Економічний аналіз

3.Охарактеризуйте протекціоністські інструменти торгівельної політики?

 

     Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту  внутрішнього ринку від іноземної  конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

     Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

     Виділяють декілька форм протекціонізму:

     • селективний – скерований проти  окремих країн або окремих  видів товарів;

     • галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

     • колективний – проводиться об'єднаннями  країн щодо країн, які не входять  у ці об'єднання;

     • прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

     Стосовно  того, що і для якої країни краще  – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

     В практиці міжнародної економіки  розрізняють наступні рівні регулювання  міжнародної торгівлі:

     Фірмовий  – це угода між фірмами про  розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової  політики.

     Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

     Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних  угод між державами, групами держав.

     Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

     Міжнародні  торгові відносини регулюються  за допомогою двох груп інструментів:

     1) тарифне регулювання;

     2) нетарифне регулювання.

     Тарифне регулювання міжнародної торгівлі

     Митний  тариф (customs tariff) у залежності від  контексту може визначатися як:

     - інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;

     - перелік ставок мита, що застосовуються  до товарів, що переміщуються  через митний кордон, систематизований  відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

     - конкретна ставка мита, що підлягає  сплаті при вивозі або ввезенні  певного товару на митну територію  країни. У цьому випадку поняття  митного тарифу цілком збігається  з поняттям мита.

     Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.

     Мито  виконує три основні функції:

     - фіскальну, що відноситься як  до імпортного, так і до експортного  мита, оскільки воно є однією  зі статей доходної частини державного бюджету;

     - протекціоністську (захисну), що  відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою  держава захищає місцевих виробників  від небажаної іноземної конкуренції;

     - балансуючу, що відноситься до  експортного мита, встановленого з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових. Існує декілька класифікацій мита.

     По  засобу стягування:

     - адвалерні – начисляються у  відсотках до митної вартості  товарів, що обкладаються митом  (наприклад, 20% від митної вартості);

     - специфічні – начисляються у  встановленому розмірі за одиницю  товару (наприклад, 10 дол. за 1 г);

     - комбіновані – містять обидва  названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).

     Нетарифне регулювання

     Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна  форма нетарифного державного регулювання  торговельного обігу, що визначає кількість  і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту.

     Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:

     1. За напрямком їх  дії:

     - експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

     - імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

     2. За обсягом дії:

     - глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;

     - індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.

     Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:

     1) разові – письмовий дозвіл  терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі  на здійснення однієї зовнішньоторговельної  угоди;

     2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт)  певного товару протягом року  без обмеження кількості угод;

     3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;

     4) автоматичні – дозвіл, що видається  негайно після отримання від  експортера (імпортера) заявки, яка  не може бути відхилена державним органом.

     Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає  в просуванні товару на зовнішній  ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня  цін, існуючого в цих країнах.

     Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм:

     - спорадчий демпінг – епізодичний  продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок;

     - навмисний демпінг – тимчасове  навмисне зниження експортних  цін з метою витіснення конкурентів  з ринку і наступного встановлення  монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва;

     - постійний демпінг – постійний  експорт товарів за цінами  нижче справедливої;

     - зворотній демпінг – завищення  цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют;

     - взаємний демпінг – зустрічна  торгівля двох країн одним  і тим самим товаром за заниженими  цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн.

     В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є:

     - ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;

     - сегментованість ринку, тобто  спроможність виробника відокремити  внутрішній ринок, де він продає  товар за високими цінами, від  зовнішнього ринку, де він це  робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар’єри.

4.Надайте  порівняльну характеристику  форм зарубіжних  інвестицій.

 

     Види  іноземних інвестицій. Іноземне інвестування може здійснюватися у багатьох формах залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. За останні роки кількість каналів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп’ютерних технологій та зв’язку, що поліпшило сполучення між фінансовими ринками в усьому світі та дозволило впровадити нові методи інвестування, які більше відповідають потребам інвестора.

     Пропонуємо  класифікацію типів іноземних інвестицій, які активно використовуються в  усьому світі (рис. 5.2). 

       

     Фонди по країнах. Цей спосіб дає можливість інвесторам діяти на фондових ринках країн, що швидко розвиваються. Фонди акумулюють інвестиційний капітал та вкладають його в акції зарубіжних компаній, що наявні на місцевому фондовому ринку. Фонди можуть орієнтуватися на одну країну або на цілий регіон (наприклад, Азію чи Латинську Америку) з метою диверсифікації і мінімізації ризику вкладання коштів у одну країну. Що приваблює інвесторів у таких фондах? По-перше, гнучкість фондів, яка дозволяє їм швидко залишити нові ринки, що особливо важливо за умов їхньої нестабільності (завдяки цьому такий тип інвестування отримав назву «гарячі гроші». По-друге, в деяких країнах, наприклад у Чилі, нормативні акти забороняють інвесторам пряму купівлю акцій, що робить фонди єдиним каналом виходу на ринок. По-третє, фонди позбавляють інвесторів турбот, зв’язаних із необхідністю шукати докладну інформацію про компанії та умови роботи на нових ринках.

     Прямі іноземні інвестиції. На відміну від першого типу іноземного інвестування прямі іноземні інвестиції у зарубіжні країни і компанії є більш ризикованими для іноземних інвесторів, тому що останні позбавляються можливості швидкого виходу з ринку. Прямі інвестиції, як правило, включають більші суми коштів, поєднані з більшими зобов’язаннями та тривалішим часовим інвестиційним горизонтом. Тому цей тип інвестицій приносить більше вигод країні-одержувачу і саме такі інвестиції вони прагнуть отримати. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у багатьох формах:

     1. Придбання неконтрольних пакетів  акцій у фірмах країн-одержувачів через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Такі інвестиції називаються ще портфельними, або пасивними, тому що інвестори не отримують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування часто використовується в процесі приватизації підприємств і обміну акцій на борги як приватних, так і державних підприємств.