Дружба как наивысшая ценность

Дружба 

На відміну від  товариськості дружба являє собою  інтимніше спілкування, яке, за визначенням  І. С. Кона, передбачає «не тільки взаємодопомогу, а й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов» ‘. Аналіз літературних пам’яток показує, що дружба завжди пошановувалася як найбільша соціальна і моральна цінність. Дві глави своєї «Нікомахової етики» присвятив дружбі Арістотель, розглядаючи її як чесноту й найнеобхідніше для життя. За Арі-стотелем, «ніхто не вибере життя без друзів (philoi), навіть в обмін на всі інші блага… Дружба — це не тільки щось необхідне, а  й щось морально прекрасне…» 2.

 Дружбу оспівували  скальди, у котрих порушення  її накликало прокляття. Звідси  слова клятви: «Став би я татем  дружби…» 3. Втрата дружби розглядалася  як одне з найбільших нещасть,  які можуть упасти на людину. Давньоєгипетський папірус, датований  XXII—XXIII ст. до н. е., доносить до  нас ремствування людини, котра  втратила можливість спілкуватися  з близькими:

 Кому мені відкритися  сьогодні? Брати безчесні, Друзі  охололи…4

 Що ж відрізняє  дружбу від інших міжособистісних  відносин і прихильностей? Передусім  дружба є почуттям са-моцінним, вона — сама по собі благо.  Якщо в ділових стосунках людина  використовує іншого як засіб  для досягнення певної мети, то  друзі допомагають один одному, що й знайшло своє відображення  у словах: «Не в службу, а в  дружбу». Дружба — не послуга,  за неї не дякують, зазначав  Г. Р. Державін.

 Дружба — індивідуально-вибіркова  й грунтується на взаємній  симпатії. Це відрізняє її від  близькості, характерної для кревнородинних  відносин, і від товариськості,  де відносини формуються колективом, необхідністю виконувати спільну  справу. «Серцями схожі ми: він  — ніби другий я»,— писав  О. С Пушкін.

 Нарешті, дружба, як уже зазначалося, є ставленням  глибоким і інтимним. Дружба, що  має підґрунтям товариські стосунки, звичайно ж, передбачає взаємодопомогу, готовність до самопожертви. Разом  із тим вона передбачає й  внутрішню близькість, відвертість,  довіру, любов. Довіра була визначена  Ж. Лабрюйєром як перша передумова  дружби. Підкреслював цю особливість  дружби й В. Г. Бєлінський, котрий  вважав, що там, де немає цілковитої  відвертості, цілковитої довірливості, де приховується хоч малість  яка-небудь, там немає й не може  бути дружби.

 Уявлення про  дружбу й реальні міжособистісні  відносини людей великою мірою  залежать від історичної епохи,  від того, які соціальні класи  чи групи вони представляють,  нарешті, від рівня моральної  культури окремих індивідів.

 Етимологічний  аналіз понять «друг» і «дружба»  в різних мовах простежує зв’язок  їхнього змісту зі словами,  що позначають спорідненість,  товариськість (передусім, воїнську) і любов. Так, давньослов’янське  слово «дроужьба» тлумачилося  як близькість, товаришування, товариство, Слово «дружина» в російській  та українській мовах — це  військовий загін, а в українській  також жінка, жона. У словенській  і болгарській мовах слово  «дружина» має на увазі сім’ю,  людей, близьких за родинністю  стосунків. Етимологія слова «дружба»  вказує на те, що в глибокій  давнині всі ці аспекти суспільних  та особистих відносин практично  не розрізнялися, «співіснуючи»  у пов’язаних з ними емоційних  формах.

 Етичний аналіз, черпаючи з історії та соціології  багатий матеріал, наголошує передусім  на ціннісному аспекті дружби, її значенні для життя суспільства.  Психологія допомагає досліджувати  принципи — моральні орієнтири  дружніх відносин. Звернення до  історії культури дає змогу  простежити становлення дружби  як особливого соціального інституту,  що має специфічну цінність  для суспільства, котре виробляє  й систему моральних норм, покликаних  регулювати функціонування виниклого  інституту.

