Дружба как наивысшая ценность

 Перетворення  дружби з договірних відносин  на емоційну прихильність, зміна  у зв’язку з цим сфери її  мотивації привернули увагу до  її ціннісного аспекту. Далі  етична теорія виконувала завдання  обгрунтування ідеалу дружби, враховуючи  особливості дружніх обов’язків, зв’язок дружби та суспільного  обов’язку.

 Раннє середньовіччя  Європи різко контрастує своїм  розумінням ідеалу дружби на  фоні високо індивідуалізованого  ідеалу античності. Живлячись особливостями  життя середньовічної людини  як невід’ємної частки общини, ідеал пройнятий духом станової  належності. Нарешті, християнська  мораль іще несе в собі заряд  боротьби проти язичницької культури. Все, що відвертає віруючого  від Бога, навіть якщо це прихильність  до якої-небудь людини, є гріховним.  У своїй «Сповіді» (397—398) Августин  Блаженний засуджує свої юнацькі  дружні почуття до товариша  в іграх та школі, з яким  він був «однією душею в  двох тілах».

 Земна дружба  виявляється й причиною того, що Августин дитиною брав участь  у крадіжці фруктів. Пригадуючи  цей випадок, Августин визнає, що сам він ніколи б цього  не зробив, але був утягнутий  групою друзів: «Сам я не вчинив  би цієї крадіжки, бо те, що  мені подобалося в ній, було  не те, що я крав, а те, що  я крав. Отже, для мене самого  це було зробити неможливо,  і я цього не зробив би.

 О, дружба надто  ворожа, несповідима спокуса духу! Від гри і жарту народжується  невситиме жадання шкодити, апетит  чинити погане іншим…» ‘ Істинна  дружба покидає, таким чином,  земну обитель і стає можливою  тільки на небі, переростає в  ідеальні стосунки.

 В середні віки  складається своєрідний канон  дружби, провідною характеристикою  якого (як і особистих стосунків  на практиці) буває становість. Васальна  вірність і заступництво сеньйора  як головні особливості укладу  життя феодалів визначили зміст  «воїнської (рицарської) дружби». За  високими взірцями рицарської  дружби на сторінках «рицарських  романів» середньовіччя вгадуюються  ідеалізовані відносини васальної  залежності.

 Життєвий побут  селянської общини зводив дружні  зв’язки до стосунків родичів  і близьких сусідів. У великих  українських та російських селах  жили звичайно «кутками» та  «кінцями», «водилися» зі своїми, спірні питання часто вирішувалися  саме за участі сусідів. Психологічна  інтимність знову була реабілітована  в Нові часи. Якщо життя середньовічної  людини постійно було на виду  у оточення, сусідів по общині, представників одного з нею  стану, то й «виливати душу»  нікому, окрім Бога, не випадало. В Новий же час побут поступово  роз’єднує людей, відбувається  звільнення від впливу релігії,  що не могло не викликати  посилення потреби людей у  спілкуванні, повернення до розуміння  дружби як природного людського  почуття.

 Гуманісти епохи  Відродження сприяли формуванню  нового розуміння дружби. Згідно  з таким розумінням дружба  передусім є інтелектуальним  спілкуванням, для якого відправним  пунктом буде спільність духовних  інтересів. Так потрактовували  дружбу представники одного з  провідних напрямів італійського  гуманізму початку XV ст.— громадянського  гуманізму (Колюччо Салютаті, Леонардо  Бруні, Маттео Пальмієрі та  ін.’). Визнаючи високу цінність  культури, цивілізації, підкреслюючи  безмежність творчих здатностей  людини, гуманісти підривали тим  самим ідею аскетичного презирства  до земного світу. Тому взаємна  симпатія людей (у якнайширшому  спектрі — від родинних почуттів  до любові до всього людства)  виокремлюється ними серед моральних  устоїв, покликаних підтримувати  соціальний мир і гармонію. Довершена  дружба добровільна, незалежна  й неділима (Монтень).

 В епоху Просвітництва  дружба починає осмислюватися  з точки зору її моральної  цінності. П вважають однією ? найзагальніших  передумов моралі. У А. Шефтсбері  друж» ба з окремою людиною  тісно пов’язана з наявністю  розвинутого почуття обов’язку  щодо суспільства. Така гуманістична  позиція включає уявлення про  дружбу як про вершину «істинно  людських» стосунків. Одним із  наслідків такого культу дружби  було формування романтичної  дружби, що виступала своєрідною  реакцією на невдалі спроби  реалізувати на практиці раціоналістичний  ідеал дружби Просвітництва.

