Поетичнi крила душi Марii Морозенко

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ  
ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ  
ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ  
(КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ)  
КИЇВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ  
МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ  
(КИЇВСЬКИЙ МАН „ДОСЛІДНИК”)  
Секція :   українська література  
ТЕМА РОБОТИ:  
“ПОЕТИЧНІ КРИЛА ДУШІ МАРІЇ МОРОЗЕНКО”  
                                                                                            Автор роботи:  
                                                                                            Мороз Марина  Миколаївна  
                                                                                            Учениця  10-Г класу  
                                                                                            Район  Деснянський  
                                                                                            Гімназія  № 39  
                                                Київ 2006 

ЗМІСТ  
І.   ВСТУП  …..................................................................................................с. 3-5  
ІІ. “Я -ПРОСТО ЛЮДИНА,ЧАСТИНА ЗЕМЛІ…”  
     (БІОГРАФІЯ ПОЕТЕСИ)………………………………………………....с.  
ІІІ. “ЗОРЯНІ ПЕРЕВЕСЛА” МАРІЇ МОРОЗЕНКО………………………..с.  
1. ПЕРШИЙ КРОК У ПОЕТИЧНИЙ СВІТ……………………….….с.  
         2. ГРОМАДЯНСЬКА ЛІРИКА………………………………………. с.  
         3. “ПРОМІНЧИКОМ ДО ТЕБЕ ПРИГОРНУСЬ – І СЕРЕД  
   НОЧІ ЗАПАЛАЄ ДЕНЬ…” (ІНТИМНА ЛІРИКА ПОЕТЕСИ)……с.  
4. “І ПІСНЯ НАРОДИЛАСЬ У ТУ МИТЬ, ЯК ТОЙ ОСТАННІЙ     
   ПОКЛИК ЖУРАВЛЯ.” (ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА)…………………..с.  
 IV. ІСТОРИЧНА ПОЕМА «КНЯГИНЯ ОЛЬГА” –  
       ЄДНІСТЬ МИНУЛОГО І СУЧАСНОГО……………………………….с.  
V. МАРІЯ МОРОЗЕНКО - ОБДАРОВАНИЙ ПОЕТ-КАЗКАР……………с.  
VI. ВИСНОВОК………………………………………………………………с.  
VII. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………….. ……..…..с.   
VIII. ДОДАТОК……………………………………………………………….с. 

                             І. Вступ  
      У всі часи справжня література засвідчувала реалії життя. У новітній період  художня література відстоює насамперед суверенність думки, повноту правди, громадянську й інтелектуальну чесність літератури. Головним сьогодні є не сліпе захоплення навколишнім світом і особистостями, а наголос на негативних духовних процесах. Кожен сучасний письменник змушений пройти своєрідний екзамен совісті, виставлений самим життям. Адже першочергове завдання літератури нинішньої -  це формування нового світогляду, нового розуміння і відчуття особистої,  громадянської,  наукової  і  родової відповідальності за світ. Суспільство завдяки літературі (а також іншим видам мистецтва) мусить по-новому осмислити себе, бо інакше ми втратимо навіки стрижень своєї духовності, помножимо  наше  небуття  у  світі.  
Тому сьогодні є особливо важливим  різнобічне  осягання й художнє витлумачення творчості авторів, що дійсно вболівають за майбутнє нашої держави, долю рідного народу. Серед творів новітніх письменників, що відстоюють відродження соціального почуття й моралі, формування нового світогляду, нового розуміння і відчування особистої,  громадянської, наукової і родової людської відповідальності, яскраво вирізняється поезія 37- річної поетеси, члена Національної Спілки письменників України Марії Морозенко. Щирим поетичним словом авторка бореться із несправжністю життя, несправжністю слова, несправжністю людини. Вона пробуджує нашу совість, будить пам'ять – коріння нашої свідомості. Тільки пам'ять протистоїть знищувальній силі часу. Пам'ять – це переборення часу, переборення смерті.  
          Визначальним художньо-творчим принципом творчості поетеси Марії Морозенко є роздуми про непримиренне протистояння добра і зла, про наші неоціненні національні втрати й про живі традиції народу, його історію, культуру, про необхідність повернення до джерел совісті, моральної чистоти людини. Черпаючи свої художні аргументи з багатовікової історії людства, авторка пристрасно закликає нас до піднесення національної, духовної зрілості сучасника. Саме вболівання за майбутнє роду увиразнює творчість поетеси, так само, як і схильність до морального і психологічного аналізу життєвих явищ. Поетеса прагне переконливо і просто сказати про наболіле, осягнути сьогоднішній день в житті нації, країни, в контексті її історії.   Прочитавши поезії Марії Морозенко, мимоволі замислюєшся над реаліями життя, починаєш жити і думати гостріше. Саме такою хочеться бачити сучасну українську поезію. Саме  цим і обумовлюється вибір теми наукової роботи та  її  актуальність.   