 Становлення дружби  пов’язане з поступовою втратою  абсолютної цінності для життя  суспільства кревнородин-них відносин. Включення свояцтва в коло  сімейно-родинних відносин сприяло,  напевно, початкові виокремлення  дружби в автономний соціальний  інститут. Свояцтво як стосунки, що існують між одним із  подружжя та родичами іншого, а також між родичами їх  обох (Ю. І. Семенов), протиставлялося  «природній» кревності.

 Історія знає  різні види «штучного» родичання  — кумівство, побратимство, «кревне  братство», «співбатьківство» і  т. д. Становлення дружби пов’язане  з побратимством. У первісному  суспільстві вже трапляються  примітивні його форми, наприклад  у вигляді системи вікових  груп, пов’язаних обрядами ініціації.  Хоча ті, хто вступав у відносини  такого поріднення, не вибирали  одне одного у відповідності  з особистими смаками, вони  на все життя зберігали почуття  групової солідарності, відчуття  необхідності взаємовиручки та  підтримки.

 З розпадом  родоплемінних відносин новостворювані  соціальні та економічні зв’язки  людей чимраз частіше набувають  особистісного характеру, звільняючися  при цьому від впливу кревнородинної  чи територіально-общинної належності. Ритуалізовані особисті стосунки (побратимство в тому числі)  частково компенсували ослаблення  родинних і територіальних уз  у класовому суспільстві.

 Сучасні студії  дають можливість виокремити  чотири загальні ознаки ритуалізованих  особистих відносин:

 по-перше, виростаючи  з родинних відносин, вони (ритуалізовані  особисті відносини) мають партикуляристський  характер, тобто взаємні зобов’язання  їхніх учасників завжди мають  на увазі конкретного іншого  й виключають заміну партнера  іншою людиною;

 по-друге, ритуалізовані  відносини стають індивідуально-вибірковими,  зв’язуючи людей особистими, індивідуальними  узами. Маючи особистий характер, вони відрізняються від стосунків  кревної спорідненості або стосунків,  диктованих особливостями вікової  групи, члени якої зв’язані  обрядами ініціації;

 по-третє, ритуалізовані  відносини є добровільними, оскільки  виникають за добровільною обопільною  згодою партнерів;

 нарешті, по-четверте, ці відносини залишаються цілком  інституціоналізованими, оскільки  через традицію здійснюються  контроль за виконанням обов’язків  і захист тих, хто вступає  у дружні відносини як стосовно  один одного, так і стосовно  общини загалом.

 Така ритуалізована  дружба може розглядатися як  один із механізмів соціальної  інтеграції, який об’єктивно пом’якшує  внутрішньогрупові та міжгрупові  конфлікти, сприяє формуванню  общини із включенням до неї  представників «чужих» родів  і племен.

 Цікавий і другий  аспект історії дружби — зміна  уявлень про її функції. Прийнято  розрізняти інструментальні (ділові) та емоційно-експресивні функції  дружби. їх протиставлення виникло  з розвитком класового суспільства.  В умовах же докласового та  ранньокласового суспільства інструментальні  та експресивні цінності дружби  існували в єдності. Спілкування  побратимів, друзів включало в  себе як обов’язковий елемент  обмін дарунками, спільні бенкети.  Сам дарунок виступав речовою  формою людських відносин, опредмеченими  почуттями однієї із сторін.

 Доки дружні  відносини тільки починали виокремлюватися  з сукупності соціальних відносин (передусім із родинних), вони  були жорстко регламентовані  суспільством, тісно пов’язані з  певними ритуалами. В подальшому  регламентація послаблюється, міжособистісне  спілкування індивідуалізується  й психологізується, тому розуміння  дружби як соціального інституту  без урахування її психологічних  і моральних аспектів було  б після цих змін однобічним. Дружба перетворюється з договірних  стосунків на емоційну прихильність.

 Подібний шлях  виокремлення дружби з соціальних  відносин добре простежується  на матеріалі античної культури. Давньогрецьке слово philia (дружба, приязність) мало широку гаму  смислів і позначало й універсальну  космічну силу (Емпедокл), і певний  ступінь свояцтва, близькості людей  (Гомер). Слово «друг», уживане на  практиці, мало виразити найвищий  ступінь прихильності до найближчих  із оточення, прирівнюючи їх до  родичів. Так, у грецькій міфології  Кастор і Полідевк, близнюки, сини  Зевса (Діо-скури) пошановувалися  як утілення та покровителі  дружби, їхнє життя та звершені  подвиги підтверджували цінність  взаємної підтримки, взаємодопомоги, зв’язку, спілки, готовності до  самопожертви в ім’я друга.

