Втрачене покоління. Творчість Ернеста Хемінгуея

                     Міністерство освіти і науки,  молоді та спорту України

Івано – Франківський  ліцей-інтернат для обдарованих дітей з сільської місцевості

                      Реферат

На тему: « Втрачене покоління».                 «Творчість Ернеста Хемінгуея»

                                                  Виконала: Учениця 10-Ф класу,                    Монастирецька Віталія.

                                                                 Івано – Франківськ 2012

                                                                                                                                                                                                             Вступ

                                                                                                                                                                                                                                       „Втрачене покоління”, що нерідко сполучало в собі обмеженість розчарування з безмежністю моральної настійливості ,- досить типове породження тієї історичної доби. І – як часто буває з перехідними явищами – „втраченому поколінню” (навіть у найкращих його художніх зразках) властива певна двоїстість , суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції – вболівання за ближнього, поряд з егоцентризмом – романтичну причетність до буття

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення  даної теми слід зауважити, що розкриття  і характеристика втраченності покоління у творчості Е.Хемінгуея має неабияке значення при вивченні літературної спадщини цього письменника .

Поняття „втраченої генерації” у збірнику новел „В наш час”.

У книзі «У наш час», на сторінках таких оповідань, як «Містер  і місіс Елліот», «Кішка під дощем», «Не в сезон»,— з'являються характерні представники покоління, яке Гертруда Стайн кілька пізніше охрестила «втраченим».

Як народився цей термін? Гертруда Стайн підхопила десь на півдні Франції зауваження старого власника гаражу, спостерігавшого, як невміло копаються його молоді підручні: «Ех, ви! втрачене покоління!»

Хемінгуей поставив ці слова  епіграфом до «Фієсти», й настільки  сильною була дія його книги, що термін «втрачене» чи «загибле» покоління  облетіло весь світ. Коріння цього  явища тягнуться далеко в часі і в просторі: воно охоплює покоління  молоді багатьох країн, якеповернулось з війни і приголомшене як фронтовими потрясіннями, так і крахом надій на корінні зміни. Але в американського інтелігентного юнацтва й свої, далекосяжні в минуле, причини соціального й культурного порядку для розчарування в американської дійсності.

Досить двозначний вирок Стайн укладав в собі як осуд, так і жалість і допускав різне тлумачення. У формі — він говорив про повоєнне покоління, яке загинуло  для життя, про покоління скепсису, песимізму, безнадії, а потім, в більш специфічному сенсі, про покоління, які збилися з дороги американського образу життя американської цивілізації, які втратили віру в її меркантильно-святошенські «ідеали», в її досягнення, в її можливості.

У США це була прошарок молоді, здивованих дурманним конвеєром  і тупою обивательською рутиною  у себе вдома, приголомшених фронтовим  досвідом в Європі, засліплених там  зовнішнім блиском європейської культури, позбавлених коренів і  спустошених відривом від рідного  ґрунту.

У 1921 року почався великий  відхід інтелігенції з землі обітованої американського проспериті. Їхали набиратися старої європейської культури і духовних цінностей, спокушала можливість відшліфувати зброю свого мистецтва. Ось як згадує про це добродушний дядько цієї молоді, письменник старшого покоління, англієць Форд Медокс Форд: «Дивовижне це було час Парижі. Молода американська література, всіма визнана і славнозвісна, тоді ще лише народжувалась. І що це були за пологи. Молода Америка, знявшись з простору прерій, кинулася до Парижа. Вони ввірвалися з несамовитістю лошат, яких випустили з витоптаного загону на зелене пасовище. Їх тупіт заглушаввсе звуки. Їх високорослі постаті затуляли дерева паризьких бульварів. Від їх безперервного руху рябіло в очах».

