Функції фольклорних елементів у повісті Ольги Кобилянської “У неділю рано зілля копала”

 

 Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара

 

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

                                           Реферат

 

                        з дисципліни «Українська сучасна література»

 

на тему: Функції фольклорних елементів у повісті Ольги Кобилянської “У

 

 неділю рано зілля копала”.

 

 

 

 

 

 Виконала: студентка  2 курсу,            

 

 групи УК-13-2

 

  напряму підготовки 6.020303

 

  Філологія (китайська)

 

                                                                                      Чичикало О.Є

 

  Перевірила:  д.філол.н., професор

 

  Олійник Н.П

 

                                                                                     Кількість балів____________ 

 

 

 

                                                                

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Дніпропетровськ, 2014 р.

 

 

 

 

                                                     План

Вступ ……………………………………………………………………………….[2]

1. Фольклор у житті письменниці, історія сюжету…………………………..…[3]

2.  Функції фольклорних елементів……………………………………………….[6]

  2.1. Використання народних символів, прислів’їв …………...…………....…..[7]

  2.2. Роль пісень у формування образів героїв, уживання народної мови…....[10] 

Висновок………………………………………………………………………..…[14]

Список використаних джерел….………………………………………………...[15]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                               Вступ

 

Фольклор (folk-lore) - міжнародний термін англійського походження, вперше введений в науку в 1846 році вченим Вільямом Томсом. У буквальному перекладі він означає - "народна мудрість", "народне знання" і позначає різні прояви народної духовної культури. У науці закріпилися і інші терміни: народна поетична творчість, народна поезія, народна словесність.[4]  Фольклоризм - трансформація, переосмислення, розбудова традиційно фольклорних мотивів, образів, композиційних схем і художніх засобів у канві авторського художнього тексту.[5].

Народна словесність – це щось, що було створене народом та передане з покоління у покоління, тому й недивно, що ми проявляємо величезну цікавість до різноманітних народних прислів’їв, казок, билин, адже це знання та думки наших предків. Ба більше, нашу увагу привертають народні пісні, бо усім відомо, що український народ має неабиякий хист до співу і складання пісень. Українська пісня — це ніби біографія українського народу. Адже пісня передавала не тільки емоції, переживання героїв чи народу ,а й побутову та соціальну ситуації, те як люди жили, які традиції та звички мали.

  Українські письменники глибоко шанували український фольклор, через те багато з народних пісень покладено в основу повістей, віршів та п’єс. Винятком не стала й Ольга Кобилянська. «Гірська орлиця», що змалечку сприймала рідні краєвиди як щось неземне та прекрасне, відчувала вплив фольклору та оточуючої природи. Свою повість «В неділю рано зілля копала...» створила на основі фольклорних традицій.

  Мета даного реферату з’ясувати функції фольклорних елементів у повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», виявити  ставлення інших дослідників, критиків до використання письменницею фольклору,  народної творчості. Також важливо виокремити народні образи, символи, використані письменницею, тим самим проаналізувати яку функцію виконує кожен елемент у процесі формування образів героїв, сюжету.

 

 

На історичному шляху розвитку писемної літератури народнопоетична творчість вливалася в неї різними руслами, у різних формах, а також у різноступеневому творчому перетворенні впливала на літературно-творчий процесс. [6] Народні пісні, казки, легенди, які відіграли певну роль у формуванні літературно-естетичних поглядів О.Кобилянської на ранньому етапі її творчості, не лишилися поза увагою письменниці й пізніше. Письменниця використовувала окремі мотиви та елементи фольклору у повісті "Земля” та інших оповідань 90-х років. [7]

   Талант і світогляд видатної письменниці формувався в умовах Буковини кінця 18 століття, що входила до складу Австро-Угорщини. Народну пісню, казку, легенду шанували в сім’ї Кобилянських. Як відзначає О.Романець, інтерес до народної творчості пожвавився й після того, коли родина Кобилянських заприязнила із сім’єю Миколи Устияновича. Саме завдяки М. Устияновичу першою книжкою, яку прочитала майбутня письменниця, була збірка казок.  Одним із джерел, що збагачували творчість Кобилянської, була народна пісня. Ще в дитячі роки майбутня письменниця почала записувати народні пісні, серед яких була і славнозвісна «Ой, не ходи, Грицю». Та найбільший вплив на дівчину мало безпосереднє сприйняття пісні, казки чи легенди. З великим хвилюванням писала О.Кобилянська про сприйняття народної пісні на сторінках свого щоденника в травні 1889 року: «Мене охоплює невимовна, незбагнена туга й бентежить мою душу, коли я чую, як молоді гуцули співають своїх сумовитих пісень…» Письменниця також підкреслювала те,що : «…де є народ, там і культура, й сила буде; де його нема, не буде й биту тієї нації» У статті «Малоруські новели Осипа Маковея» О.Кобилянська наголошувала на важливому значенні фольклору для пізнання життя народу.[1, 96-99]

