История Украины

      Починаючи з 1783 року, коли Росія приєднала півострів  до своєї Катеринославської губернії, а нині це – Дніпропетровська область  сучасної України, території, що знаходилися неподалік від моря, а особливо Південний берег Криму з його цілющим субтропічним кліматом, поступово отримував статус рекреаційної зони для імператорської родини та російської аристократії. Водночас, неродючі землі гірського і степового Криму не дозволяли розвивати тут сільське господарство, а півострів, особливо в курортний сезон, потребував все більше продуктів харчування. Саме з прилеглих українських територій півострів одержував продукти, якими його не могло забезпечити власне виробництво. Тому передання Криму Україні позбавило Радянську Росію багатьох проблем, які вона таким чином переклала на плечі України.

      Розірвання  економічних зв’язків з Україною стали причиною катастрофічного  становища, що склалося в Криму в  роки Другої світової війни, а також після звільнення півострова від нацистів. Саме Микита Хрущов першим із радянських керівників усвідомив масштаби економічного занепаду, розорення і бідності, які запанували на півострові після війни. Пустували татарські аули. Висохла земля, уламки військової техніки…- таким побачив степовий Крим Хрущов, коли приїхав 1953 року відпочивати до Ялти.

      На  відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця  існування радянської влади так  і не були повністю реабілітовані.    1956 р. їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. В 1960-х оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських. органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі з                  М. Джамільовим). 1966-1967 рр. кримські татари організували демонстрації у Москві, внаслідок яких голова КГБ Ю. Андропов у липні 1967р. змушений був зустрітися з кримськотатарськими лідерами. У вересні 1967р. з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. 1967р. 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушена була повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х рр. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) і росїйськими (А. Сахаровим та ін.) дисидентами.

      Згідно  з даними перепису 1989р. у СРСР налічувалося 272 тис. (за неофіційними даними 400-500 тисяч кримських татар. З них лише 28 тисяч проживало у Криму. В 1987-1989 роках відновився рух кримських татар за повернення до Криму. В 1989 р. виникла Організація кримського татарського руху, її політичними вимогами були повернення на батьківщину та відновлення автономії Криму. В листопаді 1989р. Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993р. у Крим повернулося 260 тисяч чоловік. Наприкінці червня 1991р. у Сімферополі було скликано 2-й (після 1917р.) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М. Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національного суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національого руху 1989-1990рр. та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення Криму, яке налічує близько 1,6 млн. чоловік та тяжіє до Москви. У січні 1991р. місцеві партії і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу Криму. 12 лютого 1991р. було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.

      Під час державного перевороту 19-21 серпня 1991р. місцеві партії і державні органи підтримали змовників. Під час референдуму 1 грудня 1991р. 54% населення Криму підтримало незалежність України. Утворений у серпні 1991р. Республіканський рух на чолі з Ю. Мешковим, виступав за приєднання Криму до Росії. 5 травня 1992р. Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність Республіки Крим, однак це рішення було скасоване Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992р. місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації українських та кримськотатарських національних вимог. Курултай і Верховна Рада Криму діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992р. на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які призвели до нової ескалації напруженості у міжнаціональних стосунках. 600 тисяч українського населення, значною мірою зрусифіковане й політично розрізнене (найбільше політичне об'єднання - Український громадянський конгрес Криму), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994р. Ю. Мешков внаслідок виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних убивств, став президентом Республіки. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993р. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента і прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як у Криму, так і в усій Україні, та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17 березня 1995р. відмінила дію Конституції Республіки Крим і ліквідувала інститут президенства у Криму.

      Як  ми бачимо, ситуація в Криму не тільки не стабілізувалася до початку 2006 року, а навпаки погіршилась, і питання про від’єднання Кримського півострова постало ще гостріше.

      Було  направлено запит про приєднання Криму до Росії, але вже невдовзі депутат Державної думи Росії Костянтин Затулін заявив про відкликання цього запиту. Причиною цього російський депутат назвав помилку, виявлену при перевірці тексту доручення про направлення запитів.

      “Сьогодні Крим – це епіцентр, і там є  все що завгодно – і міжетнічні, і міжконфесійні протиріччя, і  зубожіння населення. І про це треба думати», - наголосив В.Горбулін. Він підкреслив, що зараз владі невідкладно потрібна державна програма щодо розвитку Криму.

      А невдовзі зявляються більш глобальні  проблеми, ніж просто повернення територій  її законним власникам. В 2006 році було обумовлено взяття швидкого вступу до НАТО, з чим кримчани не погоджуються. Було проведено референдум, який мав визначити думку жителів Криму з цього приводу. Кримчани сприймали вступ країни в агресивний військово-політичний блок НАТО як «загрозу руйнування існуючого цивілізаційного простору, розрив багатовікових звязків з братським російським народом». Більшість жителів проголосували за те, що не вступати. Але цей референдум юридичної сили не мав.

      Якщо  робити висновки з даного розділу, то можна зазначити те, що Крим так чи інакше завжди був пов’язаний з Україною. Починаючи від Кіммерії, яка існувала і на території материкової України, закінчуючи вже сьогоденням. Кримські татари, яких постійно виселяли, є національним етносом, який формувався протягом тисячоліть і є невід’ємною частиною населення Криму.