Предметом дослідження є  поетичне слово сучасної української поетеси, члена Спілки письменників України Марії Морозенко.  
          Мета дослідження –– проаналізувати  творчість Марії Морозенко, вказуючи на її соціальну та історичну зумовленість;  зосередити увагу  над проблемами,  вираженими у  творах;  визначити роль  художніх  засобів,  використаних поетесою.  
Мета зумовлює розв’язання цілого ряду завдань,  основними з яких є:    
1. Розкрити вплив життєвих обставин на формування творчості поетеси.                             
2. Охарактеризувати художні особливості збірки «Зоряні перевесла».               
3. Висвітлити історичну канву поеми «Княгиня Ольга» та художність образів.       
4.   З’ясувати своєрідність творів поетеси для дітей.  
Наукова новизна роботи  визначається тим, що в ній вперше робиться спроба системного розгляду творів поетеси Марії Морозенко..  
Методи дослідження. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань використано такі методи: теоретичний – аналіз літературознавчих статей щодо досліджуваної проблеми,   аналітично – описовий,  який полягає у систематизації,  описі та аналізові відповідного матеріалу.  
Теоретичною основою стали в основному літературознавчі праці Костянтина  Волинського, рекомендаційні листи Віктора Баранова та Галини Паламарчук для прийняття Марії Морозенко до Спілки письменників України, а також окремі публікації в пресі.  
Об’єктом аналізу роботи є художні тексти збірок «Зоряні перевесла» та «Елегія любові», поеми «Княгиня Ольга», дитячих казок, які яскраво засвідчують своєрідність стилю авторки.   
         Практичне значення роботи зумовлюється можливістю використання зроблених у ній спостережень та узагальнень у дальшій роботі над дослідженням творів сучасних авторів. Матеріали наукової роботи можуть бути використані при написанні курсових робіт студентів,  а також у шкільній практиці – для проведення уроків класного й позакласного читання,  для підготовки занять літературних гуртків,  факультативів тощо.  

ІІ. “Я - просто людина, частина землі…”  
(Біографія поетеси)  
         Село Малин Млинівського району Рівненської області. Воно увійшло в історію як одне із стражденних сіл України, опалених війною. 13 липня 1943 року німецькі карателі зігнали жителів села у церкву і живцем спалили усіх. Згодом відзнятий документальний фільм про події цих часів відкрив багатьом цю страшну трагедію.  
         Через 23 роки після трагедії, 15 березня 1969 року, у цьому селі народилася дівчинка, якій судилося увібрати біль рідної землі, вилляти її на папір:  
                                      Село моє, опалене війною,  
                                      Нестерпний біль косив тебе, косив…  
                                                                  “Усіх у ряд”  
         Марія Морозенко заспівала свою натхненну тужливу пісню пам’яті загиблих «Усіх у ряд» і, виспівуючи біль, зробила перший крок сходження в українську літературу. Сама доля, здавалося, крок за кроком випробовувала її на міцність, ніби перевіряла, чи зможе Марія вистояти і стати українською поетесою. Марія змогла.  
               Знай, мусиш забути, що ти слабка жінка,  
                    Як сміла назватись поетом, – згодом напише вона у поезії  «Що таке щастя».  
Народилася Марійка у багатодітній сім’ї. Вона була дев’ятою дитиною із дванадцяти дітей. Коли Марії виповнилося дев’ять років, трагічно загинув батько. Мама стала для дітей єдиною опорою в житті.  
                                На білім полотні троянди темно-сині,  
                                Як неньчин біль недоспаних ночей, –  
мамин смуток відбився яскравим спомином дитинства на все життя. Пережитий біль втрати, вболівання за маму і рідних розвинули у дев’ятирічної дівчинки подвоєне відчуття людських переживань. У той час, коли її ровесники захоплювалися дитячими іграми, Марійка пише свій перший вірш–застереження:  
Страхіття чорної війни  
Давно вже всім відоме.  
І ми говоримо всі: «Ні!  
Не хочемо такого».  