 Романтична дружба  вирізнялася глибиною інтимності, експресивності взаємин, пов’язувалася  з юністю людини — віком  «істинної дружби». На думку  романтиків, дружба є живе почуття,  котре може щиро й чисто  переживати тільки юнак. Нове  розуміння дружби коренилося  в мінливих реальних стосунках.  Криза патріархальної сім’ї,  супроводжувана складним процесом  формування сім’ї буржуазної, звузила  рамки віку «істинної дружби»,  набула в літературі форми  конфлікту батьків і дітей,  такої популярної в XIX ст.

 Сама система  педагогічного виховання кінця  XVIII — початку XIX ст., що вважала  небезпечним товариство ровесників  для підлітка й позбавляла  його таким чином особливої  емоційної атмосфери дійства,  зорієнтовувала свідомість вихованця  «до омріяного друга» (О. І.  Герцен). Студентське середовище, основний  склад якого формувався з привілейованих  верств суспільства, починає практикувати  новий тип дружнього спілкування.  Дружні гуртки об’єднувалися  спільними інтересами у вивченні  філософії, літератури, музики, театру. Суттєву роль відігравала при  цьому й особиста прихильність.

 Романтичний канон  дружби піддавався критиці уже  в середині XIX ст. Ототожнюючи «істинну  дружбу» з юністю, теоретики романтизму  вказували тим самим на її  віковий, минущий характер. Гіпертрофування  чуттєвості й романтичної дружби  спричинювало дистанціювання від  реальних стосунків людей. Критикуючи  романтичний ідеал дружби, Гегель  слушно підкреслював, що насправді  «дружба грунтується на схожості  характерів та інтересів у  спільній, сумісній справі, а не  на задоволенні, котре дістаєш  від особистості іншого»’. Гегель  помітив головну слабкість романтичної дружби — взаємна симпатія, духовна близькість у ній мало пов’язані зі схожістю «характерів та інтересів», що проявляються у спільній справі, тобто в особистісно й соціально значущій діяльності.

 На фоні дружби, що грунтується на сукупній  діяльності й має на меті  благо інших людей, романтична  дружба виявляє риси елітарності  з властивим їй прагненням  піднестися над рівнем буденності, вирватися з умовностей організованих  форм «справ» земних, з її претензією  на вищий смисл своїх переживань.

 Наслідком процесів  урбанізації, прискорення темпів  соціальних новацій стало формування  уявлень про ослаблення дружніх  стосунків у сучасному суспільстві.  «Найчастіше ми вступаємо з  людьми, що нас оточують,— пише  А. Тоффлер,— у поверхові, ділові  відносини. Свідомо чи ні, ми  будуємо наші відносини з більшістю  людей на функціональній основі»  ‘.

 Велика вразливість  дружби змушує людину ретельніше, вимогливіше вибирати своє друге  «я» — того, кому можна довірити  свої інтимні переживання, потаємне  свого внутрішнього світу. Посилення  вибірковості дружби вказує на  те, що людина стає дедалі залежнішою  від задоволення потреби в  емоційному співпереживанні, створенні  атмосфери психологічної інтимності, близькості моральних ідеалів.

 Ідеалові дружби  не може серйозно загрожувати  атомарний характер сучасного  міського життя. Акцентування  уваги на наслідках урбанізації  суспільства відтісняє на другий  план особисту відповідальність  особистості у підтриманні дружніх  стосунків. «Некомунікативність»  сучасної людини є результатом  бідності її діяльності, її емоційного  світу. Тому так легко дає  вона відтягти себе від спілкування  з друзями до «спілкування»  з «голубим екраном», яке будується  за готовими кліше й не потребує  постійної особистої відповідальності  для свого підтримання. Таким  чином, основна перепона на  шляху сучасної дружби здоланна  й вимагає не усунення якихось  зовнішніх сил, негативного впливу  певних чинників, а формування  внутрішньої культури особистості.

 В різних вікових  групах взаємини дружби мають  особливі риси, вивчення яких  важливе для складання ефективних  виховних програм. Мабуть, про  початки дружби в цьому розумінні  можна говорити вже з появою  вибірковості в дитячому спілкуванні.  Психолог Л. В. Артемова дійшла  висновку, що у чотирирічних дітей  уже існує поділ однолітків  на вузьке й ширше коло спілкування.

 Дитяча дружба  безпосередня й не рефлективна.  Вона пов’язана передусім з  груповою діяльністю (ігровою). Тому  у менших дошкільнят (3—5 років)  моральні якості при оцінці  однолітків посідають друге місце  після якостей, що сприяють  успіхові ігрової діяльності. Як  правило, сама оцінка якостей  ровесників дається в цьому  віці за ставленням до себе. З віком у дитини розвивається  здатність оцінювати моральні  якості товаришів за ставленням  до інших, колективу з цілому. В дошкільному віці закладаються  основи дружніх стосунків, розвивається  здатність зрозуміти іншого, здатність  співпереживання, складаються уявлення  про вірність, чесність, здійснюються  перші альтруїстичні вчинки.

