Як бачимо, навіть зміни, що відбулися
у ІІІ- ІІ тисячолітті до н. ч., не свідчать
ще про повне знищення Трипільської культури.
Відмінності між скіфами й кіммерійцями
було важко знайти навіть Геродоту, який
жив у V ст. до н. ч. Описуючи війну скіфів
із кіммерійськими царями, він припускав,
що це була лише одна з внутрішньо етнічних
міжусобиць.
Кіммерійські кургани майже нічим істотно
не відрізняються від скіфських: спільність
антропологічних типів, рис культури і
побуту свідчать про етнічну спадкоємність.
Зображення кіммерійців на керамічному
посуді (на одному з них і напис: " кіммеріець")
ідентичні зображенням скіфів на їхніх
мистецьких виробах. немає відмітки і
в їхньому одязі. Однак сучасні історики
піддають перевагу міфаніонігтськііі
концепції. .за якою відділяють кіммерійців
Ніл скіфів, вважаючи їх кочівниками різного
етнічного походження". Лінгвісти досі
дотримуються думки про ірано- мовність
кіммерійців. Кіммерійці як етнос. Хоча
і інша наукових публікацій, однак про
етнічну належність їх до предків слов'ян
науковці говорити ще побоюються. Натомість
висловлюються думки, що поруч із кіммерійцями
на теренах України проживало проти-слов'янське
населення, яке маю контакти з кіммерійцями
.
Початок скіфської епохи представлені
в археології Чорноліською археологічною
культурою. Скіфи згадуються в ассірійських
джерелах першої половини VII ст. до її.
ч. як войовничий народ, котрий із Причорномор'я
проникав у Мату Азію, завойовуючи на своєму
шляху місцеві племена, а в кінні того
ж століття знову повернувся до Причорномор'я.
Держана скіфів у різний час простягалася
віл стенів України до Волги і Уралу, а
їхні кургани с навіть на Алтаї.
На захід від Дністра жили фракійці, котрі,
змішуючись зі скіфами, стали І предками
сучасних буковинців, гуцулів, бойків,
лемків та інших етнографічних груп українців.
Найраніші скіфські поселення відкриті
на берегах Вузького лиману (Миколаївщина).
Скіфи мешкали в покритих соломою будинках
з глиняною підлогою і печами, мали господарські
ями-погреби для зберігання харчових запасів,
збіжжя. Вони розводили домашніх тварин,
переважно корів, овець, коней.
З V ст. до її. ч. на Подніпров'ї Побужжі
з'являються великі скіфські городища,
укріплені земляними ватами заввишки
понад І о 12 м. населення городища не було
соціально однорідним, у верхній частині
міста (акрополі) мені ката скіфська аристократія.
Тут були кам'яні або цегляні будинки з
глиняними печами, збудованими на дерев'яному
каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений
віл нижнього міста кам'яною стіною. Внизу
розташовуватися ремісничі к картати
з хатками на 2-А кімнати, печами і жертовниками.
Поруч землянки-майстерні або амбар для
зберігання запасів. Увесь цей комплекс
(нагороджувався парканом, а в центрі подвір'я
будуватися власні святилища Вигині Вогню.
Найвідомішими скіфськими городищами
в Україні є ІІІарпинське і Пастирське
(Херсонщина). Немирівське (Поділля). Мотронинське
(Київщина). Нільське (Полтавщина) - вони
навіть більші і величніші, ніж городища
Княжої доби Київської Русі ХІ-ХІ 11 ст.
За горо дотом, Скіфів була полі етнічною
державою: калічиш, алазони, скіфи-орачі,
скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські
скіфи - "найкращі, що вважають інших
своїми рабами". Незважаючи на цю, з
першого погляду, строкатість, на всій
території встановилась однорідна культура.
Однак досить довго у скїфодогії панувала
думка про неоднорідність скіфів, які
нібито включали в себе ірано мовні та
тюркомовні кочові племена". Геродот
же говорить про наявність різних соціально-господарських
прошарків скіфського суспільства, про
що свідчить хоча б протиставлення "царі"
- "раби".
Ось як це пояснював Віктор Петров: "...
