Герберт Джордж
Веллс (Herbert George Wells) народився 21 вересня
1866 року в затишному містечку Бромлі
неподалік від Лондона в родині
звичайних англійців вікторіанської
доби. Батько працював садівником, мати
- покоївкою у великому старовинному
маєтку Ап-парк, де обслуга не менш,
ніж пани, пишалася вельможністю походження
і краще знала славетний родовід
своїх господарів, ніж історію
власної родини. Як це й годиться
дрібним буржуа, батьки майбутнього
письменника мріяли про незалежність,
яка в їхній уяві ототожнювалась
із можливістю мати власну справу. Згодом
мрія здійснилася. На невеличкі збережені
гроші за допомогою далеких родичів
удалося купити будиночок і посудну
крамничку. Тут виявилося, що батько
родини не має хисту до примноження
капіталу. І як тільки доля відвернулася
від Веллсів - захворів батько, - їм довелося
продати крамничку і будинок
і повернутися до Ап-парку, де мати
стала працювати економкою. В
Ап-парку між книжок і слуг минуло
дитинство Герберта Веллса.
І умови існування,
і тогочасна моральна атмосфера
на все життя зробили Веллса прибічником
вікторіанських традицій. Мати майбутнього
письменника Сара з юних років
обожнювала свою ровесницю королеву
Вікторію, виховувала в синові чесність,
повагу до багатства, а головне - прагнення
до фінансової незалежності. Хлопчик
мав досягти статусу хай дрібного,
але власника. Та сильнішим від
повчань матері виявився вплив книжок.
Бібліотека Ап-парку,
зібрана колишніми його власниками,
складалася, в основному, з літератури
доби Просвітництва. Вона й породила
в юного Веллса непереборну віру
в прогрес і непереможне тяжіння
до знань. Крамарем він не став (а
втім, може, філософія, закладена в
дитинстві, допомогла свого часу
письменнику-Веллсу [3] в організації
фінансової незалежності? Адже те, чого
в цьому плані йому пощастило
досягти, вдавалося далеко не всім талантам).
Герберта віддали
вчитися на прикажчика до мануфактурної
крамниці. Нічого не вийшло. Через якийсь
час хазяї повернули хлопчика
додому як нездатного до навчання. Проте
потяг до знань виявлявся постійно
і нестримно. Навчаючись на мануфактурника,
молодий Веллс приділяв вільний
час не лише читанню книжок. Він
спромігся відвідувати заняття
зовсім іншого плану - його вабили до себе
природничі науки.
Значно краще,
ніж продавати крам, він зумів
навчати дітей. Коли Гербертові пощастило
влаштуватися молодшим вчителем у Мідхерсті,
він вразив екзаменаторів знаннями
своїх учнів. За це юний вчитель отримав
право безкоштовно протягом року
навчатися біології та природничим
наукам у професора Томаса Хакслі,
учня великого Чарлза Дарвіна в лондонській
Нормальній школі.
Досі знання
Веллса з різних предметів були певною
мірою хаотичними, розрізненими. В 19
років він прагне збагнути світ як
щось цілісне, зрозуміти основні
закони його організації та розвитку.
Природничі науки стають для нього
ключем для ви-будови такої цілісності.
Інтерес до біології не був випадковим
для Веллса, це довела і його тривала
плідна літературна діяльність. Адже
понад усе він був мислителем,
що прагнув побачити і осягти єдину
систему світу, в яку було б
вписано і людське суспільство,
і становище людини у всесвіті.
Мабуть, саме за системність він
так гаряче полюбив феномен Просвітництва.
Але Просвітництво з його непохитною
вірою в Прогрес і Розум
найбільше цікавилося математикою
і механікою - науками лінійними.
В кінці XIX століття зростає інтерес
до природничих наук, які дають
складну картину органічного
життя.
Цікаво, що водночас
з Веллсом зовсім інша людина, породжена
іншою культурою і способом життя,
але підбурювана такою ж пристрастю
зрозуміти світ, звертається до природничих
наук як до першоджерела. Це - Джек Лондон,
який не обмежується лише соціальними
вимірами, а намагається встановити місце
людини в системі органічного світу (що
є традиційним для американської філософської
думки). Співставлення двох популярних
у своєму часі письменників свідчить не
про їхню ідентичність (її немає і не може
бути в середовищі митців); воно [4] може
служити характерним доказом того, що
інтерес до природи, її основних законів
став ознакою часу і був необхідним для
людей, які бажають зрозуміти власне життя.
