Поетичнi крила душi Марii Морозенко

ІV. Історична поема “Княгиня Ольга” –  
 єдність минулого і сучасного  
                           Роздумуючи над складними сторінками історії свого народу, Марія Морозенко прагне осягнути істину життя. Від того, чи вдасться її осягнути, багато в чому залежить майбутнє. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, не розділивши у ньому добро і зло, правду і неправду. Минуле живе в сучасному. Із втратою пам’яті можна позбутися свого обличчя.  
         Отож, без минулого немає майбуття. Пам’ятаючи це, ми зазираємо у таємниці давнини, вкриті порохом століть, вишукуємо істину. Чим далі від нас минуле, тим сильніша магнетична дія.  
         Княгиня Ольга, сильна особистість і велична правителька Русі, притягує не одне покоління. Сила її духу пробуджує нинішні покоління буди свідомими громадянами рідної землі, стійко стояти на сторожі її інтересів.  
         Марія Морозенко схиляється перед мужністю жінки–правительки, що не воювала, а керувала державою.  
         Поема розпочинається із 945 року. Саме цей рік, за історичними джерелами, став початком правління княгині Ольги,  що, втративши чоловіка, заступає його місце. І перше, що робить вона, - здійснює жорстоку помсту над древлянами, що покарали князя Ігоря, що :  
Оскаженів, проклятий!  
Жадоба його вбила.  
Взяв данину багату…  
Земля ж добром зустріла!  
А він, забувши міру,  
Став знову перед містом.  
         Княгиня Ольга, за тодішнім звичаєм роду, вогнем і мечем карає вбивць свого мужа, забравши малолітніх дітей древлянського князя Мала – Малушу і Добриню у Київ.  
         Покара дітей і жінок, жителів древлянської землі не дає спокою княгині до кінця життя. Вона кидається у вир важливих державних справ, вперше встановлює на Русі уроки і устави – податки, впорядковує землі держави, але однаково не спить ночами, адже біль провини не відпускає її душі. І найперше осуд вбачає правителька в очах дітей князя Мала, що носять в собі вогонь пожежі. Недаремно княгиня вигукує, побачивши дітей:  
Ці діти Мала – то ж моє прокляття!..  
Чи ж засуджує сучасна поетеса вчинок княгині? Цікаво, що прямого звинувачення  не простежується, але ліричний відступ, звернений до нинішніх правителів, закликає кожного задуматися:  
Чаша ваших гріхів переповнена –  
Мільйони очей осліплено!  
Мільйони голів одурено!  
Мільйони доль скалічено!..  
         Вдало перефразовуючи біблейську істину «не судіть, і не будете судимі», поетеса констатує:  
Підсудними з часом стають і судді.  
Суд найвищий усім нам - совість!  
Зло породжує чорне зло,  
Виливається через край!  
З раю пекло – не раз так було.  
А чи з пекла постане рай?  
         Княгиня Ольга за вміле управління державою здобула найвище схвалення народу. Але не відчуває вона бажаної близькості з людьми.«Твердиня»  звуть її всі, адже навіть в стосунках із синами дотримується вона найперше впокорення. Молодший син сліпо кориться матері. А старший Святослав, у якому вбачає вона свого наступника на князювання, вдався непокірним. У час, коли княгиня Ольга відправилася у Константинополь, щоб знайти там достойну дружину для майбутнього князя, молодий княжич закохався у Малушу. Купальські вогні поєднали їх. Даремно хрестилася княгиня, даремно вишукувала заморських наречених. Із цвіту кохання її сина та юної ключниці забилося нове життя. Поетеса всім серцем вболіває за долю закоханих, тугою наповнюється її поетичне слово:  
Хіба не сліпці ті,  
Що в чужому небі  
Вбачають найменші порошинки,  
А в рідному не бачать  
Найяскравіших зірниць?  
         Особливістю поеми «Княгиня Ольга» є єдність минулого і сучасного. Події минулого переносяться на тло нинішніх днів, що увиразнює циклічність історії. Сама княгиня Ольга засвідчує важливість осмислення вчинків та подій крізь призму днів, років, століть:  
Робила я, що вміла –  
Багато, а чи мало,  
День завтрашній розсудить…  
Отже, поема «Княгиня Ольга» стала помітним явищем української літератури. Це засвідчує і той факт, що незабаром після виходу книги у світ, Державна телерадіокомпанія представила радіопостановку поеми у трьох частинах в програмі «Театр одного актора». У цей же час випускники університету театрального мистецтва здійснили постановку однойменної вистави за сюжетом поеми. І найголовніше, численні листи читачів спонукали поетесу до створення нового історичного полотна, своєрідного продовження «Княгині Ольги», - поеми «Князь Святослав». 

