Методи обчислення собівартості окремих виробів

 

Зміст

 

Вступ

Із вступом вітчизняної  економіки в ринкову стадію свого  розвитку змінились форми ведення  господарської діяльності. Господарюючому суб'єкту (називатимемо його „підприємством") надані широкі права і можливості у реалізації своїх економічних інтересів, виборі способів організації виробництва, збуту продукції. При цьому підприємство виходить із власних ресурсних можливостей з врахуванням широкого спектру факторів, які впливають на ефективність використання виробничого потенціалу.

Економіка є найбільшою сферою суспільних відносин і розглядається  у декількох значеннях:

по-перше, як сукупність відносин, що визначаються характером власності на засоби виробництва;

по-друге, як господарство окремого району, країни; 
по-третє, як наукова дисципліна, що займається вивченням народного господарства, його галузей, окремих підприємств, а також окремих елементів виробництва (капітал, фонди, праця і т. п.).

У першому значенні — економіка є об'єктом вивчення політекономії, у другому — територіального розміщення продуктивних сил. Нас цікавить третє значення цього терміну, а точніше, економіка окремо взятого підприємства.

Економіка підприємства — це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

 

1. Загальна характеристика поточних витрат на  виробництво продукції (послуг)

 

                   

Витрати  формуються  в  процесі  використання  матеріальних і фінансових  (грошових)  ресурсів  для  досягнення  певної  мети діяльності  підприємства  (організації).  Вони мають   різну цільову спрямованість,  але найбільш загальним і принциповим  є  поділ  їх   на  
інвестиційні  та  поточні  (операційні)  витрати.

Поточні (операційні) витрати  –  це  такі  витрати  підприємства  
(організації), що    пов'язані    безпосередньо    із     виконанням  
підприємством  (організацією)  своєю  основної  функції  –  виготовлення  
продукції  (надання послуг).

Поточні   витрати   мають  циклічний  або  безперервний   характер. Перші   повторюються  з кожним  циклом  виготовлення  продукту  (витрати  
на   матеріали,   заробітну  плату  робітників,   сировину,   інструмент  
тощо),  а  інші  здійснюються  постійно  і  незалежно  від  виробництва  
(утримання    приміщень,    споруд,    устаткування,    управлінського 
персоналу  тощо).

Поточні   витрати  майже  завжди  здійснюються  в   натуральній   та  
грошовій  формах.  Планування  й  облік  витрат  чинників  виробництва   в  
натуральній   формі   (кількість,  маса,  об'єм,  довжина   тощо)  мають 
важливе   значення   для  організації  діяльності  підприємства.   Проте  
для   оцінювання  результатів  цієї  діяльності  вирішальною  є   грошова  
оцінка   витрат,   оскільки   лише  вона   виражає   вартість   продукції  
(послуг).

Розрізняють   витрати  загальні  (сукупні)   та   на   одиницю продукції. 
а) загальні  (сукупні)  витрати  –  це  витрати  на  весь  обсяг  продукції  
за   певний   період.  Величина  таких  витрат  залежить  від   тривалості   
періоду  та  кількості  виготовленої  продукції.

б) витрати на одиницю продукції розраховуються як середні величини за  певний  період,  якщо  продукція виготовляється  постійно  або 
серійно.  В одиничному виробництві витрати на виріб формуються  як 
індивідуальні.

Поточні витрати поділяють: 
-   за ступенем однорідності: на елементні та комплексні 
-   за зв'язком з обсягом виробництва: на постійні та змінні.

Змінні поділяються на пропорційні, непропорційні (прогресуючі та 
дегресуючі). 
-   за способом обчислення на одиницю продукції: прямі та непрямі.

Оскільки   поточні   витрати   є  функцією   обсягу   виробництва   з 
певною   еластичністю,   існує   поняття  граничних   витрат.   Граничні  
витрати   характеризують  їхній  приріст  на  одиницю   приросту   обсягу  
виробництва.    Показник   граничних   витрат   використовується    для  
обґрунтування  доцільності  зміни  обсягу  виробництва  продукції.

Елементні  витрати  є  структурно  однорідними  і  первинними,  мають  
єдиний   економічний   зміст.  До  них  належать   матеріальні   витрати,  
оплата   праці,   відрахування  на  соціальні   потреби,   амортизаційні  
відрахування,  інші  витрати.

Комплексні  витрати  є  різнорідними  за  складом,  охоплюють  кілька  
елементів   витрат.   Їх   групують   за   економічним  призначенням   у 
процесі   калькулювання   та   організації    внутрішньо-виробничого  
економічного   управління    (наприклад,    загально-виробничі     та  
адміністративні  витрати,  витрати  на  збут,  втрати  від  браку  тощо)

Постійні  витрати  є  функцією  часу,  а  не  обсягу  продукції.   Їхня  
загальна  величина  не  залежить  від  кількості  виготовленої  продукції  
(зрозуміло,   у  певних  межах).  Вона  стрибкоподібно  змінюється   лише  
за    істотної    зміни    виробничої   та   організаційної    структури  
підприємства  (іншого  суб'єкта  підприємницької  діяльності).  
До  постійних  належать  витрати  на  утримання  та  експлуатацію 
будівель  і  споруд,  організацію  виробництва й  суто  управлінські  
видатки.

До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, напівфабрикати, комплектуючі тощо), які можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.

До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються до собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат вони поділяються на умовно-змінні та умовно-постійні.

До умовно-змінних  витрат належать витрати, абсолютна  величина яких зростає із збільшенням  обсягу випуску продукції і зменшується  з його зниженням. До умовно-змінних  витрат належать витрати на сировину та матеріали, покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.

Умовно-постійні - це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється. До умовно-постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

 

2. Методи обчислення собівартості окремих виробів

 

 У системі техніко-економічних  розрахунків на підприємстві  важливе місце займає калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів. 
Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази. 
Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкту калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об'єкт калькулювання  — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів  калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення. 
Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугілля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година тощо.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо-фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами. 
За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно  широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «Direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі — на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькулювання  витрати групують за калькуляційними  статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

1. максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;
2. статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

1. сировина та матеріали;
2. енергія технологічна;
3. основна заробітна плата виробників;
4. додаткова заробітна плата виробників;
5. відрахування на соціальні потреби виробників;
6. утримання та експлуатація машин і устаткування;
7. загальновиробничі витрати;
8. загальногосподарські витрати;
9. підготовка та освоєння виробництва;
10. позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.

В окремих галузях  економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування  специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін.

Методика обчислення основних статей калькуляції 
У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна»  включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка  безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння 5 т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата  виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби —виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.