Веллсу надзвичайно
пощастило із вчителем. Томас Хакслі
був не тільки блискучим біологом,
а й вченим-мислителем, що прагнув
осягнути закони природи і людського
суспільства, зрозуміти зв'язок людини
із тваринним світом і характер їхньої
розбіжності. Хакслі констатував, що тварини
інстинктивно поводяться найбільш доцільно.
Людина ж має свідомо організувати
власне життя за законами доцільності.
І тут найважливіше - та система,
яка існує лише в людській спільноті,
- система моральних цінностей, що
й вирізняє людину із тваринного світу,
з яким вона пов'язана всіма фізичними
параметрами і функціями. Мораль
можна вважати основою культури,
- суто людського феномена, без якого
не може бути ніякого майбутнього
людства. Ще на зорі технократичної ери
біолог-мислитель розрізняв технократію
і культуру і наголошував на тому,
що лише досконала культура має створити
завершену теорію життя, що ніякі
здобутки техніки не забезпечать
прогресу суспільству із нерозвиненою
мораллю.
Тож не дивно, що
учень Хакслі Герберт Веллс перейнявся
думками і філософічним настроєм
свого вчителя і це спонукало
замислитись над мірою і співвідношенням
вільної плинності, мінливості й
детермінованості, які в реальному
світі усталилися протягом довгої історії,
а людина, щоб забезпечити виживання
людства на землі, має знайти їх самостійно,
внаслідок розвитку усіх наук - як природничих
і технічних, так і соціальних
та гуманітарних.
Набутки в біологічних
науках Веллс викладає у виданому
1893 року «Підручнику біології». Підручник
не був довершеним, і при наступних
виданнях окремі його частини переписували
інші автори. Але на цьому кар'єру
Веллса-біолога можна вважати
завершеною. З Нормальною школою Веллсові
довелося розлучитися, не закінчивши навчання:
допитливий мислитель не зміг завчити
мінералогічної класифікації. Для нього
терміново було знайдене місце вчителя
у провінційному містечку, та й
то ненадовго. Герберт серйозно захворів
і був змушений повернутися до
матері. Проте майбутнє його було вже
визначено: він мріяв стати письменником.
[5]
Писати Веллс
почав рано. Ще до свого від'їзду
до Лондона він розважав прислугу
гумористичним виданням «Ап-парківський
панікер». У Нормальній школі він
пише статті і редагує «Журнал
наукових шкіл». Повернувшись до Ап-парку,
повністю зосереджується на літературі.
Заняття письменством передусім
потребувало літературного навчання.
І Герберт Веллс вивчає класику
- Шеллі, Кітс, Гейне, Вітмен, Готорн... А
ще й (знов неминуча паралель з Дж. Лондоном),
страшенно потребуючи успіху в широкої
читацької аудиторії, читає те, що
популярне, щоб засвоїти певні прийоми.
Час від часу Веллс викладає біологію,
в основному ж пише статті, рецензії,
згодом - оповідання для журналів. І
хоча друкують із того далеко не все, до
нього приходить добробут, він
стає популярним. Перше друковане
оповідання - «Препарат під мікроскопом»
(1893), перша друкована збірка новел
- «Викрадена бацила та інші пригоди»,
- як бачимо, все - на біологічну тематику.
Водночас з'являються
задум, а згодом і фрагменти першого
роману «Аргонавти хроносу», якому
судилося залишитися незавершеним. Але
ж певною мірою його ідею використано
в романі «Машина часу» (1895), який
приніс Веллсу надзвичайний успіх і
відкрив світу такий жанр літератури,
як наукова фантастика, і цьому жанру судилося
стати одним з найпопулярніших у XX столітті.
Веллс входив у
світ науки, коли вона ще базувалася на
лінійному потрактуванні часу, адже
перші відкриття про відносність
часу, про взаємини хроносу і топосу
датуються початком XX століття. Але
ідеї про наявність «четвертого
виміру» вже з'являлися - в 1884 році
вийшла книжка Чарлза Хілтона «Що
таке четвертий вимір», крім того, Веллс
брав участь в обговоренні студентської
доповіді Хамілтона-Гордона на аналогічну
тему... Та щоб сприйняти і обіграти
таку ідею, треба було мати відкритий
гнучкий розум, розвинену уяву, неординарність
мислення, письменницьку сміливість.