справа йде про два соціально-господарчі
прошарки в межах одного народу... Власники
великих стад кочують зі своїми стадами,
переганяючи стада з випасеного лугу на
місце іншого випасу. Без худобні, обробляючи
земельні ділянки, лишаються на місці.
Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби
осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми
стадами, потребують для охорони озброєних
людей: тим-то при кожному стаді у кожного
багатого скотаря-вершника є збройний
загін".
Так зароджувалися і створювалися верстви
(касти) протослов'янського суспільства.
Далеко за межами України знаходять тільки
скіфські могили, а їхні городища розташовані
переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі,
Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був
саме в Україні. А якщо ж говорити про іранізацію
або тюркизацію скіфів, то хіба що не більшою
мірою, як і полонізацію українців у XVI—XVII
ст. або їх русифікацію в XX ст. Звичайно,
периферійні райони Скіфії чи навіть окремі
верстви, які вступали у контакти з іранським
і тюркським світом, могли зазнавати їхнього
мовного впливу.
А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот,
напевно, мав рацію: етнічна спорідненість
причорноморських скіфів із греками була
помітною в часи Геродота. та і не дивно
— одні і другі нащадками племен Усатівської
археологічної культури.
Що ж до іраномовиих племен, то з ними
воювали як скіфи, так і греки. і ця спільна
боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше
зблизила їх політично і господарчо (похід
Дарія на Скіфію — 512 р. до н. ч.). Тюркські
ж племена з'являються у Криму аж через
тисячу покій (576 р. н. ч.).
Сучасні історики визначають скіфський
етнос як "постплем'яну народність",
"територіально-плем'яну спільноту",
"територіально-етнічну спільноту".
До кінця V ст. до н. ч. формування скіфського
етносу вже було завершено.
У культурі скіфів яскраво виділяються
риси, які успадкували українці. Скіфи
шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль,
їм було властиве побратимство, яке побутувало
ще її у Запорозькій Січі. Поминальний
обряд Тризна, який справлявся на мотилі
померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян,
русів, українців. На археологічних знахідках
скіфських курганів є зображення людей.
Із золотої пекторалі дивляться на нас
слов'янські очі наших Пращурів. їхні волосся
підстрижене "під макітерку", одяг
вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани
широкі (шаровари) або вузькі і, як гадають
дослідники, пошиті зі шкіри, головний
убір - гострокутний башлик, з якого пізніше,
можливо, розвинулась і форма козацької
шапки10.
Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше,
не встановлена їхня належність скіфам.
Проте чимало скіфських слів зберегли
для нас зарубіжні історики: Геродот. Пріск,
Йордан та ін. Вони часто позначали ці
слова своєрідними примітками: "так
це в них самих називається", або "саме
так його називали в цих місцях". У скіфській
мові були слова мед, страва, які й досі
вживаються в українській мові.
Скіфи, як і давні українці, не мали звука
ф. У сучасній українській мові майже всі
слова, що мають звук ф — іншомовного походження.
Ще її нині в деяких селах України його
вимовляють як хв., або п: Хведір, Пилип,
хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне
мові етрусків, які генетично є нащадками
італійських пелазгів.
Спільною рисою скіфської та української
мов є також фрикативний звук і (лат. //
або гр. "гама"), який відрізняє ні
мови від російської (в якій г вимовляється
як лат. £). Ареал поширення скіфського
/ (її) збігається з ареалом скіфської топоніміки
та археології: це басейни Дону. Дніпра,
Дністра, Південного Бугу. За межами України
така вимова залишається і в деяких районах
Чехії, Словаки, в Ростовській області
Росії. То чи не тут нині живуть нащадки
скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав
і дослідив майже всі відомі скіфські
слова, відповідає на це питання ствердно:
"Скіфів шукайте там, де замість говорять
?"".
На схід від скіфських володінь (Гірназов'я,
Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські
племена сарматів. Генетична спорідненість
їх зі скіфами очевидна, адже походження
їх спільне і сягає глибокої давнини —
від племен Зрубної культури.
Пам'ятки культури сарматів також мають
спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти
па глиняному посуді, литі з бронзи казани,
котрі, мабуть, виконували роль ритуального
посуду. Серед культових предметів можна
також назвати бронзові дзеркала, глиняні
курильниці, кам'яні тарілі, що застосовувалися
для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво
так званого "звіриного стилю" притаманне
сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння
істотно нічим не відрізнялося від скіфського:
тригранні бронзові наконечники для стріл,
короткі луки, довгі мечі.