V. Марія Морозенко  – обдарований  
поет-казкар  
         Всі ми мріємо про подорож у казкові країни. І якими б дорослими ми не здавалися у житті, у кожній «дорослій» душі живе чудесний світ казки. І хто зна, яким би сірим було життя без прекрасних чарівників-казкарів.  
         Марія Морозенко полюбила світ казки ще з дитячих років. Вона захоплено читала народні казки, а також чарівні розповіді братів Грімм,                           Г.Х.Андерсена, О. С. Пушкіна, інших авторів. Дивовижна казка стала невід’ємною супутницею Марійки. Не випадково, а навіть закономірно, що Марія Морозенко достатньо відома сьогодні також як дитяча письменниця. Перші казки поетеси - це спроба створити на основі відомих сюжетів свої фантастичні візерунки, передати у них чудесність світу. Таким став переказ словацької казки «Дванадцять місяців», що вийшов у 2005 році з чудовими ілюстраціями родини Нікітіних. Ця книжечка, представлена в цьому ж році на Всеукраїнській книжковій виставці, здобула золоту нагороду. Працюючи над переказом, Марія Морозенко «оживила» літературних героїв. На її думку, кожен персонаж, як і звичайна людина, мусить мати своє ім’я. Так, бідна дівчина, яка знайшла у зимовому лісі підсніжники, отримала ім’я Добряна, адже мала вона добре серце. Її зла сестриця стала зватися Злючка, тому що надто злою була. А юна вередлива королева отримала відповідне своїм вчинкам ім’я –  Вередуля.  
         Особливо цікаві авторські казки поетеси. Звернімо увагу: ось чарівний герой казки «Незвичайні пригоди Чока, який шукає країну Щастя”подорожує світом. Спочатку він потрапляє у країну Ласунів, а згодом у край Замазур. Хіба це не мрія багатьох хлопчиків і дівчаток – жити у країні солодощів або ж у країні, де не треба вмиватися і чистити зуби? Але герой повертається додому, бо зрозумів під час подорожі, що найкраще місце на світі - це рідна домівка. Ось така повчальна історія для малюків.  
Щоб посилити значення рідного дому для кожного з нас, поетеса у віршованій казці «У зеленому ярочку» використовує метафоричність. Дуже цікаво і жваво сперечаються маленькі звірятка про найкраще місце на землі: зайчик вихваляє ліс, де має чудову хатку; жабка хвалить болото, адже в ньому «і не жарко, і не зимно»; горобчик натхненно виспівує про стріху; мишка резонно зауважує, що найбагатшим є пшеничне поле; а бджілка заперечує, що вулик  все-таки найкращий будиночок. І тільки мудрий лелека, вислухавши усіх маленьких звіряток, розсудив справедливо:  
                            Дім найкращий – Батьківщина.  
         Сивому лелеці не можна не повірити, адже він чимало побачив на своєму віку:  
                             Я не раз літав далеко  
                             За широке синє море,  
                             За високі сиві гори.  
                             Бачив сонячні краї,  
                             Бачив пишні там гаї,  
                             Де є все, що ти захочеш,  
                             Але жити там не хочу.  
                             Із важких доріг я лину  
                             В рідний край  -  на Україну.  
                             Хоч гніздо моє стареньке,  
                             Деревце під ним кривеньке,  
                            Дім свій сам я збудував,  
                            Сам по прутику складав.  
                            На всім світі, добре знаю,  
                            Дому кращого не має.  
         Сьогодні дуже важливо читати такі розповіді, адже багато хто думає, що краще «там, де нас нема». Діти, прочитавши такі книжки, обов’язково усвідомлять – якими б привабливими не видавалися заморські країни, потрібно постійно піклуватися і дбати про свою рідну землю, любити її усім серцем.  
         Марія Морозенко не обминає своєю увагою і найменших читачів. Для них вона створила «Пухнасту абетку», яка вирізняється легким стилем, влучною римою, що дозволяє швидко запам’ятати вірші. Такими ж є і віршики про звірят. Ось, наприклад:  
                                           Котик   
                          Сірий котик все муркоче.  
                          Мабуть, гратися він хоче.  
                          Закотив аж у куток  
                          Ниток маминих клубок.   
                            
