Державне економічне регулювання діяльності підприємств

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП

 

Високорозвинена ринкова економіка – це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного господарства.

Довголітня практика державного втручання в економіку  дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення. Досягнення цієї мети має пріоритетне значення у державному регулюванні. Цим зумовлюється актуальність вибраної теми і її важливе практичне значення.

Робота ґрунтується  на наукових працях таких вчених, як О.Ковтун, І. Михасюк, Л. Швайка, М. Білик, О. Бутук, Н. Гончарова, Ю. Гришан, А. Ластовецький, О. Майстренко, С. Медведчук, О. Савицький, Є. Ставроський та інших, які плідно досліджували проблеми державного регулювання в Україні, теоретичні та методологічні засади його здійснення. Разом з тим, питанню саме економічного державного регулювання як пріоритетного напряму державної політики в Україні приділяється ще недостатньо уваги в роботах вітчизняних та зарубіжних вчених.

Метою написання роботи є теоретичне обґрунтування державного економічного регулювання в Україні та розробка практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності державного економічного регулювання діяльності підприємств.

Досягнення цієї мети зумовило необхідність постановки та вирішення комплексу завдань:

1) дослідження сутності, методів, принципів державного економічного регулювання, економічних функцій державного сектору;

2) оцінка сучасного державного регулювання в Україні;

3) аналіз податкової  політики як основного інструменту державного економічного регулювання.

Предметом дослідження  є державне економічне регулювання діяльності підприємств.

 

1 СУТНІСТЬ І  НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО ЕКОНОМІЧНОГО  РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

 

Державне економічне регулювання підприємництва – це система економічних заходів держави, поєднаних із правовими, організаційними та регулятивно-контролюючими і спрямованими на створення сприятливого підприємницького середовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентоздатності національної економіки.

Історія становлення  державного економічного регулювання  – невід’ємна складова історії державного регулювання. Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади, не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя. Загальнодержавне втручання в економіку яскраво заявило про себе лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з цього питання став ремісничий регламент Людовіка ІХ 1229 р. у Франції [9, c. 75].

Швидке усуспільнення, концентрація і централізація виробництва  в кінці ХІХ – початку ХХ століття зумовили докорінну зміну економічної ролі держави, господарські функції різко зросли. З того часу держава – активний учасник суспільного процесу відтворення благ.

До початку 30-х ХХ ст. років серед західних економістів  панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного капіталу й ліквідації нерентабельних підприємств. Звідси робиться висновок про небажаність і навіть шкоду державного втручання в економічне життя.

Однак глибока криза  і затяжна депресія 30-х років  докорінно суперечили зазначеній теорії. Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не справляється з своїми функціями не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933 р. командою З.В.Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий «новий курс». Теорія державного регулювання ринкової економіки була, як відомо, створена Дж.М. Кейнсом і його послідовниками. Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості неможливі без активної участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту.

Неокейнсіанці 50-х – 60-х  років (А. Хансен, С. Чейз, П. Самуельсон та інші) обґрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення науково-технічного прогресу і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку, забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах Заходу і Сходу [9, c. 76].

У сучасних умовах суть економічного регулювання перебуває у процесі далеко не безболісної трансформації від тотального управління до виправлення «недоліків» ринку, яке в ідеалі повинно не порушувати природні ринкові механізми саморегуляції. На практиці це має вираз у конкретних організаційно-правових заходах.

Наприклад, заборона провадити  певні види господарської діяльності приватному бізнесу (ст. 4 Закону України «Про підприємництво»); обмеження недобросовісної конкуренції (Закон України «Про захист економічної конкуренції»); організаційно-правові засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій (Закон України «Про природні монополії»); основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів (Закон України «Про ціни і ціноутворення»); прогнозування та планування соціально-економічного розвитку країни (Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»); приватизація державної власності (Закон України «Про державну програму приватизації»); регулювання інвестиційної діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність» та «Про захист іноземних інвестицій в Україні»); загальні організаційно-правові засади лізингу (Закон України «Про лізинг»); регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність») тощо [5, с. 125].