                   Страхіття війни  
  Уже цей перший вірш відкрив глибину сприйняття світу юною поетесою. Марійка відправила цей вірш у республіканську газету «Зірка». Невдовзі прийшла відповідь: «Здрастуй, Маріє. Вірш твій прочитали – такий щирий, схвильований. А ти давно пишеш вірші? Які твої улюблені теми?»  
  Для нас, здається, ці рядки нічого особливого не несуть у собі. Але Марійка запам’ятала їх на все життя, адже саме вони надихнули її на подальшу творчу працю. Марія поринає в світ книги: вона багато читає, виступає із своїми віршами в школі, в районі. Рівненський письменник Євген Шморгун, познайомившись із творчістю юної авторки, порадив їй засвоїти правила віршування. Дівчинка читає праці Івана Франка, підручники із літературознавства. І постійно пише… пише… пише…  
         Після закінчення школи Марія працює старшою піонервожатою восьмирічної школи, хоча понад усе мріяла вчитися в вузі. Але для цього їй потрібно було зібрати кошти, щоб мати змогу жити в місті. Допомоги чекати їй було нізвідки. До того ж Марія не звикла сподіватися на когось. Вона знала, що всі життєві труднощі мусить здолати сама. І через рік, зібравши гроші, вона їде до Києва. Тут вона вступає на факультет журналістики.  
         У 1991 році Марія Морозенко вийшла заміж і народила доньку. Для своєї донечки вона писала перші казки, колискові пісні (пізніше усі ці твори будуть надруковані в книжечках). У цей час Марія відвідує студію письменниці Катерини Мотрич, а згодом навчається у поета шестидесятника Петра Засенка в студії Спілки Письменників України. Саме тут Марічка познайомилася з багатьма цікавими, творчими людьми. Особливо важливою людиною для неї став літературознавець Кость Петрович Волинський, який був свого часу порадником Наталі Забіли, Ірини Вільде. І саме він став для юної поетеси наставником у творчості.  
У 1991 році вийшла перша збірка Марії Морозенко «Зоряні перевесла».  
         У 1994 році почалась пісенна діяльність поетеси. Почувши дев”ятирічну Марту Спіженко, юну співачку, Марія почала активно сприяти розвитку її таланту. За дев’ять років співпраці з Мартою було створено близько двадцяти пісень, відзначених на Всеукраїнських та Міжнародних фестивалях. За ці роки з’явилося чимало виконавців: Оля Ошитко,  Женя Іванова, творчі колективи     «Ластівка», «Зірниця» та інші.  
         Із 2000 року авторка активно займається дитячою творчістю. Видавництво «Преса України» зацікавилося казками Марії Морозенко. Тут було створено переказ словацької казки «Дванадцять місяців» та авторська казка «Про незвичайні пригоди хлопчика Чока».  
         У 2000 році Марія вступає в Черкаський національний університет      ім. Богдана Хмельницького на факультет української філології, який закінчила у 2005 році, отримавши диплом з відзнакою.  
         Марія цікавиться українською історією, намагається осмислити її по-філософськи. У 2005 році вона видає поему «Княгиня Ольга». Презентація цієї книжки відбулася у Будинку вчителя. Про цю книгу можна почути багато приємних відгуків. Деякі з них були вміщені в газетах і журналах. Продовженням історичної праці стала поема Марії Морозенко «Князь Святослав».  
         Навесні 2006 року на світ з’явилася збірка «Елегія любові», у якій зібрано понад 150 віршів та поезій про кохання. У цій книжці використані малюнки Валентини Михальської (художниця прикута до інвалідного візка).  
  Сьогодні Марія Морозенко - письменниця і поетеса, патріотично віддана українському слову -  намагається зібрати біля себе молодь з усіх куточків країни, щоб допомогти їм проявити себе і відкрити свій талант.  
Зараз вона працює ведучою вечірньої радіопередачі «Вечірня колисанка», а також є керівником культурологічної студії, що діє при Національному музеї літератури.  
         Проте своєю основною працею поетеса вважає творчість як осмислення глибинної, таємничою душі. Саме це є першоосновою її ніжного, доброго, мудрого поетичного слова. 

ІІІ. “Зоряні перевесла”  Марії Морозенко  
1. Перший крок у поетичний світ  
                                                                                 Перевесла в’язать неважко.  
                                                                                 Попробуй хоч раз – удасться.  
                                                                                 Під небом розквітлим пташка  
                                                                                Пісню співала щастя…  
                                                                                       Зоряні перевесла  
         Поетеса Марія Морозенко у 1999 році видала свою першу поетичну збірку «Зоряні перевесла». Це був перший її крок у поетичний світ, і перший крок поетичного світу авторки у життя..  
