Втрачене покоління. Творчість Ернеста Хемінгуея

Те, що здавалося міцним і  непорушним — культура, гуманізм, розум, індивідуальна свобода особистості, — розвалилося, як картковий будиночок, обернулося порожнечею. У Новому світі, хоч постраждаввін від війни всього менше, втрата відчувалася, можливо, з особливої силою. Мабуть, вперше за свою трьовіковуісторію (якщо вважати з — з перших поселень) Америка так гостро відчула ілюзорність свого острівного положення, захищеності від світових буртабід. Виявилося, що хвороби століття — це й її хвороби.

Молоді американці відправлялися  в Європу рятувати культуру і цивілізацію, від навали варварів, а виявилося, що їх втягли в жорстокий і безглуздий фарс. І відразу ж померкло світло мрії, зігрівавший багато поколінь американців, — мрії про моральну чистоту, свободу, незалежность, мрії про новий будинок людства, який потім особи свого закладали перші поселенці, яківисадились на початку XVIIстоліття на дикому і невідомому материку.

Ось цій вірі війна завдала нищівного, насамперед психологічний удар. Рідко у кого діставало тоді душевних сил і соціальної зрілості, щоб на згарищі мрії відразу ж розпочати пошук інших, надійніших, ідеалів. Рішучість активної участі у житті прийшла пізніше, в наступному десятилітті, коли соціальні бурі, котрі прокотилися над Америкою, струснули багатьох інтелігентів. що — переважали розпач, «розгубленість»: безповоротний розрив з минулим і невміння побачити не ілюзорне, як колись, але справжнэ світло майбутнього.

Були люди що по-справжньому переживали втрату ідеалів, у колись свято вірили, як особисту, нестихаючубіль, відчували невпорядкованість, розлад сучасного світу. Але бережно плекати це своє душевного стану не збиралися: вони хотіли працювати, а не бездіяльнотлумачити про утратиі нереалізовані замисли.До таких людей належав і Ернест Хемінгуей. Тільки він був наділений більш міцним характером, більшою душевною стійкістю, ніж багато хто, чиє життя склалася так само, як у нього. І, може бути, більшою проникливістю.

Так, однорідна, на поверховий погляд, життєва середовище — середовище «втрачених» — розпадалася, виявляючи  внутрішню суперечливість. У літературі цюсуперечливість видно досить ясно. Що до ж письменника Хемингуея, то він її відчував з особливої гостротою.

Висновки

"Втраченість" покоління Хемінгуея традиційно пояснюється війною, котра зруйнувала в молодих людях віру в позитивні ідеали тощо. Сказати щось проти такого пояснення важко, але його можна доповнити. Вже література XIXст., принаймні починаючи з Бальзака, чітко усвідомила життя як процес втрачання ілюзій. То могли бути які завгодно ілюзії: від вдалого заміжжя до розумно влаштованого Всесвіту, але їхньою спільною ознакою залишалося те, що всі вони рано чи пізно втрачалися. Згодом геній перехідного періоду від XIXдо XXстоліття — М. Пруст — назвав життя втрачанням часу. Нарешті, з легкої руки Гертруди Стайн, світ заговорив про "втрачене покоління". Якщо згадати ще й проголошену Ф. Ніцше "смерть Бога", то ціле століття західної культури, що передувало появі "Фієсти", постане у вигляді неперервної низки втрат.[5]

Нині легко помітити, що то був загальний процес втрачання  соціо-культурної парадигми Нового часу. Але ця сумна істина, котра в часи Ніцше відкривалася одиницям, в часи Хемінгуея — якраз за "допомогою" війни — вперше була пережита цілим поколінням. Тут важливо наголосити: це була втрата в повному розумінні іманентних цінностей Заходу, тож не дивно, що покоління Хемінгуея, потрапивши до "міжкультурної" ситуації, відчуло себе втраченим. Звичайно, на заперечення цієї тези можна б сказати, що не всі представники покоління були такими і що той самий Хемінгуей старанно відмежовував себе від "втрачених", але з погляду масової психології визначення Гертруди Стайн видається цілком прийнятним. Просто кажучи: якщо покоління вважає себе втраченим, то воно таким і є.

Зрозуміло, що такі різні  покоління бачать карнавал по-різному, тим більше, що вони й по-різному  беруть у ньому участь. Для героїв Хемінгуея іспанська фієста —  це випробування на справжність; як би "по-флоберівськи" не ховався Хемінгуей від читача, його ставлення до своїх персонажів (і свого покоління) повністю залежить від їхньої здатності чи нездатності залучитися до "справжнього життя", символом якого і виступає фієста. Хемінгуей розуміє, що на світі живуть і такі істоти, як Роберт Кон, котрому може бути нудно на кориді, і "розтрикляті англійці", для яких фієста — це "кумедні іспанські гульки", але зрозуміти, навіщо вони живуть, Хемінгуей, здається, не може і не хоче. Загалом не позбавлений іронічності (згадати хоч би такий твір як "Весняні води") Хемінгуей не дозволяє своєму ліричному героєві іронізувати з приводу фієсти: для Джейка Барнса, котрий втратив і віру батьків, і можливість повноцінного кохання, фієста, поряд з простою і вічною природою, залишається єдиним способом подолати "втраченість". Можна сказати, що переживання Джейком фієсти (особливо — кориди) має релігійний характер: брати в ній участь — значить відчути містичний зв'язок з Іншим, котре таким чином стає своїм. Іронія в цьому випадку зруйнувала б ілюзію порятунку, і Джейк поповнив би ряди остаточно "втрачених". Немає сумніву, що тут погляди "ліричного героя" та автора збігаються: змальовуючи карнавал, Хемінгуей іронізує з приводу свого покоління, але залишається серйозним у ставленні до самої фієсти.

Суміш веселого й серйозного, комічного й трагічного присутня у творчості, але неважко помітити, що у Хемінгуея все - таки переважає трагічне.