Танці Гуцульщини (на прикладі творчості Я.Чуперчука)

Міністерство освіти України

Київський національний університет культури і мистецтв

Факультет хореографії

Кафедра народної хореографії

 

 

 

Курсова робота

на тему:

«Танці  Гуцульщини

(на прикладі творчості  Я.Чуперчука).»

 

 

                                                                          Курсова робота з дисципліни

Мистецтво балетмейстера

Виконала студентка  4 курсу

Групи ТХН-12

Ричинда Т. М.

Науковий керівник :Помпа  О.Д.

 

Київ 2015

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність роботи

Українське хореографічне мистецтво – багатогранне. Хореографія кожного регіону є унікальною та неповторною, адже формується на географічному, політико-економічному та соціальному підґрунті. Певною мірою це стосується і танців Гуцульського регіону, на збагачення якого вплинули хореографи Прикарпатського краю: Я.Чуперчук, В.Петрик, В.Чуперчук, Г. Железняк, А.Зібровська, І.Курилюк, Д.Демків та ін.

Культуру та хореографію Гуцульського краю вивчали: В.Верховинець, В.Авраменко, Г.Боримська, Р.Гарасимчук, А.Гуменюк, К.Василенко. Присвячені праці сучасному хореографічному мистецтву Ю.Станіславського, С.Безклубенка, К.Балог, Д.Демків, А.Кривохижі, Б.Кокуленка, В.Литвиненка, О.Голдрича, Б.Стаська та ін., але вони недосконало розкривають проблему становлення та розвитку народної хореографії, тому на зараз актуальною є потреба у дослідженні особливостей танцювальної культури Гуцульського регіону, який так приваблює своїм колоритом але у якому є ще багато невідомого. Все це й зумовило вибір теми даної роботи.

Об’єктом дослідження є український народний танець.

Предметом дослідження є танцювальна культура Гуцульщини.

Мета дослідження – дослідити танці Гуцульщини на прикладі творчості Я. М. Чуперчука.

Відповідно до зазначеної мети виникає завдання дослідження :

• Розглянути хореографічне мистецтво Гуцульського  регіону.
• Дослідити творчість Я. М. Чуперчука ,виявити його внесок в танцювальну  культуру  Гуцульщини.
• Проаналізувати творчі здобутки хореографа.

Методи дослідження: Поставлені завдання до роботи зумовили використання певних  методів дослідження, аналізу, з’ясування особливостей культурної спадщини на Гуцульщині. У роботі використано описовий метод гуцульських танців, що дозволило детальніше ознайомитись з особливостями та характером їх виконання. Значущими для роботи стали праці діячів В.Верховинця, Я.Чуперчука, Д.Демків,Р.Гарасимчука та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І Хореографічне мистецтво Гуцульського регіону

1.1. Традиції та обряди в танцювальному мистецтві Гуцульщини

Гуцули – це етнографічна група українців, що живуть у гірських районах західних областей України. Географічно Гуцульський край розташований у середній частині Європи, площа його території становить 6,5 тис. км2. Гуцули заселяють територію в крайній західній частині України.

Народна культура Гуцульщини як в Україні так і в усьому світі відома своїм унікальним мистецтвом: співом, танцями, ткацтвом,вишивкою, художньою обробкою дерева і металу. Населення Гуцульського краю завжди мало вплив та тиск з боку польського, румунського, угорського та радянського режимів, та все ж гуцули зберегли звичаї та обряди своїх предків. Найважливіші події в житті людини – народження, весілля, похорон, найбільші християнські свята – Різдво і Великдень – у Гуцульському краї мають велику духовну значимість , що на сьогоднішній день є безцінним джерелом культури людини та в цілому України.

Наш Гуцульський край здавна славиться своєрідною мальовничою природою, працьовитими людьми, високим народним мистецтвом, чудовою самобутньою народною творчістю, музикою, танцями, гумором. Навіть при численних навалах чужинських орд та іноземного поневолення,з яким волелюбні гуцули ніколи не мирилися – в боротьбі за волю їм завжди допомагала пісня-коломийка, яка наділена властивими тільки їм рисами – карпатським колоритом, гуцульським діалектом, своєрідною методикою і манерою виконання.

 

 Гуцули, проживають в основному у Прикарпатті (Івано- Франківська область), у невеликій зоні Закарпаття (Рахівський район) та на Буковині (Чернівецька область). Танці прикарпатських гуцулів менш за все зазнали впливу танцювальних культур інших країн, бо цей район здебільшого не є прикордонним. Навпаки, у хореографії закарпатських гуцулів домінують риси, які виникли під впливом сусідніх з ними національних культур.

Водночас зі збереженням основної структури українських танців гуцули створили свої власні особливі хореографічні риси. Майже всі гуцульські танці мають дуже специфічні риси, не характерні для інших українських танців, зокрема це спостерігається в їхній лексиці. Це обов'язкові притупи, підскоки, дрібні переступання, висока, присядка- гайдук, свердло, тропіток та інші рухи, не притаманні в такому вигляді танцям інших регіонів. І чоловічі, і жіночі танці гуцулів здебільшого є масовими. За характером руху - це швидкі, жваві, веселі та темпераментні танці, характерною особливістю яких є наявність контрастних рухів.