         «Чи варта гонитва за матеріальними цінностями втрати самого себе?» – задає усім нам авторка це запитання в анотації і пропонує свої ліки для душі – повернутися до витоків. Недаремно ж літературний редактор цієї збірки – Кость Волинський - виділив основну рису молодої поетеси: «Так, Марія Морозенко, як на мене, з цієї (першої) збірки постає поетом доволі сформованим. І, що видається особливо цікавим і потенційно важливим, поетом з чітко національно вираженим своїм світосприйманням».  
         Дійсно, поезію Марії Морозенко - громадянську, пейзажну, інтимну лірику - об’єднує одна спільна риса, що є міцним фундаментом возведеної авторкою поетичної будівлі – зосередження на глибинах внутрішнього світу людини, «…в душі, поетичному баченні світу якої так по-своєму (особистісно, воднораз і за нинішніх умов) проявляється невмирущий генетичний код жінки-українки…» (Кость Волинський.)      
         Поетеса має свій чітко поставлений оригінальний голос. Особливо яскраво це вимальовується у символічних образах матері («Неньчин рушник», «Материнське поле», «Бадилля»), закоханої дівчини («З тобою удвох», «Твої очі», «Штучні троянди»), міфологічних образах ( «Русалка», «Жар-птиця»), історичних портретах жінок («Ключниця», «Плач Ярослава»). Увесь спектр творів збірки «Зоряні перевесла» дав підставу визнаним майстрам слова (Віктору Баранову, Галині Паламарчук) виділити поетесу з когорти молодих авторів, адже, за висловом Віктора Баранова, «ліричний голос авторки «Зоряних перевесел» змушує думку «працювати».  
2. Громадянська лірика  
Збірка Марії Морозенко «Зоряні перевесла» сконцентрувала у собі поезію, написану протягом тривалого проміжку часу: «Довгих шістнадцять років минуло відтоді, як з’явився на світ найперший вірш», – зазначає авторка. За ці роки у долі поетеси сталися зміни – вона вийшла заміж і народила доньку. Змінилася і Україна, отримавши жадану перемогу – здобула незалежність. Події 1991 року не могли не вплинути на світогляд Марії Морозенко. Разом з усіма українцями вона радіє оновленню держави:  
                               Україно моя! Ти воскресла, щоб жить!  
                               І недоля тебе не здолає.  
                                                         «Україна»  
         Марія закликає людей єднатися заради спільної мети - стати духовно чистішими:  
                               Найголовніше - не змаліти  
                               І осягнути в якусь мить:  
                               І як цю землю не любити?  
                               І як цю чисту не любити  
                               Блакить, блакить, блакить?..  
                                                         «Усе на світі продається»  
         Поетеса також звертається до української еміграції, з її вуст злітають щирі слова-заклики - повертатися до оновленої отчої землі, адже тільки на рідній землі можна почуватися щасливими:  
                               – Скажіть, болить? – І чую : «ностальгія…»  
                                То  Батьківщина в серці оживає…  
                                                                                      «Ностальгія»  

        Але не тільки радість і захоплення новим днем помітні у творчості Марії Морозенко початку 90-х років. У 1991 році авторка пише свою знамениту поезію, що має назву «Холуї». Цей вірш жорстоко засуджує усіх прибічників лакейства, безмовної пороки та служіння ідолам зла. Вірш«Холуї» відразу прозвучав на радіо, був надрукований у газетах…  
                               Вожді – сліпці, що їм тривоги?  
                               Вони лукавлять: «Скрізь – раї»  
                               Народить волочить мерзлі ноги,  
                               Регочуть дико холуї,  
                              Одівши символи нові,  
                              Знов топлять душі у крові!  
                                                                  «Холуї»  
         У цих кількох рядках постає одвічна доля українського народу - бути проданим  «христопродавцями» на своїй рідній землі.  
         Недаремно авторка взяла за епіграф до вірша рядки поезії Тараса Шевченка:  
                             За шмат гнилої ковбаси  
                             У  вас хоч матір попроси,  
                             То оддасте…  
                                               «П.С.»  
Вплив громадянської поезії Тараса Шевченка помітний у творчості Марії Морозенко. Так, у поезії «Сон» Тарас Шевченко сумно констатує, що жива правда у господа Бога, а все зло на землі іде від самих людей:                 
Той мурує, той руйнує,  
той неситим оком –  
За край світа зазирає,  
Чи нема країни,  
Щоб загарбать і з собою  
Взять у домовину.  
