ЛЮБОВ
Найунікальнішою
в ряду розглянутих форм спілкування,
яка дає найбільше міжособистісне
єднання, є любов. Упродовж
багатовікового існування людської
культури вона вважалася однією
з основних моральних цінностей.
Любов фокусує етичний вимір
людського існування й може, на
думку В. Г. Бєлінського, «слугувати
пробним каменем моральності».
Істинний розгляд
любові можливий лише у світлі
найвищого сенсу людського спілкування.
Тільки в такому масштабі може
бути поясненою та обгрунтованою
всепро-никна сила любові, котру
вже з давнину ототожнювали
із загальною космічною силою,
що діє скрізь і всюди. Людське
існування потребує одухотвореності
любов’ю, бо без неї людина
може не відбутися. Справжня
творчість існує тільки там,
де є любов. Давно підмічено,
що й пізнає людина настільки,
наскільки любить. «Немає істини,
де немає любові».
За всієї очевидної
важливості та цінності любові
для людини в її існуванні
важливіше, чи осягнула вона
істинну сутність цього почуття?
Сказане ще в давнину про
любов, що «таїна ця велика
є», актуалізується щоразу в кожній
новій спробі раціонального осягнення
такого інтимного і всеохоплюючого
явища культури. Проте людина
вперто продовжує спроби розкриття
цієї великої таємниці, бо «любов
є сила життя» (Л. М. Толстой).
Відкидаючи всі
більш чи менш туманні міркування
про любов і розглядаючи її
в світлі сенсу людського існування,
можна стверджувати, що любов
— це інтимне, глибоке почуття,
котре характеризується високою
емоційнодуховною напруженістю, це
галузь реалізації цінності «переживання»
іншого в усій його своєрідності
й неповторності, це піднесення
предмета «до сутності й, таким
чином, предмет лише як сутність
стає об’єктом любові» ‘.
У- своєму устремлінні
любов може бути спрямована
на людську сутність, ідею, іншу
людину і т. д. Однак її
сутність найповніше проявляється
у стосунках між людьми, відкритті
та визнанні максимальної цінності
іншої конкретної людини. Любов
— одна з форм подолання
відчуження людини від людини
і завдяки цьому вона визнається
вершиною морального ставлення
до особистості. Як така вона,
наприклад, є суттєвим елементом
дружби як форми морального
спілкування.
Однак у сутності
любові є щось зовсім унікальне,
що виводить її з ряду вище
розглянутих форм міжлюдського
спілкування і що з максимальною
яскравістю, і з усією мірою
притаманної їй загадковості
й неповторності розкривається
в індивідуальному статевому
коханні. Саме тут з усією
невідворотністю постає вільне
й остільки «неперед-бачуване»
вираження глибини особистості.
Тут осягається сутність іншої
статі, а коханий в усій його
особистісній незамінності та
своєрідності дарує люблячому
ту завершеність цілого, котра
долає окремість і самотність
людського існування. «Любов—це…
сила, котра руйнує стіни, що
відділяють людину від її ближніх;
котра єднає її з іншими»
2.
Водночас це
й відкриття нового бачення
людиною світу, чарівне перетворення
людського ставлення до світу.
«Врата у світ цінностей немовби
розчиняються… Для того, хто кохає,
кохання накладає чари на увесь
світ, огортаючи світ додатковими
цінностями»,— підкреслював В.
Франкл3. Той, хто кохав по-справжньому
якусь одну людину, говорив Е.
Фромм, любить увесь світ. І
в цьому процесі здійснюється
творчий перегляд усієї системи
цінностей, зміна способу її
існування. Часто це прорив крізь
конкретно-історичну обмеженість панівної
моральної свідомості до загальнолюдських
моральних ідеалів як шлях присвоєння
людиною своєї людської сутності всебічним
способом.
Заслуга любові
не тільки в творчому перегляді
світовідчуття, посиленні морально-ціннісного
виміру своєї життєдіяльності.
Значною мірою істинна її заслуга
в творенні людини.
Є в народній
мудрості твердження, що любов
зла. Однак тут більшою мірою
підкреслюється «непередбачу-ваність»
кохання: його не можна примусово
ні викликати, ні здолати. «Кохання
— емоційно перетворююче ставлення,
в якому інший сприймається
сповна, незалежно від його якостей
та їх оцінки, приймається як
даність, в усьому багатстві
й незводимості до власних
уявлень та ідеалів» ‘. Більш
того, трапляється й так, що
і достоїнства коханої людини
гіпертрофуються силою почуття
люблячого. І в цьому часом
витоки багатьох розчарувань.
Та все ж поряд із цим
«обманом зору» в коханні є
така прозорливість, яка недоступна
іншому почуттю. Очі кохання
бачать у людині такі її
глибини, про які іноді не
знає й вона сама.
Любов висвічує
в коханому його можливості. В
існуючому образі коханої людини
їй удається розгледіти її
потенційний образ. Цю загадку
любові, її унікальну здатність
у людському творенні влучно
підмітив М. М. При-швін: «…та
людина, яку ти любиш у мені,
звичайно, краща за мене: я не
такий. Але ти люби і я
постараюся бути кращим за
себе».
Розкриваючи духовну
сутність коханої людини, її неповторність,
зачаєні в ній потенційні цінності,
люблячий стикається з особистістю
іншої людини як із цілим
унікальним світом, що в свою
чергу розширює його власний
світ. Вказані процеси поглиблюють
особистість, роблять її душевно
тонкою, «видющою», творчою. «Благодіяння
любові не тільки в тому, що
вона навіює нам віру в іншу
людину, а й у тому, що ми
знаходимо віру в себе» (Р.
Рол-лан).