Назва оповідання О.Кобилянської “У неділю рано зілля копала” друкованого вперше в “Літературно-Науковому Віснику” за 1909 та епіграф до нього – пісня «Ой не ходи, Грицю, на вечорниці» – виразно свідчать, з якого джерела зачерпнула авторка. [3] Болгарський письменник Петко Тодоров, що відвідував Ольгу Кобилянську в 1903 році, звернувши увагу письменниці на багатство та колорит народних пісень, тим самим викликав цікавість, яка згодом переросла у повноцінний задум написати твір за мотивами народних пісень.

 Епіграф, який дала О.Кобилянська до повісті, - це одна із обробок стародавнього сюжету про дівчину, яка труїть свого милого за те, що двох кохає, труїть, або зводить зі світу, не бажаючи віддати йог суперниці.[2] В основу повісті покладено буковинський варіант народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» – одної з найпопулярніших українських пісень, що розробляє вічно живу тему кохання, боротьби за людську гідність. [9] Рядками пісні письменниця налаштовує читача на певну настроєву тональність сприйняття твору – це лише камертон, що резонує читацьку уяву, бо у своїй повісті О.Кобилянська зміщує акценти у тлумаченні мотиву отруєння, по-іншому трактує образи народно-пісенних персонажів, залишаючи без змін баладний сюжет , спресована пружина якого спроможна розтягтися на просторі неймовірної амплітуди. [2]

Письменниця жила в таких умовах, що давали їй можливість глибоко пізнати, вивчити фольклор українського і молдавського народів. Вона широко використала і циганський фольклор. [9] Щодо образів циган, то на думку Н. Томащука, при їх створенні О.Кобилянська спиралася на народну творчість, на циганські легенди та перекази. Зокрема , дослідник вказує на сюжетну і образну спорідненість початку повісті із циганською легендою «Циганка-герцогиня» (звідки письменниця взяла основні риси характеру Лукача Раду), та піснею, де сумним мотивом звучить палке потаємне кохання бідної циганки з білим бояром.[2]

  Наразі до актуальних аспектів дослідження художнього слова О. Кобилянської відносять проблему фольклоризму. Багато думок існує чи насправді письменниця щиро цікавилась народною творчістю чи просто використала її як основу для творів. Дуже важко розділити точку зору П. Филиповича про те, що «глядячи на селянське життя "збоку", зацікавлена психологічними проблемами, вихована на німецькій переважно літературі, Кобилянська не має інтересу до фольклору, до того, чим живилось завжди українське письменство» [8, 153] Письменниця вправно використовувала народні прислів’я , пісні та діалектні слова, що свідчило про її обізнаність у фольклорі різних народів. Майстерно володіючи літературним словом орієнтувалась на народ, використовувала народну творчість не тільки для того, щоб тонко та правдиво вибудувати психологічну форму кожного героя, й правдиво та переконливо показати характер та долю своїх  персонажів.

     Отже, спираючись на основу двох різних фольклорів: циганського та українського , письменниця почала створювати свій твір. Пишучи повість, О. Кобилянська брала за основу типи “з дійсного життя…,які пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія…слова пісні зробили своє” [7] Розширення тематично-сюжетних рамок повісті вимагало, крім зображення основних постатей повісті (Тетяна, Гриць, Настка), введення й інших персонажів – Мавру, Андронаті, Лукача, Раду, Іванихи Дубихи, старого Дончука та його дружини, а також розповіді про багатого бояра-батька Гриця. Що ж стосується показу взаємин Маври з білим бояром – вихідного моменту в розвитку сюжет, - то тут О.Кобилянська теж  спиралася на народну творчість, на циганські легенди й перекази, з якими письменниця була знайома й раніше. [7]  О.Кобилянська створює початкову сюжетну колізію, висвітлює побут циганів та конфлікт між молодою циганкою Маврою і її чоловіком Раду. Змальовуючи циганський табір з його жорстокими племінними звичаями і суперечностями, письменниця показує, що тут усі цигани беззастережно підкорялися наказові отамана. У цьому О.Кобилянська теж йшла за фольклором, бо на час написання повісті в циганських таборах уже не було такої атмосфери (покори отаманові табору), як показано у творі. Навіть у циганському фольклорі, коли говориться про суворі порядку і необмежну владу вайди, зазначається, що це було «колись», «давно», «про це я від батька чув» та ін. [7]

