає можливості зосередитися  на проблемах науково-технічної  сфери. Отже, домінує тактика «відкладених  пріоритетів», згідно з якою всі  причетні до цього особи (як  фізичні, так і юридичні) у загальному розуміють необхідність науково-технологічного та науково-освітнього розвитку і жоден політик не стверджує протилежне. Але під час жорсткого вибору пріоритетів науку відразу відхиляють.

   Таким чином, міжнародна взаємодія має сприяти входженню України як рівноправного партнера до міжнародної економічної спільноти, а також прискорити реалізацію передумов поліпшення якості української високотехнологічної продукції і налагодження регіональної співпраці з сусідніми державами у вирішенні спільних проблем, обумовлених їх геополітичним становищем.

   Зрозуміло, що стратегічна пріоритетність високотехнологічного виробництва, науки, освіти повинні  задавати формат взаємин з усіма  партнерами як ближніми, так і далекими. Наприклад, в межах СНД наше завдання - не просто екстенсивне розширення ринків, а формування високотехнологічного, конкурентонасищенного простору для успіху нашої продукції. Це найбільш ефективний спосіб перешкоди експансії іноземних виробників на наші національні ринки. При цьому імпорт технологій - завдання не менш важливе, ніж турбота про експорт. За відомим історичним і структурних причин (у першу чергу домінування ВПК) наша наука була раніше більше замкнута на такі фундаментальні дослідження, що наступні прикладні розробки слабо впроваджувалися в цивільне виробництво, бо комплекс «наука - виробництво» не був органічно цілісним. Тепер завдання полягає, зокрема, в тому, щоб об'єднати ці складові в єдину систему. Принциповим є те, що при цьому необхідно здійснювати структурні реформи в науці, які б жорсткіше прив'язали фундаментальні дослідження до прикладних розробок з тим, щоб останні йшли безпосередньо вже в нашу промисловість, виробництво конкурентоспроможних товарів. Тільки так може бути створений шлях будівництва української національної інноваційної економіки, бо економіка буде постійно генерувати потребу в інноваціях, а ринки науково-технічної продукції адекватно реагувати на ці потреби.