Основною побудовою гуцульських танців є колова закрита фігура, в якій виконавці тримають один одного за плечі або за руки. Яскравий приклад такого характерного прийому спостерігається у танці «Гора», де виконавці створюють замкнені двоярусні кола.

Багато хореографічних рухів запозичені з молдавської культури, зокрема в танцях гуцулів зустрічаються схожі присядки по 6 позиції,різноманітні типи бокових ходів доріжок, подвійні удари з поворотом. Є і деякі схожі положення рук та поширені коливання корпуса вгору – вниз, так звана «пружинка» при виконанні рухів.

На територію Гуцульщини також були принесені специфічні танцювальні прийоми зі Словаччини ,спільні образи були в атрибутиці, одязі та взутті. Багато спільного гуцульські танці мають з польськими, так званими «збуйницькими» та «чабанськими» танцями – спільним було положення рук в парі та наявність ігрового елемента у сюжеті танцю. Яскравим прикладом гуцульського танцю є «Аркан» - круговий чоловічийгероїчний танець. Також побутують тут такі танці, як «Раківчанка», «Гуцулка», «Тропотянка», героїчний сюжетний танець"Опришки" та танці геометричного характеру «Коло», «Гайдук».

Кожний народний танець має свою першооснову. Культура того чи іншого народу враховує спадщину,яка успадковується від його етнічних попередників. Багатовікова взаємодія українців з іншими націями істотно позначилась у різних сферах традиційно-побутової матеріальної і духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, звичаях, фольклорі, танцях, розмовній мові простежуються поєднання різних взаємовпливів.

У виконанні обрядових танців та у самих обрядах, брати участь могли не всі жителі. Для свят,що відзначали дати сонячного календаря за давніми звичаями, був характерний чіткий відбір учасників за статтю та віком. Колядників і танцюючих вибирали серед людей старших за віком, у кількості 6-10 осіб. . Ще донедавна на гуцульському весіллі не були присутні діти, вони не брали участі і в обрядових танцях. Факти, збережені етнографічною літературою, підтверджують строгу регламентацію побутових відносин і заборон відносно дітей. Відомо, що проходження обрядів ініціацій не тільки було безпосередньо пов’язане з танцем, а й давало на нього дозвіл. Так хлопцям, наприклад, не дозволялось танцювати до тих пір, поки він не витримає випробування в іграх при померлому ,а тільки у 20 років, пройшовши обряд посвячення в парубка у весняних іграх-танцях,юнаки отримували дозвіл носити бартку, ремінь і танцювати. Були також строго зумовленими час і місце виконання обрядових танців. Вони відбувались під відкритим небом – для кращого контакту із силами природи,інколи в приміщенні, до сходу сонця або в нічний час.

Народні танці Гуцульщини пов’язані з сімейними і календарними  звичаями та обрядами. Календарні танці, що попереджували господарські заняття, мали на меті забезпечити успішне їх протікання, виконували магічно-ритуальну роль. У зв’язку з тваринницьким напрямом господарства, специфікою календарного розподілу господарських занять пастухів, вівчарів — тривалим перебуванням літом на високогірних пасовищах, масові обряди і свята з танцями проходили переважно у зимово-весняний період.

У народних святах важливе значення мають танці, що пов’язані зі зміною сонячних фаз та з яскраво вираженою солярною основою. Фактично імітують хід сонця гуцульські танці, що виконуються в обрядовому варіанті як «рух по колу вправо», такі як: «коло», «колесо», «кругляк», «кочело». Ці танці мають однакову магічно-ритуальну основу.

Також обрядові танці супроводжували  сімейний побут гуцулів. Найбільше звичаїв, пов’язаних з танцями, зберегла весільна гуцульська обрядовість. Танець дружби і дружки, перев’язаних рушниками в колі весільних гостей, за яким спостерігав молодий на коні, ніби прощаючись з юнацтвом, своєю хореографічною структурою нагадував колядні танці-величання, побажання добра. Одночасно він був  і формою освячення знайомства дружби і дружки, адже весілля на Гуцульщині було інколи єдиним приводом для спільного гуляння молоді з віддалених присілків та садиб високогірних поселень. Цей танець символізує єднання груп парубків і дівчат і є продовженням ритуалу посвячення, бо спільних весняних ігор дівчат і парубків у гуцулів нема, більше того, до весняних ігор парубків дівчата не втручаються, а тільки приглядаються до них здаля . Центральним на гуцульському весіллі є танець молодого подружжя в колі весільних гостей. В ньому — не тільки побажання родинного добра молодій парі, а й освячення подружнього зв’язку. Обов’язкові атрибути цього танцю — весільні колачі, посипання зерном та кроплення водою. Він був поширений під різними назвами: «голуб», «джога», «висока». Весільні гості в колі танцювали кроком «тропіт», сплескували у долоні, молоді в центрі рухались кроком «трясунка». За метроритмічними ознаками цей танець належить до групи козачкових, до нього приспівують пісні.