      Зараз російська влада кидає шалені гроші, задля того, щоб ще більше посилити свій вплив в Криму. Якщо події будуть продовжуватися в такому ж дусі, то буде проведено референдум в Автономній Республіці Крим і, скоріш за все, більшість населення проголосує за від’єднання від України.

      Що  ж можна порадити нашій владі  для вирішення цієї ситуації? В  першу чергу потрібно задовольнити претензії татар щодо територій. По-друге, надати землі для їхнього  проживання на законодавчому рівні. Потрібно виділяти більшу кількість коштів для будівництва нових будинків для депортованих, що повертаються. По-третє, цим питанням потрібно зайнятися на рівні держави, а не тільки Автономної Республіки Крим. І слідкувати за виконанням прийнятих рішень, тому що місцева влада цією справою займатися не хоче належним чином.

      Але, однозначно, цю проблему просто так  залишати не можна, тому що якщо нічого не робити, то може статися, що антиукраїнські настрої в Криму візьмуть гору і Крим перестане бути складовою частиною України. 
 

      3. Культурне відродження незалежної  України.

      3.1 Утвердження принципів плюралізму  в ідеологічно-культурній сфері.  Процес національного відродження  та труднощі у розвитку культури 
 

      Проголошення  партійним керівництвом СРСР перебудови і наростання національно-визвольного руху спричинили значний вплив на стан культури.

      На  хвилі горбачовської «гласності»  в культурній сфері розгорнулися процеси демократизації. Вони проявлялися  перш за все у спробах відійти  від єдиної компартійної ідеології, що передбачала однозначність оцінок суспільних явищ, у тому числі художньої спадщини, однаковість художньо-мистецького відтворення світу, єдиний підхід до організації народної освіти, культосвітньої роботи серед населення тощо.

      З перших днів незалежності стало очевидно, що в новій державі з її багатонаціональним складом населення, широким спектром регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, релігійною неоднорідністю духовна сфера може функціонувати тільки як плюралістична. Такий підхід гарантував кожній особі або певним соціально-політичним групам вибір ідеології, забезпечував гарантію прав людини, її свободу в духовному розвитку і задоволенні культурних потреб.

      Плюралізм, як багатогранне художнє відтворення  світу неможливе без визнання новаторських форм, зокрема тих, що одержали назву авангард. Населення України починає сприймати те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи воно було відсторонено впродовж значного часу. Доробок художників-авангардистів широко представлений у наш час на численних вернісажах, що проходять у Києві, багатьох містах України.

      Разом з тим за умов економічної кризи  і формування ринкової економіки  зменшуються можливості державної  підтримки розвитку культури. Держава виявилась неспроможною виділяти навіть той мінімум коштів, на який вона була здатна раніше. Таким чином, звільнившись від ідеологічного контролю комуністичної партії, культура потрапила в жорсткі лещата фінансової залежності. Частка україномовної книги знизилася до 31,6% за назвами і до 35,6% - за тиражами.

      Відсутність необхідних державних коштів стає причиною закриття або перепрофілювання більшості  культурно-освітніх установ. Значно зменшилася чисельність учасників художньої  самодіяльності, а також різноманітних гуртків тощо. Закрилися сотні бібліотек, понад тисячу клубів.

      У масових бібліотечних установах  значно скоротився книжковий фонд. Це стало наслідком недостатнього  фінансування даної ланки культури. В умовах економічної кризи значно скоротилися можливості держави, підприємств та профспілок надавати матеріальну підтримку культурно-освітнім установам. В результаті культурні проблеми й запити широких верств населення і насамперед молоді задовольняються все гірше. 

      3.2 Розвиток освіти в Україні. Закон України «Про освіту», програма «Освіта» («Україна XXI століття») 

      Одним із найважливіших завдань загальноосвітньої  школи є забезпечення виконання  «Закону про мови в Українській  РСР», прийнятого 1989 р. Відтоді в  республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. З'явилася велика кількість ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяли поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. Зроблені помітні кроки в справі гуманізації освіти. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства.

      В останні роки зроблені такі важливі  кроки у сфері освіти, як відновлення  діяльності Києво-Могилянської Академії, відкриття в Києві Національної академії управління, нових університетів в регіонах України.

      1991 p. BP України прийняла Закон «Про  освіту», що визначив школу  як основу духовного та соціально-економічного  розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в її роботі. Згідно з законом освіта має бути доступна, гуманна, деполітизована, забезпечувати рівні можливості для людей, бути пов'язаною з національними і культурними традиціями. Реалізація закону тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки.

      В умовах незалежності створено нову концепцію  розвитку народної освіти - прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»), затверджену Кабінетом міністрів у листопаді 1993 року. Програма передбачає істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів.

      Мова  йде про формування високого інтелектуального і культурного потенціалу народу як найціннішого надбання держави. Принциповою позицією концепції є визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої й вищої школи. Втілити цей принцип можливо лише на основі урізноманітнення форм шкільної освіти, відмови від пересічної одноманітності та за умов урахування інтересів, нахилів і здібностей дітей. З цією метою в Україні розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням певних дисциплін, усе більше відкривається ліцеїв, гімназій, інших типів навчальних закладів.