Про спорідненість скіфів і сарматів
писав ще Геродот — він переказав легенду
про походження сарматів від шлюбу скіфів
з амазонками и. Археологічні знахідки
свідчать про привілейоване становище
жінки у сарматів: багаті поховання жриць,
жінок-амазонок (у кольчугах, зі зброєю).
З покійницею клали у могилу розбите люстерко,
гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски,
начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками
та коштовним камінням, намисто з кольорового
скла, перлів, самоцвітів. В одному з таких
поховань знайдені навіть залишки трону,
що свідчило про високе становище похованої
жінки.
Міфологічну модель світу праслов’ян,
основні універсалії та символи культури.
Давня праслов'янська міфологія. Календарно-обрядова
творчість (зимовий цикл, весняний цикл,
літній цикл, осінній цикл)
На основі язичницьких вірувань
та релігійних уявлень формується слов’янська
міфологія. Українська міфологія як сукупність
народних міфів розвивається як частина
загальнослов'янської міфології.
Міф (гр. слово, переказ) - розповідь про
богів, духів, героїв, надприродні сили
та ін., які брали участь у створенні світу.
Або сказання про давні вірування народу,
щодо походження земних явищ природи,
богів, героїв, Всесвіту.
Міф еволюціонував. Найпростішим, первісним
міфом були предмети-фетиші, згодом розвинулись
міфи, що існували у рухах та жестах (ритуальні
танці). Міф поєднується зі звуком і виникає
міф-крик, міф-плач, міф-сміх. Пізніше міф-пісня.
Міфічне мислення - це особливий вид світовідчуття,
специфічне чуттєве уявлення про явища
природи і життя. Воно полягає у творенні
в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності,
що будується на основі правірувань. Його
основна форма - це образ, його сутність
- це вербалізація речі, руху, дії, згодом
- ритуалу. Лише з часом міфи оформлюються
в суцільні оповіді, які є розширеними
метафорами, сакралізуються, стають священними
сказаннями. Давній праслов'янський міф
- це не стільки оповідь про створення
світу, як сукупність поглядів, на основі
яких пояснювали природні та суспільні
явища, здійснювали ритуали та обряди,
- тобто своєрідна система уявлень про
Всесвіт. До нас дійшли міфи лише фрагментарно.
Міфи мають різне етнокультурне походження
- перший період (до часу трипільської
культури), другий період (час трипільської
культури - переорієнтація на землеробство).
За тематичним циклом міфи ділять на кілька
циклів:
· Героїчні - найдавніші міфи,
де герой постає божеством або має божественну
природу;
· Космологічні - про створення
світу, елементів всесвіту. Голуби створили
землю з піску, небо - з золотого каменю.
Є про Білобога та Чорнобога - два начала.
Добро і зло. Боротьба між ними досі триває.
МІФ про БІЛОБОГА
У ті предковічні часи, коли премудра Лада
упорядковувала Всесвіт, коли не було
ще ані неба, ані сонця на нім, Сокіл-Род
народив сина світла. Відтак з'явилася
його одинока могутня самородна сила,
яка розігнала тьму, і з неї вийшов той,
що є від віку душею усіх єств. У Ведах
- стародавніх книгах, що містять священні
тексти аріїв, написання яких припадає
на ІІ-І тисячоліття до н.е., в одній з Рігведівських
пісень говориться:
· Водяна безодня, жар, творення:
· Буття і небуття тоді не було
-
· Повітря не було і Неба над ним...
· Вода тоді була - глибока безодня...
· Зародок один від сили жару
народився...
Воістину так і було... Завирувала водяна
безодня, з'єднавшись з вогнем творення,
а на Дереві життя вгорі, високо над Ладою,
зацвіла дивна троянда, з якої десь узявся
і вилетів вогненний птах та й поринув
з прадерева у водяну безодню. Там, у глибокому
проваллі, зніс білосніжний лебідь золоте
яйце. Коли яйце по році розлупилося, то
з одної половини шкаралупи сталася земля,
а з другої - небо. Темний морок хотів перешкодити
праєству буття, що ставало тоді вічністю,
та у великій битві богів-титанів з огидними
силами мороку сам Господь-Бог прийшов
на допомогу, створивши під землею пекло,
куди через широкі ворота Мати-Земля котила
кудлаті голови синів мороку.