Великому успіху «Машини часу» сприяло
те, що вона вписалась у комплекс
тем, які дуже хвилювали мислителів
кінця XIX століття, і головними з
них були перспективи подальшого,
пов'язаного з науково-технічним
прогресом розвитку людства в
цілому і людини як виду. Веллс зосереджується
на обох животрепетних проблемах.
В оповідній
манері, винайденій сучасниками (згадаймо
«Серце пітьми» Конрада або «Дезі
Міллер» Г. Джеймса) і згодом широко
[6] впровадженій у прозу XX століття,
Веллс розказує про мандрівку
в майбутнє, яку на власній винайденій
і сконструйованій машині здійснює
головний герой (у нього немає
персонального імені. Він - Мандрівник
у Часі). У свою чергу цей центральний
епізод, як у раму, вставлено в
повістування, яке веде людина, що дуже
близька автору і за своїм соціальним
статусом, і за характером, і за цензом
освіти, і за психологічними характеристиками,
і за способом буття. Втім, і Мандрівник
у Часі також належить до кола вчених
джентльменів, позитивістів і екпериментаторів,
тобто людей, близьких автору. Йому
притаманні такі риси, як порядність і
чесність, досвід і навички об'єктивного
спостереження і наступного аналізу.
Не будучи авантюристом, він має
активну натуру, здатний не лише
до розумування, а й до дії, на нього
і на його свідчення можна повністю
покластися. Ані створення цих
характерів, ані опис обставин їхнього
життя не становить спеціального
предмета автора - все подається (і
це - в першому романі письменника)
як щось буденне, звичне, типове для
милої спокійної виваженої вікторіанської
Англії. І, дійсно, весь антураж і
дійові особи добре відомі освіченому
читачеві з сучасної йому літератури,
з англійської класики.
Власне, і англійська
література в кінці XIX століття в
особі неоромантиків переймається
апробацією звичного милого вікторіанського
суспільства через його співставлення
із світом природного, натурального, не
втягнутого ще в цивілізаційний процес,
раціональний світ апробується чимось
гіпер- або поза-раціональним. Веллс
іде в тому ж напрямку, але власним
шляхом. У буденну раму вставлено
центральний епізод - життя людства
через більш ніж 8 тисяч років,
куди завдяки чудовій машині потрапляє
наш сучасник. На відміну від своїх
колег, прихильників технічного прогресу,
Веллс не пророкує світлого майбутнього,
не малює щасливого людства, позбавленого
необхідності виконувати «чорну» роботу.
Його думка і фантазія мислителя-систематика
сягають далі в часі і динаміці
процесу, його картина близька до
того, що згодом було названо антиутопією.
Спираючись на тенденції бурхливого
розвитку техніки, які породжують і
стабільно підтримують у диференційованому
суспільстві розподіл соціальних ролей,
а отже - поділ праці на розумову
і фізичну, приймаючи ідею еволюції
людського роду за аксіому, Веллс
доходить песимістичних висновків
про неминучість виродження людства
і людини як біологічного виду, про
[7] загрозу вичерпаності і виродження
цивілізації на землі. Мандрівник у
Часі бачить повний занепад колись
могутньої цивілізації і на цьому
тлі дві іпостасі того, що колись
було людиною, - безпорадних і безпомічних,
легковажних і прекрасних елоїв,
що майже як боги насичуються амброзією
(вони споживають лише рослини), і грізних
підступних мешканців підземель
морлоків, що змушені годувати свої
натреновані віками фізичної праці
м'язи тілами тендітних наземних
і неземних створінь. Як і має бути в
будь-якій авантюрі, автор організовує
її навколо любовної пригоди, сентиментальної
і чистої. Вона завершується трагічною
загибеллю милої безпорадної жінки і перемогою
мужнього і розумного вченого над виродженими
нащадками, його поверненням у свій час.