                                     Мишка  
                Хочеш – вір, або не вір,  
               Сіра мишка знайшла сир.  
                І не мало, й не багато,  
               А у мишки буде свято.  
                               
                                 Їжачок  
              Їжачок пішов у ліс.  
              Що із лісу він приніс?  
             Під листком жовтеньким  
             Знайшов гриб смачненький..  
         Справжнім дивом можна назвати серії пізнавальних книжечок Марії Морозенко,  написаних для найменших читачів, «Хто це?» і «Що це?». Чотирирядковий вірш несе в собі максимум інформації про тваринний і рослинний світ. Прочитавши віршики, малюк дізнається, що:  
 З гілочки на гілочки  
 Скаче руда білочка.  
 Пишний хвостик вигинає,  
 Повні шишечки збирає.  
Черепаха панцир має,  
Він її оберігає.  
Скрізь, куди вона повзе,  
За собою дім везе.  
Серед білих, з льоду стін,  
Живе дивний птах, пінгвін.  
Він хутро тепленьке має.  
Його холод не лякає.  
Окрім того, дитина дізнається більше про рослини. Вона знатиме, що:  
На баштані він лежав  
І, як м’яч кругленьким став.  
Дуже солоденький  
Цей кавун рябенький.  
Усе літо капустина,  
Як малесенька дитина,  
Себе листячком вкривала –  
Качаном на осінь стала.  
Малина дозріває,  
Діточок скликає.  
Всім вона смакує,  
Від хвороб лікує.  
     Ці серії книжок (у кожній серії по 9 книг) особливі тим, що відкривають малюкам світ тварин за місцем проживання, а рослинний світ у відповідності із  розташуванням. Окремо представлені Азія, Африка, Антарктида, Європа. Завершує серію «Смачна лічилка», яка покликана допомогти малюкам пізнати світ цифр. Солодкі фрукти приходять на допомогу дітям:  
Ми один кавун купили  
І на частки розділили.  
Один кавун, а скибок сім.  
По скибці вистачить усім.  
Два банани на столі:  
Не великі й не малі.  
А такі якраз, як слід –  
Ситний і смачний обід.  
      
         Безперечно, ці серії дуже актуальні сьогодні, адже на книжковому ринку так мало представлено хорошої дитячої поезії. В основному це перекази з російської мови. Дуже приємно, що з’являються авторські роботи на полицях книжкових крамниць, і, звісно ж, вагомий внесок у цій справі належить поетесі Марії Морозенко, адже її казки стали помітним явищем в українській літературі. Так, відомий критик і літературознавець                     К. П. Волинський зазначив: «Познайомившись з казочками Марії Морозенко, я відкрив для себе цікавого, обдарованого поета-казкаря. Головне в тих казках – поетична, «казкова» манера викладу, образність і така приваблива для дітей мелодійність мови. А ще – відчуття дитячої психології (сприймання), ясність образів, сюжетність. Коли читаєш казки Марії Морозенко, в уяві мимоволі постають кращі зразки української літературної казки від Франка, Лесі Українки, Наталі Забіли, Оксани Іваненко…» 