 Безсмертний Полідевк  був узятий Зевсом на Олімп,  але з любові до брата виділив  йому частину свого безсмертя.  Міф про Діоскурів був продовженням  традиції стародавнього індоєвропейського  пошанування божественних близнюків  як помічників людини (особливо  воїнів, вершників, моряків). Таким  чином, у стародавніх греків, як  і в інших народів, очевидний  зв’язок формованих дружніх стосунків  зі стосунками родинності.

 Греція докласичного  періоду знала вже й форму  дружби, схожу з ритуалізованими  особистими стосунками — вояцьким  товариством. У такій формі  дружба ще виступає як відношення  суспільне, що виникає саме  серед тих, хто виконує спільну  справу. В «Іліаді» Одіссей, поранений  у бою, «друзів прикликав» на  допомогу, і Менелай, зачувши поклик, звертається до Аякса: «Друже, у натовп рвонімось, бо захистить  Одіссея належить!» ‘ Друзями  називаються вожді та правителі  данаїв, пани та їхні слуги.  Па-трокл для Ахіллеса — «друг  найлюбіший для серця», тому, забувши  кривди, завдані співвітчизниками, Ахіллес повертається на поле  бою, щоб помститися за смерть  Па-трокла. В класичний період  відбувається дальше відокремлення  дружніх зв’язків від стосунків  рідства.

 Як уже зазначалося,  цьому сприяли розпад общинно-родових  зв’язків і поява класів та  держави. В деяких випадках  мистецтво (трагедія) фіксує цілковитий  розрив родинних і дружніх  відносин: «Брат став ворогом  і все-таки залишається близьким»  (Евріпід). Описуючи укладення мирних  договорів між державами, Геродот  першим ужив поняття «політична  дружба», яке поширилося на  міжосо-бистісні відносини. Ставши  раціональнішою, вибірковою, дружба  означає тепер контакти однодумців, кола людей, об’єднаних спільними  інтересами, прибічників однієї  політичної партії. Таке розуміння  дружби переходить у римську  культуру. Так, у своїх «Листах»  Пліній Молодший згадує «дружбу  принцепсів», тобто тісне коло  близьких імператорові людей,  з якими він радився про  різні справи — і державні, й приватні.

 Ціцерон у діалозі  «Про дружбу» також розглядає  дружні стосунки як практиковані  між громадянами, близькими за  політичними поглядами. Однак  у Ціцерона ми знаходимо й  положення, що свідчить про  перетворення дружніх стосунків  із інституціалізованих на морально-психологічні. Ніби продовжуючи роздуми Платона  про те, що друзі «набагато  ближчі один одному, ніж мати  і батько, і дружба між ними  міцніша»2, Ціцерон зауважує: «…той,  хто дивиться на істинного  друга, дивиться немовби на  свій власний відбиток» 3.

 Емоційна та  духовна природа дружби висувається  в центр філософських міркувань.  Колізії політичної дружби не  могли не викликати протиставлення  їй дружби інтимної. Це мало  наслідком поширення культу героїчної  дружби, в якій на перше місце  поряд із традиційною вірністю  висувалися емоційно-експресивні  цінності. Згода в усіх справах,  доброзичливість і прихильність, чесність, моральність (несуперечливість  учинків із сумлінням), взаємна  вимогливість — усе це становило  обов’язкову умову істинної й  досконалої дружби. Формується й  ідеал, заснований тільки на  емоційному тяжінні дружби-любові.

 Нарешті, Арістотель, розробляючи першу етичну теорію  дружби, виокремлює три її види: дружбу-благодіяння, в якій зичать  блага іншому заради нього  самого; дружбу, в якій друг люблений, бо приносить задоволення; дружбу, яка виникає на грунті взаємної  вигоди. Саме перший тип, за  Арістотелем, і є істинною дружбою.  Дружба відрізняється від простої  доброзичливості або симпатії, котрі  виникають і в стосунках незнайомих  людей. Відрізняється вона й  від кохання, яке є пристрастю, «дружба ж — набута якість  душі».