Повість пронизана ліричними мотивами і  фольклорними елементами. Під час розповіді ми постійно чуємо колоритний голос трембіти, що є символом Західної України. Відчуваємо мотив загубленої долі, або «порчі», як говорять у народі. Ольга Кобилянська впевнена, і це зображує у своєму творі, що людина є грішною від народження і несе свій гріх на протязі всього життя. «Господи Боже, змилосердися над грішним народом твоїм — він кається. В злиднях і покорі, в голоді і Холоді кається він тяжко». Письменниця деякий час перебувала на Буковині і прийняла близько до серця не лише народні звичаї цього краю, але і його сприйняття світу. Саме тому цей твір настільки насичений витоками з фольклору. Згідно з народними поглядами на життя авторка висловлює думку про можливість передачі «порчі» через покоління, про існування родового прокляття, яке є неминучим покаранням, природною реакцією на скоїння гріха: «...чи не кара се ще, не покута яка?» [9]

 Але найкраще, найяскравіше розробила О.Кобилянська  фольклорний символічний образ маків. У народній творчості червоні маки  символізують красу, а разом з тим маковий цвіт є символом короткочасності людського життя, оскільки мак цвітне лише у поранкові години одного дня, відтак пелюстки квітів осипаються. У Кобилянської цей образ стає полісемантичним: зміни його значень ми простежуємо на протязі усієї дії повісті.[2] «... се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім Іванихи не мав», - пише письменниця [4, ст. 6] Червоні маки буйно росли в городі Іванихи Дубихи – яскрава деталь, яку майстерно підкреслює авторка. Заквітчану в червоні маки Тетяну вперше Гриць зустрів у лісі… Коли Тетяна під час суперечки зникає , «його кінь схилив голову до землі. На землі лежав великий цвіт червоного маку, і він його дотикався. Гриць люто, майже зависно шарпнув коня за голову, і, піднявши червоний цвіт з землі, оглянув його і , заткнувши за капелюх, поїхав назад» [2] На свято Івана Купала дівчата пускали на воду вінки. Тетянин вінок затягнуло у вир, і його поглинула вода. У вінку були й червоні маки. Після того, як Тетяна отруїла Гриця, вона божеволіє, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана. Останній раз, коли з’являється образ червоного маку – на останній сторінці повісті, як останній хвилюючий акорд: «…де на дно її потонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку…» [4, 181] Так символічно зобразила письменниця смерть Тетяни, смерть краси, смерть яскравого жагучого характеру, трагізм кохання. [2]

У повісті ми бачимо зразки високої поетичної майстерності, творчого використання народної пісні не лише в плані розвитку сюжетних ліній твору, а й у засобах та формі передачі думок і почуттів дійових осіб, у розкритті ідейної суті, зображенні соціальних картин. Письменниця вводить образи-символи, колористичні та звукові. Блискуче змальовує автор ліричний світ природи, що сточує її героїв: загадковий ліс навколо колиби Маври, високу гору, маки, які квітнуть біля хати Іванихи. Образи природи набувають символічного значення. Біла стежка, де зустрілися Гриць і Тетяна, — символ шляху до кохання, юнацьких та дівочих сподівань. [6] Гриць розмірковує, у серці народжується кохання: «Їдуть що їдуть, а нараз стали. Переди ними ще біліє «біла стежка» , але – «куди веде вона дальше? – питає Гриць до себе: - відки вибігає? До кого належить? Ніколи раніше нею не їздив дальше, не знає її добре» [4, 77] А у кінці твору, «Туркиня» знову ступає на білу стежину, та тільки вже не палає червоним цвітом її душа: «Біжить білою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серцю – і чує, не годна» [4 ст. 162] Ліс, де потайки зустрічаються Туркиня та циганський син, — символ вільного кохання й таємної загрози. Вир, де потонув купальський вінок Тетяни, та де вона сама загинула, — символ непереборної долі, яка не залежить від людини. [9]