«Втрачена генерація» було, звісно, неоднорідна за своїм складом. Деякі люди цього покоління — справді, кінчені, загиблі люди, втрачені для життя, але інші були втрачені насамперед для того буржуазного- світу, від якого вони відірвалися, який вони відмовлялися визнавати своїм. Найкращі представники «втраченого покоління» зробили внесок не тільки в американську, а й у світову літературу. У США воно знайшло своїх виразників в особі Ернеста Хемингуея і Скотта Фіцджеральда, своїх історіографів — Дос Пассоса иМалькольма Каулі, свого критика Едмунда Уілсона, свого поета Арчибальда Мак-Ліша, своїх поетес — Едну Миллей і Дженевьеву Таггард. Життя дуже ламалоцих письменників. У кожного з них був свій період пустоти та жаху, але вони булив силах не тільки зобразити, а й творчо перевтілитисвій життєвий досвід. У творчості була для них основна точка опори. І врятувало їх непохитназавзятість, віра у свою справу і подолання туги і болю творчоюпрацею. Це далося їм нелегко, але дорогоюціною куплена правда мистецтва допомогла їм сміливо вдивлятися в спустошеність і смерть і сказати про це з граничноюпрямотою, правдивістю і мужністю.

Були серед них і  ті, кому криза розкрила очі на дійсний  стан справ, і деякі з тих, хто  наприкінці 20-х років виступив у  захист Тома Муні, Сакко і Ванцетті, на початку 30-х років входили пліч-о-пліч з Драйзером, Шервудом Андерсоном і Синклером Льюісом до складу письменницьких комітетів, а в грізні роки війни в Іспанії були вже остаточно втрачені для буржуазної демократії.

Деякі з творчо обдарованих  людей, а і в їх числі і Хемінгуей, вважали, що по мірі сил виконують  своє призначення вже тим, що точно  фіксують і крах свого покоління, і максимально можливе наближення одинаків до доступних для них  кордонів, в очікуванні, коли таке покоління  в інших історичних умовах зробить  наступний крок через цей рубіж. Хемінгуей дає в своїх книгах екстракт, показує результати, не простежуючикоренів, і без широкого фону роль його, як «співака втраченого покоління», незрозуміла і часто помилково трактується західної критикою. Багато критиків і читачів, беззастережно зараховуючи Хемингуея до «втраченногопокоління», шукали особисто в ньому ті риси і пороки, з якими він боровся і в розповідях, й у своїй романі «І зійде сонце». Незабаром народилася «хемингуевщина» і сноби-«хемингуевці», які не розуміли чи не хотіли зрозуміти, що Хемінгуей тим ісильний, що він водночас і в «втраченому поколінні», і над ним. Пізніше Хемінгуей писав своєму біографу: «Так, по-моєму, це було розбите покоління, розбите в багатьох відносинах. Але, чорт забирай! ми зовсім не загинули, звісно крім мертвих, покалічених і явно зійшлихз розуму. Втрачене покоління! — ні... Ми були дуже витривалимпоколінням, багатьом з насневистачало виховання, але це згодом приходить».

Хемінгуей як письменник не міг би так показати цьогосередовища, якби, виріс з неї, він не був їй внутрішньо чужий. Від розчинення в цьомусередовищі його врятувало, насамперед, те, що він зміг правдиво написати про нього, а за письмовим столом він не допускав нічого, «що могло б перешкодити його роботі». Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. Проте й ця тема у Хемінгуея – певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни – одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XXстоліття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь.

Тематично за межами того, що дали Хемінгуею - письменнику заняття  солдата, мисливця чи яхтсмена, не так  уже й багато залишається. Це переважно  такі оповідання, як "Містер і місіс  Елліоти", "Кіт на дощі", "Не в сезон", "Гори як білі слони", "Канарка для дочки”, "Гонка з переслідуванням", "Чиста, ясно освітлена місцинка". В них безнадійність, безперспективність, відчуженість людського існування 20-30-х років показана з її буденного, малопримітного, звично-побутового боку.Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг

Хемінгуей більшу частину життя (до речі, не тільки до, а й після того як брав участь у громадянській війні в Іспанії) прожив за межами Сполучених Штатів. Але це не означає, ніби він — блудний син цієї країни, щось на зразок емігранта. Адже де б він не був — в Італії, Франції, Іспанії чи на Кубі — він скрізь писав про американців, що, як і він, жили в цих країнах. Хемінгуей — можливо, найбільш американський серед американських письменників XXстоліття. У такій Америці в Хемінгуея не було "дому". Тож йому довелося покинути Америку, як колись Стендалю — Францію. Ці вирішення — суто романтичні. Хемінгуей взагалі досить тісно зв'язаний з романтичними традиціями, причому в їх американському (мелвілліеському й бретгартівському) варіанті. А з ближчих попередників він так чи інакше споріднений з Марком Твеном та Джеком Лондоном. Тільки для них "американська мрія" — це ще щось живе по-своєму можливе, а Хемінгуей розпрощався з наївними ілюзіями."Усі ви — втрачене покоління", — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом, а Хемінгуей поставив їх епіграфом до роману "І сонце сходить". І дав тим самим ім'я цілому літературному напрямові."З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною".

