Драматургия Софокла

1.Вступ

Софокл (497 - 408 рр..) Походив з афінського передмістя Колони, був сучасником і гарячим  шанувальником Перікла. Софокла  називають Гомером грецької драматургії, бажаючи цим сказати, що Софокл так  само повно і яскраво відображає «золоте століття» Перікла, як Гомер  зобразив у своєму епосі життя, характер та подання епічної Греції. У всіх творах Софокла відчувається така ж  свідомість величі і гордості людського  генія, як і у вищенаведеній програмній промові Перікла. Ідея долі у Софокла  поєднується з прославлянням  людського генія, творця і творця матеріальних і духовних цінностей  в межах, відведених йому життям. Саме поняття долі в Софокла більш  абстрактне, ніж в Есхіла. В останнього доля близька до божества, у Софокла  цього немає. 
Основна ідея - ідея долі - найповніше виражена в кращій трагедії Софокла «Цар Едіп».Що б не робила людина, вона залежить від сліпої долі. Адже за грецькою міфологією, нитку життя кожної людини тчуть три сліпі Мойри - богині долі.

Софокл намагався  у своїх творах об єктивно зобразити  ті зміни й конфлікти, що виникали в суспільстві тих часів. Обстоюючи  демократію, він осболиво гостро виступає проти тиранії. Саме таким несправедливим правителем і потсає перед нами фіванський цар Едіп (до самовикриття). Значне місце  у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Софокл вірить,що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у  вчинки людей вони не втручаються. Проте  дуже часто прагнення людини заходять у конфлікт із волею богів, і тоді трапляється нещастя, яке сталося  з Едіпом. Софокл вважає,що вищою  мудрістю для людини є беззастережне  виконання волі богів. Зразком такого цілковитого підкорення стає сліпий вигнанець Едіп, який скаржиться на свою долю,але ніколи не звинувачує в цьому богів.

Художні особливості трагедій Софокла: 
1)    в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан; 
2)    трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві); 
3)    драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм; 
4)    відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15; 
5)    Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій.  
6)    Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації; 
7)    найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії. 
2.Міфологічна основа твору

Міф, покладений в основу трагедії, відомий вже  з гомерівських поем, де він, однак, не отримує настільки похмурого  завершення: хоча Едіп помилився, і одружився на власній матері (епос називає її Епікастой), боги незабаром розкрили таємницю нечестивого шлюбу. Епікаста, не винісши страшного викриття, повісилася, а Едіп залишився царювати в Фівах, не думаючи про самозасліплення .  
Подальший розвиток міф отримав у поемі «Едіподія» (VII VI ст.), Про яку ми знаємо дуже небагато. Але один момент з неї дуже важливий: четверо дітей Едіпа (Етеокл, Полінік, Антігона, Ісмена) народилися від шлюбу не з Епікастой, а з якоюсь Евріганеей, взятої Едіпом в дружини після смерті Епікасти . Таким чином, в «Едіподіі» над дітьми не тяжіло прокляття народження від инцестуозного шлюбу, чому ще у V ст. акрагантскій правитель Ферон без всяких застережень зводив свій родовід до Полініка. У зв'язку з цим у оді Піндара,де прославляється Ферон II Олімпійський ми знаходимо вказівку на вбивство Едіпом Лаія, внаслідок чого здійснилося давнє пророцтво, дане колись Лаію в Дельфах.  
Зміст цього пророцтва зберігся тільки в більш пізніх джерелах Палатинской антології і в середньовічних рукописах Софокла та Евріпіда (при трагедії «Фінікіянки»). Як видно, тут Лаію передвіщалася смерть від руки сина в покарання за спокушання їм юного Хрісіппа, сина Пелопа. У Софокла на цей мотив немає ні найменшого натяку, хоча він і був використаний Еврипидом у трагедії "Хрисіппус", до нас не дійшла.  
Не збереглися також дві перші частини фіванской трилогії Есхіла «Лаій» і «Едіп», і тільки по третій частині - трагедії «Семеро проти Фів» ми можемо встановити, що у версії Есхіла Аполлон застерігав Лаїя від народження сина, так як це поведе до загибелі фіванського царства.  
Ймовірно, Есхіл був першим автором, який, відступивши від епічної версії, розвинув мотив инцестуозного шлюбу, зробивши Етеокла і Полініка, Антігону і Ємену дітьми Едіпа від власної матері.  
У цьому зв'язку важливо зазначити, що в пророцтвах абсолютно відсутня застереження, яке могло б бути адресовано дружині Лаія, - побоюватися з'єднання з здатним народитися сином, та й у Софокла пророкування про одруження на матері отримує тільки Едіп; Іокаста про майбутній їй ганебному союзі нічого не знає. Звідси слід зробити висновок, що первісним змістом міфу про Едіпа була зустріч не знайомих батька і сина,що звичайно закінчується загибеллю батька. Що стосується одруження Едіпа та Іокасти, то цей шлюб стає природним наслідком порятунку Фів: звільнивши місто від Сфінкс, Едіп цілком закономірно отримує в нагороду трон і руку овдовілої цариці. Залишається питання про позбавлення від народженого Іокастою немовляти і його подальшому пізнанні. За традиційною версією, прислужники Лаїя кинули дитину з проколотими сухожиллями ніг у дикому ущелині, і лише випадково його знайшли пастухи Поліба або якийсь подорожній  
Ніхто з них, природно, не міг знати, звідки родом безсловесне дитя. Є також варіант, за яким немовля було кинуто в ковчег у море,який пристав до берега в чужій землі.  
Місцем, де був підібраний Едіп, називавают узбережжі біля Сікіона (там здавна визначали місце царства Поліба), або біля Корінфа. Тут взагалі виключаються всякі посередники між підкинув дитину і прийняв її. Таким чином, поєднання в трагедії Софокла в одному персонажі - старому пастуха - свідка вбивства Лаїя і домочадця, який передав дитину з рук в руки коринфскому пастухові, який у свою чергу приходить вісником в Фіви, - нововведення поета, що дозволило йому побудувати трагічне впізнавання Едіпа.