Метою державного економічного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного економічного розвитку країни.

Суб’єктами державного економічного регулювання діяльності підприємства в Україні є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України, Державна податкова адміністрація України, Антимонопольний комітет України.

Об’єктом державного економічного регулювання є реальні потреби та інтереси кожного підприємства. Через вищезазначені суб’єкти регулювання держави здійснює вплив на розвиток підприємництва.

Державне регулювання  діяльності підприємств покликане  усунути суперечність, по-перше, між високою макроекономічною та соціально-політичною значущістю підприємництва, по-друге, між слабкою життєздатністю суб’єктів підприємництва сучасної ринкової економіки.

Фактори, що обумовлюють  необхідність державного економічного регулювання діяльності підприємництва:

- нездатність підприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку;

- монополізація виробництва;

- постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією;

- ускладнення відтворювальних процесів.

Нездатність значної  кількості підприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку породжує такі негативні явища: масове банкрутство підприємницьких структур; втрату державою платників податків (скорочення джерел поповнення державних доходів); посилення соціальної напруги, соціальної нестабільності; збільшення навантаження на державний бюджет (соціалізовані виплати) [4, c. 92].

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те, що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем: ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

 

2 МЕТОДИ І ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

 

Державне економічне регулювання діяльності здійснюється за допомогою арсеналу методів, тобто «способів впливу держави через законодавчі та виконавчі органи влади на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики» [14, с. 184].

Вибір вірної стратегічної національної економічної політики є стрижнем у формуванні методів державного регулювання, які залежать від таких чинників: характеру впливу, змісту та цільової спрямованості, тривалості дії, масштабу втручання.

Так, від характеру  впливу державне регулювання може використовувати  прямі та непрямі методи. До прямих відносяться такі, що реалізуються на основі прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів і на яких ґрунтуються дії виконавчої влади. Непрямі – котрі ґрунтуються на використанні різних економічних фінансових важелів (податків, кредитів, відсотків, пільг тощо).

За тривалістю дії  методи розподіляються на одноразові, постійні (умовно-постійні), дискретні (які змінюються із зміною політики держави).

В залежності від змісту всі методи державного регулювання поділяють на нормативно-правові, економічні, адміністративні [10, c. 14].

Економічні методи державного регулювання такі:

1. Грошово-кредитна політика: державні кредити; державні цінні папери; курси валют; індексування доходів.

2. Фінансово-бюджетна політика: державний бюджет; дотації; пільги; податки; субсидії; соціальні нормативи; субвенції.

3. Індикативне планування.

4. Цінова політика [1, c. 51].

У країнах з розвиненою ринковою економікою основним економічним методом  регулювання ринку є грошове-кредитне регулювання. Саме грошово-кредитна система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Основними засобами грошово-кредитного регулювання є: розміри банківських  резервів, облікові ставки, операції на відкритому ринку, регулювання ліквідності комерційних банків.

Якщо грошова підсистема – це встановлена державою форма організації  грошового обігу, то кредитна відображає сукупність кредитних відносин та інститутів, котрі організовують функціонування цих відносин.

Кредит характеризує економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк зі сплатою заздалегідь встановленого відсотка за користування нею. У всіх країнах існують три форми кредиту – державний, банківський і комерційний [12, c. 298].

Суть фінансово-бюджетних засобів  регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони приходили економіку в стан рівноваги.

Використання засобів фінансово-бюджетного регулювання зводиться до: маніпулювання ставками податків, запровадження багатоканального формування бюджету (різні податки, збори, платежі, відрахування), координації державних витрат, амортизаційної політики [2, c. 51].

Важливими видами бюджетного фінансування є надання дотацій, субсидій і субвенцій. Дотації здійснюються для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії – допомога, яка виплачується з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для розвитку економіки. Субвенції – один із видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам влади, що надається на конкретні цілі.