До речі, ні оповідача, ні автора не дуже
цікавить психологія цих нащадків сучасних
землян, вони примітизовані до краю, виглядають
швидше як створіння, що тільки-но з'явилися
на планеті, а не такі, що є наслідком багатотисячолітнього
розвитку виду. Скажімо, елої не просто
легковажні і позбавлені волі, а й недоумкуваті
істоти. А куди ж подівся накопичений їхнім
розумом багатющий досвід? Адже в багатьох
поколіннях вони розвивали свої інтелектуальні
потенції. Вчений Мандрівник у Часі дає
розгорнуте пояснення: «Болісно було думати,
як недовго панував над природою людський
розум. Він сам укоротив собі віку. Люди
вперто прагнули добробуту, вигод усталеного,
всебічно забезпеченого суспільства,
досягли всього цього, і ... ось який їхній
кінець. Колись і життя, і власність, очевидно,
опинилися в цілковитій безпеці. Заможний
був упевнений у своєму багатстві і життєвих
вигодах. Бідняк знав, що йому забезпечене
життя і праця. Безсумнівно, в тому світі
не було ні проблеми безробіття, ні якихось
інших невирішених соціальних питань.
І настав великий спокій.
Ми забуваємо
закон природи, який каже, що розумова
гнучкість являє собою винагороду
за всі небезпеки, зміни й тривоги
в нашому житті. Істота, що живе в
цілковитій гармонії з оточенням, вдається
до розуму лише тоді, коли звичка та інстинкт
виявляють свою неспроможність. Де
немає змін і немає потреби
в змінах, там нема й розуму. Володіють
ним лише ті істоти, які мають
у житті різноманітні потреби
і наражаються на небезпеки».
Погодьтеся, що
ця постановка проблеми філософа-натураліста
значно глибша за класові конструкції
сучасних Веллсу дослідників суспільства.
[8]
Отже, фантастичну
подію, виписану реалістично і переконливо,
використано як можливість експериментальної
екстраполяції суттєвих проблем
сучасності, динаміка яких має визначити
долю людства - розвиток техніки та
організацію праці, тобто те, на чому
побудована організація суспільства.
Основоположна ідея, виражена через
політ фантазії і водночас вдягнута
у надійний «мундир» вікторіанської
нарації, і забезпечила такий
блискучий успіх роману, що приніс
його автору першу славу. Наступні романи,
створені в тому ж смисловому і
формальному полі, примножили її.
«Острів доктора
Моро» вийшов наступного 1896 року. І
цей роман повністю базований
на англійській традиції: сюжет про
незаселений острів обрамлено розповіддю
про морську подорож (згадаймо славнозвісного
«Робінзона Крузо»). І оповідач знайомий:
колишній випускник Нормальної школи,
добропорядний молодий вчений-джентльмен.
І навіть основні події роману,
свідком яких виявилась ця високоморальна
людина, події абсолютно фантастичні
- адже доктор Моро «перекроює» звірів
на людей, - теж нібито вписуються в
коло зацікавлень сучасних автору англійських
письменників (згадаймо «Мауглі» Редьярда
Кіплінга, де центральними виявляються
взаємини світу природного і цивілізованого).
І знов Веллс спирається на біологічні
науки, які на той час ще тільки
теоретично передбачали трансплантацію,
тобто могли дати лише маленький
поштовх автору, включає власну фантазію
і виходить на оригінальну і глибоко
філософську постановку комплексу
суттєвих проблем.
Відтак, племінник
Едварда Прендіка публікує нотатки
свого дядька-небіжчика про дивні
події, свідком і учасником яких
він мимоволі стає (як бачимо, та ж
конструкція, що в «Машині часу»,
за принципом «китайських коробочок»
чи російських «матрьошок»). Едвард Прендік,
що захоплювався природничими науками,
«скрашуючи тим самим безбарвність
свого досить заможного життя», під
час морського плавання стає пасажиром
судна, яке зазнає катастрофи. Чудом врятований,
але ледве живий Прендік опиняється на
іншому кораблі, де життя йому врятовує
Дивний лікар, у якого ще більш дивний
слуга і не менш дивне доручення: він везе
вантаж тварин на незаселений острів.
Реакція капітана та його команди на всю
цю компанію така негативна, що Прендік,
як прихильний до лікаря, змушений залишити
судно разом з ними. Таким чином він опиняється
на [9] незвичайному острові, де й стає не
тільки спостерігачем, а й вимушеним учасником
фантастичних неправдоподібних подій,
про які - знов-таки чудом врятувавшись
через 11 місяців страшного життя - нікому
не може навіть розповісти.