Побачив Сокіл-Род, що птах робить Біле
буття, і сказав, що то - добро, бо слабне
тьма.
Змахнув у небо білосніжними крильми лебідь-птах,
упав грудьми на рідну землю і став посеред
неї красенем: шкіра біла, очі блакитні,
волосся русяве, а обличчя - як у молодого
бога.
Напився велетень живої води, з'їв молодильне
яблуко з вічнозеленого Дерева життя і
відчув у собі велику силу, бо став безсмертним.
І сказав тоді Сокіл-Род: "Ти є вічність,
що змагається з Чорним буттям, бо ти -
Білобог, бог світла і добра, то ж твори
разом з богинею Всесвіту лад на небі і
на землі".
Перевернувся красень через голову, знову
став білосніжним лебедем; змахнув одним
крилом у небо, другим по землі і сміливо
полинув у Чорне буття.
У самій блакиті прозорого повітря стоїть
у Вирії чудовий золотий храм, у просторій
залі якого, серед сотень тисяч літ світла,
на золотому троні, одягнений в огненний
пурпур, у променистій короні, сидить та
творить добро Білобог. Поруч нього стоїть
Золота чаша, по вінця наповнена щастям
і добром. Саме її обносять по Колу Сварога
на святах та урочистих обрядодійствах,
з благословінням та закляттями, мудрі
волхви, бо твердо знають, що щастя від
добра, а зло - від тьми.
День змінює ніч, ніч змінює день. Добро
і зло. Біле буття і Чорне буття. Боротьба
Білобога з Чорнобогом - вічна, бо вічний
світ. Та ще живий вогонь Алатиру. Бог Сварог
викував для Білобога вогненний меч та
щит з живим соколом, якого бог посилає
в ніч, аби той вирвав зло з мороку, бо скоро
має загорітися день...
О, Соколе-Роде! Ти великий Бог, бо дарував
світові Білобога. Ти - сонце земного життя.
Ти - зоряне царство предків наших. Ти створив
плем'я орія на священній землі і щедро
обдарував онуків та правнук своїх волею
і любов'ю до себе, щоб жили вони серед
світла у добрі твоїм!
Антропогонічні та антропологічні - про
створення людини та її життя. Людина при
народженні отримує зірку-рожаницю. Прамати
при появі на світ дитини починає прясти
нитку її життя, прив’язавши її початок
до зірки, а коли людина вмирає, - перерізує
нитку, і зірка падає.
· Тотемічні - про тотемних предків
різних племен. Про вужа - козу, козла, які
є символами Перуна.
· Теогонічні - про походження
богів (Коляди, Дани, Зорю).
· Анімістичні - про духів, що
наповнюють світовий простір.
· Календарні - про річні цикли
природи та обряди, пов’язані зі змінами
пір року.
· Культово-біографічні, історичні
- про події, випробування та вчинки окремих
персонажів - об’єктів культів, про створення
Дніпра та Дунаю з крові богатирів-богів
та ін.
· Есхатологічні - про кінець
світу і потойбіччя.
Головною ознакою давньої української
міфології є те, що в ній відображена тогочасна
народна свідомість. Вона належить до
культурних пам’яток нашої держави. Рідко
знаходимо міфи в чистому вигляді. Залишки
міфософії знаходимо в образах та звичаях,
у багатьох фольклорних жанрах - замовляннях,
колядках, щедрівках, веснянках, купальських
піснях. З міфологією тісно пов’язаний
і народний епос - легенди, казки, бувальщини,
перекази. На основі міфології виникло
безліч повір’їв, забобон. Давні уявлення,
релігійні культи та язичницька міфологія
зумовили ритуальну поведінку праслов'ян,
пов'язану з їхнім побутом, життям. До появи
та у процесі розвитку трипільської культури
були сформовані та утверджені календарно-обрядові
традиції, які увібрали в себе особливості
природної циклічності, а відтак різні
етапи сільськогосподарської праці. Календарно-обрядова
творчість - це драматично-поетична система
обрядів та ритуалів магічного значення,
що супроводжуються відповідними поетичними
текстами сакрального змісту, яка тісно
пов’язана із циклічністю природи. Відповідно
до чотирьох пір року, а також періодів
у землеробстві - приготування до сівби,
сіяння, вирощування, збирання врожаю,
- виділяється 4 цикли календарно-обрядової
творчості - зимовий, весняний, літній,
осінній. Кожен з них має свої особливості,
відповідно до землеробської праці, яка
виконується в цей час.