 У шкільному  віці спостерігаються дальші  ускладнень розглядуваних проблем,  посилюється індивідуалізації спілкування.  В підлітковому та юнацькому  віці найактивніше розвивається  самосвідомість. Триває «переробка»  усталених стереотипів поведінки,  спостерігається підвищений інтерес  до «вічних питань». При цьому  виникає потреба в інтимній  дружбі, в другові, якому можна  було б довірити пов’язані  з цим переживання, який поділив  би оцінку всього, що діється  в складному світі молодої  людини. На цьому ступені дружніх  стосунків головними цінностями  стають розуміння й саморозкриття. Коло друзів звужується, число ж приятелів шириться. Це явище, що спостерігається після шостого класу, свідчить про дальшу індивідуалізацію дружби, посилення вибірковості.

 Романтична дружба  своїм ідеалом найближча юнацькій  дружбі. В повісті «Юність» Л.  М. Толстого прекрасно висвітлені  риси такої дружби: сповненість  принадністю й поезією, відвертість,  ніжність, надія, захопленість. У  юності весь світ виявився  поділеним на дві частини: одну, освячену дружбою та духовною  близькістю; іншу — морально ворожу, хоч інколи й притягуючу до  себе.

 З образом Миколоньки  Іртеньєва пов’язана одна з  найулюбленіших і заповітних  думок Толстого — думка прове-, личезні можливості людини, народженої  для поступу, морального та  духовного зростання. Головне  достоїнство толстовського героя  розкривається в його здатності  долати звичні рамки буття  й не застигати при цьому,  в здатності постійно змінюватися  й оновлюватися. «Люди мов ріки»,—  так звучить славнозвісний афоризм  із роману «Воскресіння». Працюючи  над своїм останнім романом,  Толстой записав у щоденнику:  «Одна з найбільших помилок  при судженнях про людину в  тому, що ми називаємо, визначаємо  людину розумною, дурною, доброю, злою, дужою, слабкою, а людина є  все: всі можливості, є текучою  речовиною» ‘. Ця здатність  «текти» дає Іртеньєву моральне  опертя для протистояння тій  другій, ворожій, відсталій частині  світу.

 Юнацькій дружбі  притаманні й утрати дружби  романтичної, наприклад егоцентризм.  Нарешті, Микола Іртень-єв помічає,  що й безмежна відвертість  на певному рівні стосунків  дружби починає обтяжувати: інтимні  «зізнання не тільки не стягували  більше зв’язок, що єднав нас,  але й засушували саме почуття  і роз’єднували нас…» 2.

 Юнацька дружба  пов’язана з першим досвідом  самостійного вибору прихильності, тому вона так дуже емоційно  забарвлена. Ця дружба готує грунт  для формування високого почуття  любові.

 Для життя дорослих  характерна втрата винятковості  дружніх відносин, що пов’язане  з ускладненням, диференціацією, поглибленням  почуттів дорослої людини, розширення  сфери значущих стосунків за  рахунок включення в неї сімейних, суспільних, виробничих відносин. Дружба  дорослих передбачає й точніші  сприйняття та «прочитання» чужих  переживань, чому сприяє глибший  контроль почуттів та емоцій  розумом. «Заземлений», предметніший  характер такої дружби особливо  сильно впливає на зміст і  структуру спілкування у дорослих.

 Найвище оцінюються  душевні якості друзів: щирість,  чесність, чуйність, простота, вірність («Вірність друга потрібна і  в щасті, в біді ж вона  абсолютно необхідна»,— зауважив  Сенека). Особливо слід наголосити  на такій якості, як терпимість  до таких рис характеру у  друга, що відрізняються від  твоїх. Ця якість указує на  рівень культури дружніх стосунків.  Можна сказати, що молоді люди  прагнуть будувати стосунки дружби  з тими, хто поділяє їхні погляди  та інтереси. Для дорослих у  цьому разі достатньо співзвучності  інтересів, адже чим складніша  людина, чим багатогранніший її  внутрішній світ, тим складніше  (а то й зовсім неможливо)  знайти його цілковиту подобу. Тому в зрілому віці у людини  водночас може бути друг дитинства  (і тут співзвучні спогади дитинства  та юності), друг-колега (співзвучні  інтереси спільної справи), друг  по улюбленому заняттю (співзвучні  інтелектуальні інтереси чи естетичні  переживання) і т. д. Чудово  висловив відмінність «дорослої»  дружби від юнацької А. А.  Ух-томський: лише коли людина  «поставить центр тяжіння на  обличчі іншого, вона одержує  вперше Співбесідника. Двійник  помирає, щоб дати місце Співбесідникові»  ‘. Подібний характер стосунків  сповна розкриває моральний сенс  дружби, тих світоглядних цінностей,  що зміцнюють її. Дружнє спілкування,  наявність друзів справедливо  вважаються найважливішими передумовами формування почуття вдоволеності життям, упевненості в осмисленості життя.