Методи обчислення собівартості окремих виробів

Найбільш поширеним  на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто

См= Cз.о. ·Рм\100 (2.1)

де См — витрати  на утримання та експлуатацію машин  і устаткування на одиницю продукції, грн.;

Сзо— основна заробітна  плата виробників на одиницю продукції, грн.;

Рм — відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб  обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення .функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційне, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Найобґрунтованішим є  обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу за формулою

     (2.2) 
де m — кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб;

См.г. — витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини за одну годину, грн.;

t — тривалість обробки  на i-й машині, годин.

 

Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться  тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.

Розподіляються загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом. 
Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нових  виробів. На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів  обчислення собівартості продукції  належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний. Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн) обчислюється так:

Сн=СП.РН, (2.3)

 
де Сп — питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.;

Рн— параметр нового виробу.

 

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного  параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Баловий метод ґрунтується  на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С6). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою 
        (2.4)

де n — кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу;

бні — кількість балів  за і-м параметром нового виробу.

 

Кореляційний метод  дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним. 
Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних — обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертне.

Собівартість продукції, особливо нової — динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній — від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність ї собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.

Сі = С1·N-bi, (2.5)

де Сi — собівартість i-го виробу з початку випуску;

С1 — собівартість першого виробу;

Ni — порядковий номер  виробу з початку освоєння;

Ь — показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння). 
Знання закономірностей зміни собівартості продукції, особливо складних машин, у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.

3. Задача

 

Збільшення випуску продукції  до необхідних обсягів, аби повніше  задовольнити потреби ринку, може бути досягнуто за рахунок реконструкції  діючого підприємства або спорудження  нового. Техніко-економічні показники  можливих форм збільшення обсягів виробництва подано в таблиці.

 

Таблиця

Визначальні показники для обґрунтування  найефективнішого варіанта капітальних  інвестицій

 

Показники	Діюче підприємство		Споруджене  підприємство
	до реконструкції	після реконструкції
Річний обсяг продукції, шт.	11000	30000	19000
Собівартість одиниці  продукції, грн	210	205	190
Договірна ціна одиниці  продукції, грн	250	250	250
Капітальні вкладення, грн	–	57600	79800
Нормативний коефіцієнт ефективності інвестицій	0,15	0,15	0,15

На підставі розрахунків необхідно визначити найвигідніший варіант інвестування виробничих об’єктів.

 

 

Методика

Ефективність інвестиційних  проектів можна визначити, використавши метод так званих зведених витрат. Зведені витрати (Z_Ві) становлять собою суму поточних витрат на виробництво (собівартість) одиниці продукції (С_і) і питомих капітальних інвестицій (К_і), зведених до однакової розмірності в часі відповідно до нормативного коефіцієнта порівняльної ефективності капітальних витрат (Е_н), тобто для визначення їх обсягу застосовується формула:

.

Найкращим (економічно вигідним) вважається варіант інвестування з найменшими зведеними витратами.

Вибір ефективнішого  варіанта об’єктового інвестування, здійснюваного на основі порівняно  найменших зведених витрат, має доповнюватися таким посилюючим чинником, як визначення рентабельності продукції:

,

де Ц_і – продажна ціна одиниці продукції.

 

Розв’язання

Визначимо зведені витрати  за кожним варіантом.

З проведених розрахунків  видно, що найкращим варіантом є  варіант спорудження нового підприємства – третій.

Перевіримо правильність цього рішення розрахунком показника  рентабельності продукції:

Додаткові розрахунки підтвердили, що третій варіант є найкращим.

 

Висновок

 

Будь-який господарський  об'єкт знаходиться в  загальній  системі,  хоча  володіє певною  самостійністю.  У  будь-якій  системі   основу   діяльності складають люди. На підприємстві люди об'єднуються для  виробництва  благ  і послуг. При цьому вони привносять знання, талант, уміння, капітал.     Положення людини в системі визначається: знаннями,  умінням,  досвідом, талантом, грошима. Будь-яка система має матеріально-технічну базу:  рівень  фізичного стану,  яка  багато в чому  зумовлює   економічний   стан системи, її правління і функціонування.  Економіка – наука про господарство, способи  його  ведення,  закономірності господарського виробництва.