Зимовий цикл. Обряди пов'язані не тільки
з очікуванням весни як часу сівби, а й
з давніми міфами про народження всесвіту.
Вважалося, що 25 грудня за старим стилем
і 6 січня за новим у Лади народжується
немовля Коляда - божество зимового сонцестояння.
Коли сонце проходило центральні зірки
сузір'я, праслов'яни урочисто святкували
- народження Місяця - щедрий вечір (14 січня),
а коли воно залишало сузір’я - народження
богині води Дани (19 січня). Свято пов’язували
із вшануванням Прадерева світу, яке вгорі
прикрашали зорями, внизу дарами природи.
Це означало єднання землі і неба. Поклоніння
Перуну - вшанування домашнього вогнища
- всі сім’єю сиділи біля печі. Зберігся
ритуал - водіння кози (народження Молодика)
коза - символ місяця, вона вважалася тотемом
слов’ян. Засівання на Маланки пов’язано
із культом води, хліба та місяця. Зерно
є імітацією дрібного дощику, який падає
на засіяну землю. Водохреща. Йордан - поклоніння
воді, богині Дані. Свято відбувається
вночі, а освячення відбувається до сходу
сонця, бо лихі сили вночі чатують, а їх
треба відігнати від води і від весни.
Жанри - колядки,
щедрівки, вертепна драма.
Весняний цикл - твори, що виконувалися
у весняний період, були своєрідними магічними
замовляннями, спрямованими на те, щоб
прискорити весняні переміни: ліс зазеленіти,
траву - прорости, посіви піднятись, квіти
- розцвісти. Вони супроводжувалися імітативно-магічними
рухами або танцями. Відповідно до основних
обрядових дійств, можна виділити такі
жанри народної словесності: веснянки,
гаївки та волочені пісні, гаївки. Останні
діляться на такі хронологічно-тематичні
групи:
· тотемічно-культові
· міфологічні
· господарсько-вегетаційні
· любовно-еротичні
· лицарсько-княжі
· військово-історичні
· родинно-побутові
· жартівливо-іронічні
· християнсько-великодні
Літній цикл - відповідно до літніх свят
та обрядів виділяються такі жанри маївки,
русальні пісні, петрівчані пісні, купальські
пісні, субіткові пісні, царині пісні.
Осінній цикл - останній у календарно-обрядовій
творчості. Він замикає кільце обрядовості
та є своєрідним провіщенням та підготовкою
до зимових свят. Найхарактерніший культ
- вшанування духів померлих предків. Ми
можемо говорити про культуру обробляння
землі. Урочистий початок жнив - зажинки.
Обов’язковим є досвітній ритуал обходу
поля, жертовна трапеза для духів поля.
Зав’язування із перших жмутів колосків
т.зв. зажинкового хреста - знак сонця.
Існував обряд посвячення молодих дівчат
у жниці (прорізання руки серпом і кроплення
кров’ю землю).Завершення збору врожаю
- обжинки. Святкують обжинки на кожному
окремому лані. Дожавши до кінця поля,
женці лишали жмут колосків який зав'язували
у формі кози, зайця, лисиці, вовка. (жертва
Перунові)язичники вбачали у тваринах,
які тікали з поля померлих предків. Поширеним
був обряд плетення вінка з колосків. Свято
Спаса - поклоніння землі, на якій випасалася
отара та повернення додому. Поклоніння
квітам, овочам. За свідченням етнографів,
всі ритуали цього свята виконувалися
жерцями у капищах і жертвами поганським
богам. Був культ поклоніння круглому
хлібу - символ сонця). День Спаса до християнської
традиції був прийнятий без змін, з усіма
його атрибутами.