         Саркастичні рядки поезії Марії Морозенко «Усе від Бога» також утверджують думку, що світ сам винен у своїх гріхах:  
                   Лжепатріот, убивця, зрадник,  
                    Не маючи в душі святого,  
                    Валяють на шляхах всі радо:  
                    – Усе  від Бога лиш, від Бога.  
                    Ділки шматують рідний край,  
                    А церкві тичуть золото:  
                  «Благословляй! Благословляй!  
                   Усе від Бога в нас, від Бога…  
                                   Усім цим людям, що вміло замаскувалися і заховалися за спотворені біблійні істини, авторка виголошує свій вердикт:  
                  Доріженька життя крива,  
                 Та путь той слався не від Бога…  
                                                                                     «Усе від Бога»  
         Відразу помітно, що головне для поетеси – чистота душі. Справжній громадянин, патріот України не має права жити хибними ідеями, адже найкращі сини і доньки України віддали усе заради сьогодення:  
 Говори, говори, говори,  
 Бо вже інші сказати не можуть,—  
це девіз «всяк сущого» на світі.  
         Щоб «зруйнувати» зло, потрібно всім серцем прагнути добра. У штучній фортеці, вимуруваній блазнями, де найгірший із них вважається«святим», ніколи не сяятиме сонце правди. Тому дні постають в уяві поетеси як «сни», а саме життя - як «королівство злоби», де вовіки «і солов’ї співатимуть про зло».  
         Дуже важливого значення набуває у поезіях Марії Морозенко ідея служіння народу. На її думку справжній митець не повинен  писати на догоду владі, а дихати одним подихом з рідним народом. Викликають захоплення рядки поезії «Стежина»:  
Я все одно й востаннє заспіваю –  
Не про вождів – ні! Пісню про народ.  
                               Але для того, щоб служити народові, потрібно «прожити» кожне слово поезії, відчути біль і втому його, і лише тоді:  
                            рука зміцніє у стократ,  
                             а слово стане повним, дужим, чистим.  
                                                        «Коли рука зміцніє у стократ»  
         Розглядаючи сентенції добра і зла, поетеса протиставляє слову-вбивці, що легко може ранити душу, цілюще слово, що допомагає втамувати найважчий біль:  
                            О, як ранять слова!  
                            Чи то всім так болить?  
                            Хай на серці осів чорний пил, –  
                            Ми живемо лиш раз  
                            А життя тільки мить,  
                            Не пускайте отруєних стріл!  
                                                                  «Тятива»  
         І щоб не стати чорною тінню, що блукає у розчахнутому такими ж чорними словами світі, потрібно берегти себе. Адже в «колючих бур’янах не виросте  зерно» («Мета»). Уберегтися від зла, стати бажаним порятунком всім, хто потребує захисту – ось головне завдання справжнього поета: 
                             Постукай… Я двері відкрию тобі.  
                             Я – просто людина, частина землі,  
                             Сонця, неба, повітря, води,  
                            Пісні. До мене прийди, постукай –  
                            Я серця відкрию тобі.  
                                                                  «Постукай»  
         Помітною рисою поезії Марії Морозенко є зосередження на витоках добра і зла. На її думку, зло з’являється там, де забуття стирає істину. Так,  у поезії «До землян» поетеса виразно засвідчує: люди забули, що «із птахів пішов весь рід наш древній», і тому «чинять зло», що і призвело до неминучого:  
                            Летить в безодню птах,  
                            Знедолений весь рід наш древній..  
         Найгірше те,  що людство чинить зло навмисне. І коли чарівна жар-птиця прилітає рятувати людей, вже пізно щось змінити. І чергове вбивство казкового птаха покладає на людство ще більший гріх. І знову «висить над світом лихоліття», як чорна прірва бездушшя («Початок і кінець»). Всі барви сховала сіра завіса пітьми, і не чути сміху в цьому стражденному світі. Саме тому поетеса «сміялася мить над бідою, а вічність - кричала від болю» («Все сталось само собою»).  
         Особливістю збірки «Зоряні перевесла» стало і те, що поетеса вмістила у ній свою першу міні-поему за народними мотивами, що має назву «Криниця правди». Ця поема стала початком спрямувань пошуку поетеси, що виллється згодом у масштабне полотно - історичну поему «Княгиня Ольга». «Криниця правди» - це прообраз України, що стоїть на роздоріжжі. Все навколо знищене не набігами орди завойовників, а рідними дітьми. Віднині не знайти чистого ковтка води у каламутній «криниці правди», як не знайти голки у стіжку сіна.  