Психологічною основою заради якого трагедія ставилася  в афінському театрі, служило та обставина, що відкриття, зроблене Едіпом протягом п'єси, не могло бути віднесено до її персонажів виключно. Міфи про Едіпа, відомі з гомерівських часів, без сумніву, були добре знайомі глядачам-афінянам ; вони століттями займали уми греків саме тому, що були не "про Фіви і Едіпа" тільки, а "про життя", про порядок світоустрою , тобто про всіх і кожного в еллінському світі. Те, що сталося колись одного разу з царственими нащадками Кадма в будь-який час могло спіткати будь-кого. Про цьому ясно говорять заключні рядки трагедії, кому б вони не належали - автору або раннього коментатору :  
 
Жди ж смертний в кожного життя завершального дня;  
Не вважай щасливим чоловіка під посмішкою божества  
Раніше, ніж стопою безбольной кордону торкнеться він.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Фатум у трагедії  Софокла “Цар  Едіп”

Фатум — одна з найважливіших проблем старогрецької  трагедії. Це проблема вільного вияву  людської волі, яка, однак, не могла  відвернути визначеного долею.Сила характеру, намагання людини скерувати  життя за власним бажанням не відверне лиха, рокованого фатумом, бо причиною цього лиха стає сам характер героя, що приведе до виконання волі богів.Людська  воля, прагнення особитстості і її приреченість, безсилля перед долею  — головна проблема трагедіі Софокла.

“Цар Едіп”  традиційно називався трагедією  Фатуму,невідворотності Долі.Ця ідея була нерозривно пов язана з думками  про недосконалість людини як такої  порівняно з вищими силами, про  обмеженість і немічність її пізнання. Зрозуміти істину людина неспроможна, як неспромігся мудрий Едіп,котрий розгадав загадку Сфінкса, розкрити драматичну приреченість власної долі. З цього і випливає характер напруженого  конфлікту, який можна визначити  як протиборство волі людини, яка намагається  змінити свою долю чи навіть втекти від неї, і вищої волі богів, які  визначили цю долю. На особистому жорстокому досвіді герой переконується,що неспроможний боротися з Долею. Але  він робить все можливе, щоб піти своїм шляхом, показує силу свого  характеру і весь час діє. Тільки не знає,що всі його зусилля приречені  на поразку. Щоб довести це, Софокл не вдається до словесних дискусій чи сварок,доказ випливає з драматичної  долі та образу самого Едіпа.

У міфі про Едіпа  домінує фатум, а сам Едіп як особа  у всій складності її внутрішньої  сутності не аналізується. У трагедії Софокла фатальна доля виявляється  тільки канвою, на якій поет створює  складний і глибокий образ загальнолюдського  значення. Трагічною провиною Едіпа  стає не "фатальний" злочин (вбивство батька, інцест), а самовпевненість  героя. Із розвитком дії трагедії Едіп дедалі більше усвідомлює безглуздість своєї самовпевненості, проте він знаходить у собі сили, щоб спокутувати свою провину і гідно завершити життєвий шлях.

На думку Арістотеля, висхідним положенням трагедії Софокла  є те, що вона через співчуття  і страх веде до очищення почуттів, тобто до катарсису. Осмислення сутності того, що відбувається з Едіпом, очищає почуття від первісної неусвідомленої патологічної форми і розкриває  людині глибоке коріння явищ дійсності, змушує її серйозно замислитися над  законами суспільного життя.

Едіп приречений долею ще до своєї появи на світ. Зневажник - це він сам, який прокляв  себе, не знаючи про це. І все оте  незнане існує десь поза сценою, його необхідно "розкрити". За допомогою  стихоміфій починається поступове  проникнення у таємничий зміст  подій, які рухають вчинками людей. Виникає боротьба двох сил: суб'єктивної (обурення Едіпа, який вважає себе невинним, і підтримка Іокасти) та об'єктивної (мудрість Тіресія, який сповіщає волю божу, покірність Креонта). Тобто в  основі трагедії - агон суб'єктивного  з об'єктивним, на ньому побудована композиція твору Софокла.