 Багатство і свіжість народної пісні дали можливість створити високохудожні переконливі образи людей, що, сповнені глибокими, щирими почуттями, не миряться з обманом і зрадою, а відстоюють свою гідність і честь. З народної поетичної творчості вона і черпає і матеріал для характеристики своїх образів. Так, при створенні портретів добирає порівняння і метафори та інші засоби з народних пісень: «Чорні брови має… Очима манить, як та зірка ясна». Очі Настки – «голубі, як небо». Він, «красний, як той місяць на небі». - Туркине, моя зоре.., - каже Гриць Тетяні, називаючи її зозулею. А Тетяна про Гриця: «… красний та пишний,мов орел, літає», «..Вона струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього».[6] «Синоньку, царевичу мій красний..» [4, 160] Часом використовуються народні вирази, приказки і прислів’я: «Хто любить, той не раз губить». «Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати». «Одну,та щиро любити, двох не голубити». «Вона рада тобі неба прихилити». «Жаль ваги не знав». Зустрічаємо широко вживаний у народній творчості принцип трикратного повторення. Раду тричі сипле гроші, пропонуючи убити Мавру. Андронаті, заблудившись, тричі впрошується до хати Маври: «три рази впрошується до неї, три рази не обзивалися вона». Тричі зустрічається Туркиня з Грицем, поки зізнаються у коханні. Андронаті чує тричі трембіту. [6] Образ трембіти – етнографічна деталь. У побуті гуцулів «трембітають» трембіти не лише на похоронах, а й у важливі моменти життя. Оцей звук трембіти повторюється у найкритичніші моменти Грицевого життя, він відіграє роль ліричного символа, що визначає долю головного героя повісті і змінює своє семантичне навантаження впродовж розгортання сюжетної колізії, стаючи композиційною ситуаційною римою. Спочатку це передчуття, потім голос трембіти звучить як пересторога; і врешті-решт, трембіта виконує своє основне призначення -  сповіщає про смерть, сіючи жалібний звук по горах. [2]

  У пісні «Ой, не ходи, Грицю» немає жодного натяку на циганське походження Гриця. О.Кобилянська показує Гриця сином циганки. Має не аби який потяг до музики та пригод. «-Я об’їздив сусідні села, відповів Гриць з найбільшим спокоєм, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, - розпитував за скрипкою.» «Скучно, татку, на одному місці сидіти, тому я поїхав» [4, 43] «-То заграй на сопілці, або на трембіті. Собі і мені заграй, Грицуню! – просить щиро… і тулиться до нього білолиця Настка» [4, 47]. Символи трембіти, сопілки та цимбал, письменниця використовує аби показати простоту народу та його традиції.  За своїм творчим задумом цікавий образ Маври. «Характерно, що в численних обробках сюжету про отруєного Гриця в ролі «чарівниці» не виступає безпосередньо ображена красуня і автори вводять новий персонаж – стару жінку, що дає дівчині отруту або навчає її варити чарівне зілля». Кобилянська психологічно ускладнює фольклорний сюжет: ця стара жінка – мати отруєного. Це неначе балада у баладі. [2] Мавра дуже колоритний персонаж. Вона ніби місточок між циганським та гуцульським фольклорами. Цигани – постійні кочівники, вони не звикли тривалий час  перебувати на одному місці, а опановані жагою мандрувати світом. Ця характерна риса знайшла своє відображення у фольклорі. Гриць, син Маври, глибоко відчуває нестримний потяг до мандрів, ностальгію за далекими просторами. У Маври час від часу прокидається туга – змінювати місцевість свого побуту, воліктися у далекі світи. І це почуття збурює душу – «їй горить земля під ногами».[2] Образ Маври допомагає у романтичному плані загострити ситуацію: Гриць – син, а Тетяну Мавра випестила, мала на неї більший вплив, ніж рідна мати. Письменниця ставить питання: яке почуття стане сильнішим? Тут збережена повністю пісенна настанова: Мавра проклинає Тетяну, забувши з материнського горя, що вона до деякої міри винна у трагедії. Мавра ж розказала Тетяні про зілля з-під білого каменя, яке в народі називають розмаєм. Пісня про «притворну силу» розмай-зілля колись була відома майже на всій території України як обрядова. [7]  Хоч епіграфом оповідання взято пісню про Гриця, хоч її використано для будови сюжету, але не блакитноокий переможець жіночих сердець в центрі авторової уваги, від «Марусі» Шаховського утвореній. Александров-Старицький назвали свої п’єси «Не ходи, Грицю, на вечорниці», Кобилянська для назви взяла інший рядок: « У неділю рано зілля копала». Тому Кобилянська і вводить в оповідання ще другу пісню, вживаючи окремі куплети з неї частіш, ніж з пісні про Гриця. [1]