         Міні-поема «Криниця правди» водночас і портрет подій 90-х років. Поетеса називає жебраками не тих, що стоять біля переходу і просять милостиню, а сучасних іуд, що беруть плату  за рідну землю, яка в образі Шевченкової Катерини стоїть на торзі посеред купки сватів, а ті без крапельки сумління віддають її у руки «заморським купцям». І ця символічна Катерина, і хлопчик, що шукає покупця на свою душу, і криниці недолі, розкидані по всій землі, в яких матері змушені купати своїх немовлят, – все це Україна сьогодення. А те, якою вона буде  завтра, залежить від кожного з нас, адже ми внутрішньо «зіткані з хмарин, землі та моря, виплекані з паростків любові» («Ностальгія»), і ми мусимо повернутися до свого початку, бо не матимемо щастя на спустошеній нами рідній землі.                                 
                                  
3. “Промінчиком до тебе пригорнусь – і серед ночі запалає день…” (Інтимна лірика поетеси)  
                                                              Знаю, знаю, хтось мене зурочив,  
Сни дівочі купані в журбі –  
Муки… Муки… Знову сняться очі,  
Очі твої синьо-голубі.  
                                     “Твої очі”  
Лірична героїня поезії Марії Морозенко - це глибока і цілісна особистість, що корінням своїм вростає у рідну землю, живе з нею єдиним ритмом. І так само,  як природа, що оновлюється день за днем, проходячи крізь річний цикл, поезія кохання викристалізовується джерелами рідної землі – наповнюється сяйвом  весняного сонця, дзвінкими струнами літа, зрілістю осені, зимовою чистотою.  
Весна і кохання… Ці дві нерозривні єдності характерні для традиційної української поезії. Так, видатні поети Іван Франко, Павло Тичина, Максим Рильський відхиляють модерний погляд на почуття любові, що вбачає зародження почуттів в урбаністичних умовах, де все наповнене гамором життя, рухом, швидкістю. Наслідуючи українську традицію, класичні поети вбачають ідилію почуттів там, де все наповнене природою, розквітлим її подихом. Недаремно ж найяскравіша картина ідилії - це непорушений гармонійний лад, виплеканий поетичним словом Тараса Шевченка:  
Садок вишневий коло хати,  
Хрущі над вишнями гудуть…  
                                                                  «Садок вишневий коло хати»  
Саме на такому поетичному тлі зможуть квітувати почуття. Отож, душа символічної героїні поезії Марії Морозенко виплекана цвітом землі та неба:  
Мріє моя, закосичений цвіт,  
Довге, мов ніч, чекання,  
Під музику сонця, яблуні цвіт,  
Зозулі дзвінке кування  
Я прошептала літу: «Привіт».  
І загадала кохання…  
«Мріє моя…»  
Навколишній світ, на думку поетеси, пробуджує почуття. Не ми, егоїстичні, зосереджені на власних потребах, а саме оточуючий нас всесвіт своєю первозданністю та філософською глибиною торкається зашерхлої душі, щоб пробудити у ній сонні почуття. І коли цвіт кохання нарешті вибруньковується тендітними паростками на світ, тоді з’являється пісня:  
О, як ніжно до серця пригорнеш мене -  
І тоді я тобі заспіваю…  
                                              «Заспівали дівчата»  
Прикметною особливістю ліричної поезії Марії Морозенко є зосередження на витоках почуття. Авторка заставляє нас замислитися про першопочатки любові. На її думку, це важливо, адже лише так ми зможемо збагнути цінність людських взаємин. Кохання, що стає звичкою, набуває рутинності, втрачає свою цінність. Саме тому, на наш погляд, поетеса вплітає в інтимну лірику святість материнства («Ви ждіть мене мамо»), нерозривність мистецтва (особливо музики) і любові  («До скрипки», «Сопілка», міфологію «Русалка»), історизм («Ключниця»). Хочеться окремо виділити диптих «Княжа любов» і визначити його як твір, що наділений певною новизною. На тлі історичної правди: нещасливе кохання князя Ярослава Осмомисла та Настасії, загублена любов князя Святослава та Малуші - особливо болюче вбачається трагедія людських стосунків соціально нерівних. Авторка свідомо вибудовує паралелі минулого і сучасного, щоб підкреслити ідентичність проблеми, що не втратила своєї значущості й дотепер:  
Одне кохання – на весь вік єдине,  
А мушу почуття в собі ховати…  
                                           «Плач Ярослава»  
         Заглиблення в трагедію почуттів породжує роздуми про те, що біль нещасливого кохання не відходить в забуття, а торкається кожного із нас, закликає берегтися намов:  
  Гули колись в народі пересуди,  
  Злі язики нашіптувать охочі…  
                                                «Ключниця»  
Поетеса відкриває нам філософію кохання. Щасливе кохання дарує найніжніші радісні мелодії. Нерозділена любов приносить не тільки сльози відчаю. Вона також має свій дарунок. Саме із болю народжується пісня:  
 Промінчиком до тебе пригорнусь -  
 І серед ночі запалає день.  