У трагедії виділяються  шість епізодів, які відділені  один від одного піснями хору громадян Фів, що служать своєрідним коментарем до подій на сцені. Шість епізодів - це шість кроків Едіпа, який прагне прояснити своє минуле, наближаючись поступово до усвідомлення жахливої правди. Цифра шість, символізуючи амбівалентність  і рівновагу, складається з двох трикутників (вогню і води), що є  людська душа.

Важливо пам'ятати, коли йдеться про загадку Сфінкса, що інакомовлення робить героя особою, яка хоч і відгадала загадку, але не спроможна розгадати свою долю. Вся трагедія відбувається під  знаком того, що слова, події, вчинки передають  один зміст, а виражають інший. Конфлікт полягає не у зіткненні неправдивого з неправдивим, а сліпого зі зрячим, ймовірного з дійсним, незнаючого з  мудрим.

Воля героя подана як свобода і сам герой гине від свободи своєї волі. Ця свобода має ілюзорний характер, що породжує трагічний героїзм елліна. У міфі все неприродне і протиприродне подане як певна надприродна природність. У ньому порочне коло - безвадне, тому що зав'язка подана у самій зав'язці, тут немає безвихідності, початок і кінець немовби сходяться, суперечність знята і постає як реальна даність.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4.Образ  Едіпа

За переказом  Арістотеля, Софокл твердив, що він  зображував людей такими, якими вони повинні бути. Ідеальні герої — ось на чому треба, на думку поета, виховувати громадян.

Щоб розкрити характер людини, Софокл будує інтригу так, що його герої потрапляють у найскладніші ситуації. Людина ж зобов'язана завжди залишатися людиною, навіть коли їй загрожує смерть , навіть коли проти неї незборима доля.

Страждання софокловских персонажів – важлива частина  їх буття. Ніколи поет не представляв  сплетення людини і долі в нерозривній  єдності наочніше і загадковіше, ніж в найбільшому зі своїх  образів, до якого його кохання змусило  його повернутися ще раз в глибокій старості. Його не покидала думка, що ж  стане з Едіпом. Саме він, на якого, здається, обрушився тягар страждання всього світу, був спочатку фігурою  майже символічного значення: він  стає страждаючою людиною як таким. Одного дня на вершині своєї життєвої дороги Софокл знайшов горде задоволення  в тому, аби поставити Едіпа  в центр знищувального урагану. Він змусив його з'явитися перед  очима глядачів в той момент, коли прокляв себе, він у відчаї хоче так само загасити своє існування, як він власною рукою загасив світло своїх очей.

У першій частині  трагедії Софокла Едіп - зрячиий, він  осліплює себе тоді, коли усвідомив  згубність своєї самовпевненості  як смертної людини. На його рахунку  два злочини - вбивство батька й інцест, скоєні через сліпоту свою. Він  злочинець через незнання. Але  що таке "незнання" і що означає "мимоволі", без примусу, як не сліпоту? Хіба це мудрість відгадати  загадку Сфінкса? Це ж сліпота. Навіщо тоді таке сліпе бачення? Краще морок, ніж обман, - і тоді Едіп осліплює себе. Тепер йому відкрився внутрішній світ: смисл образу "бачення" переходить із зовнішнього до внутрішнього бачення. "Сліпота зрячості" перетворюється на "зрячість сліпоти".

Антиподом Едіпа  у трагедії виступає Тіресій: образ  провидця, сліпого Тіресія, який знає те, чого не знає зрячий Едіп, що він  вбивця батька і чоловік своєї  матері. Але Тіресій не є сліпим від народження. Одного разу, вже  юнаком, він мимохідь побачив очима  смертного те, чого не смів бачити: голу богиню Палладу під час купання. Богиня, вистрибнувши з води, виколола йому очі. Тіресій такий же злочинець  мимоволі, як Едіп, має дар віщування, дар розуміння мови птахів і волі богів. Різниця між ними полягає  в тому, що Тіресій отримав внутрішнє  бачення від богів як компенсацію  за втрачений зір, Едіп же прозріває  сам, пройшовши багатостраждальний шлях, його духовне прозріння - це нагорода за спокуту гріхів.

Дивує те,що хоча у кінці трагедії Едіп і постає перед нами як огидний злочинець,але  він не викликає негативної реакції. Дійсно, його вчинки огидні — він  вбив батька, вступив у кровозмісний шлюб з матір ю, але ж він  про це не знав! Навпаки,коли він  дізнався про пророцтво,то робив  все,щоб його уникнути,він боровся. Саме тому ми не відчуваємо огиду, а  навпаки глибоке співчуття до його страждань. Страхітлива доля випадає  Едіпу, але він не втрачає гідності й мужності.