Хемінгуей, як уже сказано, дав "утраченому поколінню" ім'я. Але не цим зумовлена його провідна роль у лавах напряму, а мірою  непримиренності, силою неприйняття  суспільних умов, за яких потоптано  добро, вірність, честь.

"Втрачена генерація", що нерідко сполучало в собі  обмеженість розчарування з безмежністю  моральної настійливості, — досить  типове породження тієї історичної  доби. І — як часто буває  з перехідними явищами — "втраченому  поколінню" (навіть у найкращих  його художніх зразках) властива  певна двоїстість, суперечливість  світовідчуття. Поряд з невірою  ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої  позиції — вболівання за ближнього,  поряд з егоцентризмом — романтичну  причетність до буття.

Часто героїв Хемінгуея воліли вбачати у безстрашному тореро, сповненому холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, у боксері, що ладен у разі потреби  завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, які не спиняються й перед убивством, — аби тільки його було вчинено згідно з "правилами гри". Це — данина легенді. Намагаючись її спростувати, Філіп Янг, один з найцікавіших дослідників Хемінгуея, поділяє тих персонажів письменника, яких можна було б назвати "позитивними", на власне героїв і "героїв кодексу". Цими другими і є професіональні тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого власне герой намагається наслідувати. Але тільки в одному — в дотриманні "кодексу".

Зводиться він, приблизно, до такого. Будь дужим, навіть жорстоким, умій відповісти ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть  боятися. Не піддавайся почуттям: краще  холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність. Тільки так ти, можливо, вцілієш фізично  у страшному, кривавому, беззаконному світі, в якому тобі випало нещастя  жити, — тільки якщо кожну мить будеш  готовий до двобою з ним, тільки якщо, вирушаючи в дорогу, не візьмеш  із собою ніякого зайвого вантажу  любові й віри. Але будь і мужній, чесний, справедливий. Не нападай —  обороняйся. Не прагни користатися  з недосконалості, з підлості навколишнього  світу. Врешті-решт відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього  підступів. Залишайся шляхетним  навіть щодо нього, не задля нього  — задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим  розтлити, зруйнувати твою особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого неможливо, та й немає сенсу жити. Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав  у спортсменів і солдатів, тобто  в людей, яких сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпекою і смертю. Тим-то справжній хемінгуеєвський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він — інший. Він може мати різні імена (Нік Адамс, Джейк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але його суть завжди залишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький самому авторові — Ернесту Хемінгуею. Письменник немовби узагальнював і об'єктивував себе в таких героях. Вони — особливо в першій половині творчості — образи покоління, глибоко травмованого війною. Але вони не тільки представники покоління, а й певного типу людей усередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця — при всій її наслідуваності — принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.

ІІІ. Характеристика типів  „втраченого покоління”.

Люди, минулі крізь м'ясорубку війни, ті, кому вдалося пережити Верден і Марну, повернулися додому, залишивши  на полях боїв не тільки хто руку, хто ногу— фізичне здоров'я, — а й щось більше. Втрачені були ідеали, віра в життя, в майбутнє. Нестерпноюфальшю стали звучати (як згодом напише Хемінгуей в романі «Прощай, зброє!») слова «священний», «славний», «жертва», а також вислів «здійснилося». «Ми чули їх іноді, стоячи під дощем, на такому відстані, що лише окремі вигуки долинали до нас, і читали їх на плакатах, які розклеювачі, бувало, наліплювалиповерх інших плакатів; але нічого священного я не бачив, й те, що здавалося славетним, не заслуговувало слави, і жертви дуже нагадували чикагські бійні, лише м'ясо тут просто закопували в землю». На такому тлі розмови про демократії правій справі звучать цілком фальшиво і непристойно.