 І я на землю знову повернусь  
 Суцвіттям недоспіваних пісень…  
                                               «У сни твої…»  
Визначальною рисою інтимної лірики Марії Морозенко є яскравість поетичного полотна. Людські почуття справді вимальовуються мистецьки, по-художньому, на живописному яскравому тлі чи то зрілих кетягів калини («Калини  грона падали на руки» ( «Я слухала тебе»), чи то краплин дощу(«У літній вечір ідуть дощі…Дощ виграє для нас» («Останній танець»), чи то клину журавлів у небі («Летять у вирій журавлі, Летять у вирій, Забуті радощі, жалі – Юнацькі мрії» («Летять у вирій журавлі»), чи то зоряної ночі («Коханий, не клич, бо дивиться ніч» ( «З тобою удвох»).  
         Авторка посилює єдність людини і природи символічним образом вітру:  
Вітер кожну пригорнув,  
Вітер кожну відштовхнув…  
                                                                  «У садку зірвався вітер»  
         Вітер, в її уяві, -  це рушійна сила, що може легко народжувати почуття та їх руйнувати. Гармонію людських стосунків здатна  порушити будь-яка сила: демонічна («Знаю, знаю хтось мене зурочив» («Твої очі»), внутрішня осторога («Волала в душі: «Не любить, не любить, не любить» (« Струна»), вимушена розлука («Любов земна – опале листя, Мій коханий виїхав із міста» ( «Русалка»).  
         Вимальовуючи больові симптоми кохання, поетеса різко протиставляє справжність і фіктивність людських почуттів. Чиста любов здатна перемогти усе («Та і досі іще  будять дні золоті Ті слова, що весна нашептала» ( «Ніжні слова»). І навіть довгі милі шляхів - це також випробування любові. Але справжні почуття долають і це («Шепочеш мені: – Спішу я від тебе до тебе» («З тобою вдвох»).  
         Справжню любов не треба придумувати. Вона приходить сама, на поклик серця:  
Стоїть дівчина, журиться, й не бачить,  
Що вже весна вривається у груди,  
І будить почуття у серці юнім…  
                                            «Робота копітка, а ніч духмяна»  
  А любов надумана – це гра і водночас страшне почуття, адже комусь із двох вона приносить насолоду від вдало затіяної гри, а комусь – біль, нерідко   на все життя («Востаннє погляди зійшлись – не упізнав» («А ти мене не упізнав»), («Підводжу очі: Хто це? Хто?! – Не ти…» («І знову вальс»), («Робили з мене сильного ви ката, А жінка у мені була слабкою» («Хотіла сильною в житті я стать»), («В інших долях – дітки будять ранки, А вона – сама, сама, сама…» («Волинянка»), («Але мрію все, мрію, щоб хоч раз ще почути твоє ніжне «Марія» («Марія»).  
         Поезія «Марія» вирізняється з-поміж інших також особистісним відчуттям втраченого кохання. Поетеса відкриває читачам свій біль, адже«кохання найперше залишилось без долі». На нашу думку, це свідомий ритуал єднання авторки із читачами. Поетеса ніби говорить : «Я також відчула біль згаслої любові, я промовляю про кохання не із чуток, а із пережитого». І дійсно, важко не вірити словам, у яких вчувається глибина трагедії людських почуттів («Безтямно так у натовпі пливу, тебе шукаю – й вкотре не знаходжу…» («За кривди і образи всі прости»), («Ми чужі з тобою, чуєш –серце плаче» («Не даруй мені кохання»), («Назад немає вороття, але й попереду кохання теж немає» («Ти трунком напував пусті слова»), («В житті я одинока, самотність п’є завжди зі мною чай» («Для тебе»).  