  VII. Список використаної літератури  
1.     Марія Морозенко. Зоряні перевесла.  Поезії. – К., 1999. – 112 с.  
2.     Марія Морозенко. Дванадцять місяців. Переказ казки. –  К., 2004.– 32 с.  
3.     . Марія Морозенко. Незвичайні пригоди хлопчика Чока, який шукав Країну Щастя. Казка.  –  К., 2004.– 32 с.  
4.     Марія Морозенко. Княгиня Ольга. Поема. – К., 2005. – 92 с.  
5.     Марія Морозенко. Елегія любові. Поезія. – К., 2005. – 148 с.  
6.     Марія Морозенко. «Хто це?», «Що це?». Серія пізнавальної літератури.  – К., 2006. – 20 книжечок..  
7.     Марія Морозенко. Пухнаста абетка. – К., 2006. – 32 с.  
8.     Марія Морозенко. Тварини світу (серія).  – К., 2006. – 6 книжечок..  
9.     Марія Морозенко. Вірші – загадки. Серія «Книжка-картонка».  – К., 2006. – 6 книжечок..  
10.           Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. – К., 1951. – в десяти томах. 

                  VIII.Додатки  
                 Кохання  
Кохання дарує нам крила                                        
Й бездумно саме їх ламає.                    
Кохання – незвідана сила,  
Що душу вогнем спопеляє.  
Кохання всевладне, всесильне  
Для серця найважча мука.  
Кохання стає безвільним,  
Як двох поглинає розлука.  
А серце – воно не питає  
Чому в очах сльози солоні.  
Багряним суцвіттям палає,  
Коханому впавши в долоні.  
      
                  Дощ  
Дощ?!  Хіба мені  потрібний дощ?  
Хіба я прагну мокрих поцілунків небес холодних?  
Падає на плечі холодний смуток осені:– Не треба...  
Але хіба почує мене дощ? Але хіба питає сіре небо  
Чи хочу я? – Спинись! – летить у безвість.  
Печальний дощ спадає на вуста,  
Пекучий поцілунок губить силу.  
І почуття, що геть пропахли пилом,  
За мить якусь, немов промите скельце.  
Осінній дощ болючий спомин губить.  
Під ритм дощу так дзвінко б’ється серце.  
Ховаються під парасольки люди,  
А я лице від  крапель не ховаю.  
Осінній дощ, тебе благословляю!  
Дощ?! О, як мені потрібний дощ...  
  Коли мене не стане на землі…       
Коли мене не стане на землі, –  
Не плачте. Безпорадний крик сльози  
Не властен цвіт зів'ялий воскресити.  
Живіть… Радійте відблиску грози,  
І цвіту сонця, і буянню літа,  
І зорям в затуманеній імлі.  
Всевладності й беззахисності світу.  
Живіть… Радійте… В серці біль згасає  
Із плином часу. Може, крізь роки,  
У мить ясну хоч хтось мене згадає,  
Почую голос… Плескотом ріки  
І сонячним світанком озвуся,  
Росою до землі я припаду,  
Весняним буйноцвіттям пригорнуся,  
Заплачу соловейком у саду.  
Я повернусь, щоб смуток спопелити.  
Воскресну… Повернусь, щоб жити.  
          
           Прощання  
В моїх руках твої ласкаві руки.  
В очах блакитних смуток і жура.  
Чому?.. Чому  так швидко в мить розлуки  
Спливає час. Усе, мені пора.  
Чекай мене, вернусь я, пил розлуки  
Розвіє вітер, понесе удаль.  
Держу в руках твої ласкаві руки  
І тихо так відлунює печаль.  
На моїй долоні поцілунок…  
На моїй долоні поцілунок вітру  
Стиглий-перестиглий, як серпнева ніч.  
Пахощами квіту, пелюстками цвіту  
Віяний-завіяний, та не в тому річ.  
А біда у тому, що не маю дому,  
Ніде прихилитися молодим літам.  
А кому відомо, чи кому відомо?  
Боляче як в серці осінь розквіта.  
      