Основні чинники обумовлюють  можливості господарства:

1) земля;

2) праця;

3) капітал.    

Кількісне вираження  цих чинників характеризує  ресурси  системи. Інші чинники відображають творчий потенціал:

1. підприємницький талант;
2. наявність інформації;
3. інтелектуальні і професійні можливості.

У зв'язку із зростаючими  потребами людей і  обмеженості  ресурсів виникає проблема використання ресурсів. Економіка – наука і практика раціонального господарства, тобто  дотримання принципів:

Економічність. Досягнення певних результатів при мінімальних  витратах або при заданому об'ємі витрат здобуття максимального  результату.  Витрати або результат мають бути задані як  орієнтуючі  величини.  Міра рівня економічності  повинна  формулюватися  на основі витрат. На практиці виникає ситуація коли не задані ні витрати,  ні  результати, то в цьому випадку необхідно приймати рішення, вибираючи з альтернативних ознак.

Фінансова  стійкість.  Рівновага   або   ліквідність   на   підприємстві зберігається, якщо в кожен момент часу воно може виробити  обов'язкові платежі.   Підприємство   може   підтримувати   стійкість    власними засобами,  шляхом  відстрочення  частини обов'язкових платежів  або   завдяки кредитам. Втративши стійкість, підприємство  повинне  зробити  заяву  про «Банкрутство» або процедуру недопущення банкрутства –  санацію,  яка здійснюється  з відома  кредиторів.  Заява про «Банкрутство»  може прийматися і судом за заявою кредиторів.

Прибутковість. Здобуття прибутку є  вищою  метою,  тобто перевищення результатів над витратами. Високий  обіг   забезпечується   шляхом   ефективного   використання капітального вкладення.  Високий прибуток  втратить  свою привабливість, якщо  це  вимагає  великих   капітальних   витрат,   тому   визначається рентабельність капіталу.    Рентабельність капіталу має значення для підприємства, навіть при низькій рентабельності товарообігу, але при значному обігу засобів.

 

Перелік використаної літератури

 

1. Концепція переходу  України до ринкової економіки  // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 48.

2. Закон України  "Про підприємництво" // Відомості  Верхов ної Ради України. – 1991. – № 14.

3. Закон України "Про  власність" // Відомості Верховної  Ради України. – 1991. – №  20.

4. Закон України "Про  підприємства в Україні" // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 24.

5. Закон України "Про  господарські товариства" // Державний  інформаційний бюлетень про приватизацію. – 1992. – № 2.

6. Закон України "Про  приватизацію майна державних  підприємств" // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 24.

7. Закон України "Про  приватизацію невеликих державних  підприємств (малу приватизацію)" // Відомості Верховної Ради України.  – 1992. – № 24.

8. Закон України "Про  приватизаційні папери" // Відомості  Верховної Ради України. – 1992. – № 24.

9. Закон України "Про  зовнішньоекономічну діяльність" // Відомості Верховної Ради України.  – 1992. – № 29.

10. Закон України "Про  оренду майна державних підприємств  та організацій" // Відомості Верховної  Ради України. – 1992. – №  30.

11. Закон України "Про банкрутство" // Відомості Верховної Ради України.  – 1992. – № 31.

12. Закон України "Про обмеження  монополізму та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності" // Голос України. – 1992. – № 78.

13. Авдеенко В. Производственный потенциал промышленного предприятия. – М., 1989.

14. Баркин Д.И. Управление фирмой  в условиях рынка. – С-Пб.: Аквилон, 1994.

15. Башнянін Г. Становлення менеджменту  в Україні // Економіка України.  – 1994. – № 12.

16. Петрович Й.М., Будіщева І.О., Устінова І.С. Економіка виробничого підприємства. – Львів: Оскарт, 1996. – 416 с.

17. Покропивний С.Ф. Економіка  підприємства. – К.: Хвиля прес, 1995. – 680 с.