         І що залишається у пустці самотності – приречено чекати фіналу життя? Ні! Вириватися із замкненого кола безнадії, шукати порятунку. І цей порятунок знаходити у коханні. Тільки справжня любов може подарувати зцілення:  
                          Але прийде пора, моя мука мине,  
                          Я зустріну тебе біля гаю…  
                                                         «Заспівали дівчата»  
         Кохання – внутрішня сила, що долає смуток, надихає радістю. Це мелодія серця, поезія душі Марії Морозенко, що вливається у хоровий спів закоханих сердець.  
4. “ І пісня народилась у ту мить, Як той останній поклик журавля.” (Пейзажна лірика)  
         З чого розпочинається шлях у поезію? Напевно, із замилування красою рідного краю, єднанням з природою. Поезія Марії Морозенко стоїть на міцному фундаменті єдності з рідною українською землею. Особливо яскраво це засвідчує однойменна поезія збірки «Зоряні перевесла», в якій картину буденної праці авторка перетворює на розкішне, колоритне полотно українського надвечір’я. Якими казковими здаються житні перевесла у полі, над якими натхненно виспівує пташка! Посеред цієї краси хочеться на мить зупинитися, завмерти, щоб побачити хоровод яскравих зірок, які мимоволі падають у покоси:  
                               В’язать перевесла неважко  
                               А зоряні – чи удасться?  
                               З-під рук в ніч злетіла пташка  
                               Останнім  аркадом щастя.                            
                                                                   «Зоряні перевесла»  
         Безперечно, людина, виплекана цією красою, а згодом волею долі віддалена  від неї, почуватиме постійно ностальгію. Тому не дивно, що ці почуття яскраво проявляються у ліриці Марії Морозенко: «задимлені тополі»,  «гробки могил», «озерна синь» – все це  одвічне, істинне, святе. У безсонні ночі ліричний герой повертається думкою у чудовий край дитинства, у дивовижний лелечий край, де завжди чекає «дим старої хати», «стежина в травах», «старенька липа», «два лелеки» (“Два лелеки”). Усе навколо нагадує про малу Батьківщину. І навіть тоненька гілочка жасмину збуджує спогади серця. Квітучий кущ жасмину «під вікнами матусиної хати» є свідченням того, що в рідній родині усе гаразд:                                         

 Жасмин…Жасмин…  
                   Пробач, що сталось так,  
                   Тепер приходиш в спокій щемним сном –  
                   Лечу додому, і минає страх,  
                   Стрічає біла пісня під вікном  
                                                                           «Жасмин»  
         Марія Морозенко народилася навесні, і чи не найбільше з-поміж усіх інших вона любить цю пору року. Весна для неї постає в чудовому образі ніжної дівчини, у гармонійному оновленні природи («Іде весна»), у мелодії весняного дощу («Музика весняного дощу»), у духмяному подисі теплого вітру («Робота копітка, а ніч духмяна»). Поетеса не приховує своє захоплення:  
Іде весна… Іде моя весна…  
Люблю таку – ще сонну, мляву, ранню.  
                                                                            «Іде весна»  
         Як земля потребує оновлення, так і душа «аж до плачу» хоче відчути благодатне очищення. І коли весна - це початок пробудження на землі, то осінь – філософське осмислення земного буття:  
                     Пора падолисту. Жмут жовтого листу  
                     Кинула осінь під ноги мені.  
                      Ой рано ще,  рано! Скажіть мені, мамо,  
                      Чому швидко минуть так дні    
                       Від осені до осені?  
                                                                            «Пора падолисту»  
         Осінь, це пора, коли вервечкою відлітають на південь птахи. У прощальному поклику журавля відчувається крик туги і болю. Саме у такі хвилини зажури, осмислення життя, народжується справжня поезія:  
                І пісня народилась у ту мить,  
               Як той останній поклик журавля.  
                                                        «Стою сама, зажурена»  
         Мимоволі захоплюєшся поетичним словом Марії Морозенко, милуєшся його природністю і виразно вбачаєш, що авторка, неначе жайворонок, тягне невидиму струну від землі до неба:  
                 Мене притягує земля до себе  
              Над головою голубіє небо,  
              І кличе жайвір в неозорий лан.  
                                                                         «Мене притягує земля»  
         Ліричний герой поезії Марії Морозенко наснажується всім,  що є навколо, насамперед - життям серед людей. Він любить, мріє, сподівається. І як наслідок – намагається зробити світ кращим, усвідомивши своє призначення на землі. Водночас ліричний герой прагне до вищих сфер духовного буття, адже часом так легко піддатися вирові щоденної буденщини, розчинити в ній свою пісенну суть.