Унікальний творчий
потенціал любові виявляє в
кінцевому підсумку прагнення
людини до цілісності, осягнення
світу в усьому його багатстві.
Однак реалізація, відстоювання
цієї творчої могуті любові, а
отже істинного її здійснення,
вимагає в свою чергу тієї
висоти морального ставлення,
морального способу існування
людини, котра зобов’язує її інтелектуально-емоційно-вольову
систему до гранично високого
напруження. Любов — величезна
сила, вона може бути творчою,
але може бути й руйнівною,
призводити до морального падіння.
Все залежить від моральної
спроможності людини, міри її
особистісного розвитку.
Важливість і
складність любові багато в
чому визначається тим, що в
ній, як у фокусі, перетинаються
протилежності біологічного й
духовного, особистісного й соціального,
інтимного й загальнозначущого.
В любові як у жодній іншій
галузі необхідно відрізняти
вище від нижчого, прекрасне
від потворного, справжнє людське
почуття від його викривлених,
спотворених форм, бо втрати тут
— це втрати людського начала,
людської сутності. Так, статевий
потяг не є простим уподібненням
тваринному з характерним для
нього диктатом статевого інстинкту.
И хоч останній не може зрівнюватися
зі свідомими діями людини, йому
все ж притаманна своя «мудрість».
Людина ж у втраті свого
людського начала може впасти
й значно нижче від «природної
мудрості». Тому вже у давнину
було прийнято розрізняти типи
кохання, його психологічно-емоційні
стани. Наприклад, давні греки
чітко розрізняли пристрасне
кохання («ерос») і ніжну, жертовну
любов («агапе»).
«Ерос» — це
стихійна й палка жага володіння
улюбленою істотою, що не лишає
місця для жалості чи милостивості.
«Агапе» — це потреба в самовіддачі,
милостива любов до «ближнього»,
жадання люблячого розчинитися в коханому.
Поряд із цими типами любові виокремлюється
ще «філія» — любов-дружба, любов-приязнь
індивіда до індивіда, зумовлена соціальними
зв’язками й особистим вибором, і «сторге»
— любов-прихильність, особливо сімейна.
Із точки зору
психологічних фаз любов характеризують
як закоханість (або сексуальний
тип), любов-при-страсть (або еротичний
тип) і любов-прихильність (або
духовний тип). Цікава класифікація
типів любові та різних її
рівнів запропонована К. С Льюїсом,
котрий розрізняє любов-потребу,
прихильність; любов-оцінку, закоханість;
любов-дар, милосердя ‘.
У спеціальній
психологічній літературі наводяться
й ще детальніші класифікації
любові. В нашому випадку типологія
любові — не самоціль. Та водночас
звернення до результатів такого
аналізу дає можливість простежити
сутнісно закономірне в цьому
явищі через з’ясування об’єднуючого,
схожого в цих класифікаціях.
Таким є осягнення
того, що найвищою, найзначущі-шою
для людини формою любові виступає
цілісна під егідою духовності
спрямованість суті однієї людини
до іншої. «Це сміливе занурення
в переживання єдності» (Е. Фромм)
в усій багатоманітності сторін,
але передусім у духовній.
І тому це
насамперед здатність любити, що
виступає як ставлення людини
до світу взагалі, людини взагалі.
«…Якщо я справді люблю якусь
людину, я люблю всіх людей,
я люблю світ, я люблю життя.
Якщо я можу сказати комусь
«я люблю тебе», я мушу бути
здатним сказати «я люблю в
тобі все», «я люблю завдяки
тобі увесь світ, я люблю в
тобі самого себе» ‘.
Таким чином,
любов постає як глибоко моральне
ставлення, що підноситься до
субстанційних основ людського
буття. Крім того, любов є діяльна,
активна заінтересованість у
житті та розвитку коханого, високе
почуття відповідальності та
обов’язку. Це буття як самовіддача,
як утвердження іншого. «Любов
до когось це не просто сильне
почуття — це рішимість, це
розумний вибір, це обіцянка»2.
І, нарешті, не можна зазнати
справжньої любові, якщо головною
цінністю стала вона сама, а
не той, кого любиш. Насолоджуватися
справжнім коханням, прагнучи тільки
любовних утіх, неможливо. «Природна
любов, ставши богом, не залишається
любов’ю» (К- С. Льюїс).
Проілюструвати
сказане можна, звернувшися до
еволюції культури «пристрасті»
в її культурно-історичному втіленні.
Зведена свого часу на п’єдестал
романтизму (XVII—XIX ст.) як ідеал, що
дарує захист від ницості й
жорстокості довколишнього світу,
в своїй абсолютизації пристрасть
призвела в підсумку до девальвації
кохання (стихія «сексуальної
революції» в XX ст.).
Ця закономірність
проявляється не тільки у сфері
інтимних міжособистісних стосунків.
Такий же підсумок і для
любові як спрямованості на
ідею, людську сутність, Батьківщину,
Бога. І тут любов як самоціль
плодить і множить зло. Наприклад,
у своїй крайній, безумній формі
патріотизм стає расизмом натовпу,
служіння ідеї чревате фанатизмом
і т. п.
Таким чином,
істинна любов завжди моральна
як активне проникнення в іншому,
як виходження за себе самого
сьогоднішнього, обмеженого, до нових
висот людського виміру, де «в
акті віддавання себе, в акті
проникнення вглиб іншої людини,
я знаходжу себе, я відкриваю
себе, я відкриваю нас обох, я
відкриваю людину»3.Любов — одна
з найвищих моральних цінностей.
Саме такою вона спроможна
в людській життєдіяльності, постає
як глибинне джерело і моральна
основа шлюбних відносин і
сім’ї.