Весняні ігри були більшою мірою характерними для обрядовості чоловічих вікових груп. їх виконували на Великдень після поминання померлих на церковному подвір’ї або безпосередньо біля могилок. Переважна більшість їх є іграми, в яких вироблялись навики, що мали практичне застосування у повсякденному житті. Початкова їх мета — засвідчення сили і відваги юнаків, спритності і фізичної справності, а саме: швидкого бігу («війна», «курочка», «каповина»), стрибків («скічки»), непомітного для інших жесту («тичка», «крейцар»), утримання рівноваги («дручок», «голубка»), слухової реакції («сорока»), а також елементи боротьби («боклажок»), Серед них зустрічаються також танцювальні ігри, в яких присутні виразні танцювальні елементи — характерні пози, спосіб триматися у тому ж колі, окремі фігури («церковці», «війна», «стовп») та акробатичні елементи («церковці», «стовп»), спільні для ігор і танців. Генетична ініціальна основа цих ігор, їх невіддільність від обряду стверджуються ще й фактом послідовності в їх організації: пройшовши випробування у змаганнях, іграх на Великдень, у «Волочівний понеділок» — другий день свят, парубки «волочаться» за писанками, які їм дарують дівчата за танець, що спеціально влаштовувався у «велике пущене» для знайомства молоді, одночасно ближче знайомляться з сім’єю обраної дівчини. 

1.2. Характеристика танців Гуцульського регіону

Здавна на Гуцульській землі існують коломийкові танці, які виникли від обрядових форм: «коло», «висока», «рівна», «трясунка», «півторак», «чабан», виконувались під спеціальні мелодії квадратної структури, будувались з одного кроку чи фігури.

Майже у всіх селах Гуцульщини танець «коло» танцювали однаково – у фігурі «коло» рухаються кроком «рівна». Танець «рівна» виконувався у фігурі «ряд» або «коло». Жінки у цьому танці іноді виконують крок «низький тропачок» Танець «трясунка» отримав назву від кроку «трясунка», який пара повторює, обертаючись у колі, а «півторак» — від кроку, що триває півтори такти при русі вправо і обов’язково повторюється у дзеркальній симетрії при русі вліво. Танцюючі пари повертаються у довільному напрямку. «Чабан» — повільний дводольний коломийковий танець, виконуваний переважно чоловіками у колі на значній відстані один від одного. Зміст танцювальних пісень, що супроводжують цей танець, говорить про колишню його приналежність до побуту вівчарів. Головний крок танцю «чабан» триває чотири такти музичного супроводу, він повторюється на одному місці чотири рази, спрямований у різні сторони. Новіші коломийкові танці відрізняються більш розвиненими формами, завдяки поєднанню кількох давніх танців простих форм. Серед них три чоловічі танці — «гребінець», «зірниця» і «корито».

Танець «гребінець» виконується кроками «гайдук», «рівна», «крутитися», «тропіт»,в замкненому колі. В танці тісно переплітаються руки за плечима сусідів, подібно виразу «триматися гребінця» - так він отримав свою назву. Танець,в якому чоловіки в колі через одного, опираються п’ятами в середині ,міцно тримаючись за руки сусідів перебувають у майже горизонтальному положенні називається «зірниця», та використовує кроки «тропіт» і «гайдук». Танець  «коломийка» побутує в центральній частині Гуцульщини. Його внутрішня структура є ускладнена й розвинена та поєднує давні і новіші елементи гуцульських та загальнопоширених танців. Головний коломийковий крок також ускладнений, порівняно з кроками обрядових танців. Поєднує він у своїй побудові три головні кроки «тропіт», «гайдук», і «переплітуха»,також застосовуються кроки «мережка» та «ножнички». Музичний супровід коломийки витриманий у дводольному розмірі коломийкових інтонацій. У взаємозв’язку трьох виражальних засобів — слова, музики і руху, у спільних метроритмічних особливостях, у єдності ходів, фігур, у будові музичного періоду двох восьмитактів спостерігається єдність внутрішньої структури коломийки і генетично спорідненого з нею «кола». Сама ж назва танцю «коломийка», що увійшла у сучасну термінологію, можливо, і походить, як твердять дослідники, від назви міста, вона могла виникнути по аналогії до інших назв локальних варіантів танцю, як, наприклад: «яво-рівка», «шешорка» та ін. Складнішим за своєю будовою є танець «Верховина», широко відомий сьогодні у сценічному виконанні. Він побутував у східній та на сході центральної частини Гуцульщини. Характерною особливістю музики цього танцю є його двочастинна будова з контрастним співставленням темпу, характеру та елементів хореографії. Починається «Верховина» повільною ліричною мелодією у тридольному розмірі, що переходить у швидку коломийку.