             Жаба  
На камені сидить жабка  
І на сонці сушить лапки.  
«Ква-ква»- кумкає раденько  
Пісню веселеньку.  
   
        Лебідь  
Лебідь плаває по річці,  
Гордо крила розпускає,  
У блакитній водичці  
Себе розглядає.  
   
         Зайчик  
Сірий зайчик рано встав  
І у поле поскакав  
Там зірвав гарненьку  
Моркву солоденьку.  
       Папуга  
Це-папуга. Всі це знають,  
Диво-птахом називають.  
Тим папуга знаменитий,  
Що уміє говорити.  
     Горобчик  
Горобчик сіренький  
По землі стрибає,  
Пісню веселеньку  
Радісно співає.  
   
         Їжачок  
Їжачок пішов у ліс.  
Що із лісу він приніс?  
Під листком жовтеньким  
Знайшов гриб смачненький..  
          Тигреня  
Це смугасте тигренятко,  
Наче ніжне кошенятко.  
Та насправді все не так.  
Це справжнісінький хижак.  
           Твої очі  
Знаю, знаю, хтось мене зурочив,  
Сни дівочі купані в журбі –  
Муки…Муки…Знову сняться очі,  
Очі твої синьо-голубі.  
Любий…Любий…Все забути хочу,  
Ми чужі-не пара ж я тобі.  
Та у світі найрідніші очі,  
Очі синьо-голубі.  
Плачу, плачу, виплакані ночі,  
Сум і сльози-все ношу в собі:  
Небо, річка, цвіт барвінку-очі,  
Очі твої синьо-голубі.  
Знаю, знаю, хтось мене зурочив -  
Чи ворожка, чи лихі баби…  
Різні люди, різні у них очі,  
Та одні лиш синьо-голубі.  
          Іде весна  
На крилах вітер сонце  піднімав,  
У голубінь заносив, чисте небо.  
А хтось казав, я чула, хтось казав:  
«Весни такої ранньої не треба».  
І що слова? Пора спішить нова,  
Зима справляє тризну вже останню.  
Іде весна…Іде весна…  
Люблю таку-ще сонну, мляву, ранню.  
  Мене притягує земля…  
Мене притягує земля до себе,  
Над головою голубіє небо,  
І кличе жайвір в неозорий лан.  
Лечу у літа зеленаві коси,  
Зі сну прим’яті ще п’янкі покоси,  
Де відсипався з росами туман  
             Тятива  
Загубила-забриніла пружна тятива,  
Стріла полетіла у всесвіт,  
А на вістрі кричали-холодні, мертві.  
І ще поки гадали, хто зло те наслав,  
Половина людей оніміла.  
І ще поки стріла залетіла у став –  
Білий світ чорна заздрість покрила.  
О як ранять слова!  
Чи то всім так болить?  
Хай на серці осів чорний пил, -  
Ми живемо лиш раз,  
А життя –тільки мить,  
Не пускайте отруєних стріл.  
       Україна  
Україна, омита росами.  
Україна, оплакана болем.  
Той куток, де ходили ми босими.  
Клаптик той, що був для нас полем.  
Україна…Іде все тепер в забуття,  
Пізно ми відчуваємо втрату,  
Догоря, наче свічка, забуте життя…  
Вічність!-Падає зірка на хату.  
Українці мої, досить, плакала й ту жить,  
Невже сили у нас вже немає?  
Україно моя! Ти воскресла, щоб жить.  
І недоля тебе не здолає.  
Усе на світі продається…  
Усе на світі продається –  
Минулі дні, дні майбуття,  
А нитка тчеться, нитка рветься –  
Життя, життя, життя.  
Найголовніше-не змаліти,  
І осягнути в якусь мить:  
І як цю землю не любити?  
І як цю чисту не любити  
Блакить, блакить, блакить?..