Болонский процесс

     Україна має намір приєднатись до Болонського процесу через два роки, під час зустрічі міністрів освіти європейських країн у Норвегії. Щоб це стало реальністю, українські вищі навчальні заклади мають провести внутрішню ревізію своєї діяльності щодо її відповідності вимогам Болоньї. Хоча зміни, які нині відбуваються в наших університетах та інститутах, корелюються з вимогами, які постають перед країнами-претендентами на приєднання до Болонської угоди. Цьому сприяє  законодавче  поле  української вищої школи, яке формувалось майже одночасно із  принципами  Болонського процесу.

     Верховна Рада, за словами голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Станіслава Ніколаєнка, на рівні законодавства працювала над створенням сприятливих умов з огляду на приєднання до Болонської угоди. Передусім, це кроки, спрямовані на демократизацію й автономність українських ВНЗ: виборність ректора і керівників структурних підрозділів, самоуправління університетів та вплив на процеси управління студентства і громадськості, створення пільгових умов щодо фінансової діяльності ВНЗ. Водночас нині, як розповів Станіслав Миколайович, ідеться про зміни до Закону «Про вищу освіту», які торкнуться і документів, що отримують студенти після закінчення навчання у ВНЗ, підвищення статусу наглядових рад і прозорість процесів управління в університетах та інститутах.

     Стратегічно українська політика щодо вищої освіти зорієнтована на потреби особистості в подальшому працевлаштуванні, –  зазначив під час семінару,  представляючи систему вітчизняної вищої школи, заступник міністра освіти і науки             Михайло Степко. – Це відбувається завдяки розширенню доступу до якісної освіти, що є одним із завдань Болонського процесу та міститься в документах Ради Європи.

     Нині  в Україні налічується 1003 вищих навчальних заклади, з яких понад триста здійснюють освітню діяльність на університетському рівні. Розвинутою є система ВНЗ недержавної форми власності. Щорічно до вищої школи на навчання вступають 408 тисяч осіб, що вдвічі більше ніж п’ять років тому. За кошти держави навчається 50 відсотків українських студентів, інші – за рахунок власних коштів, кредитів тощо. Український професорсько-викладацький загал – це 78 тисяч викладачів, із яких 12 відсотків – професори.

     Вища освіта України забезпечує весь спектр спеціальностей, які є в усьому світі. Найбільші сектори за напрямами підготовки, як розказав Михайло Филимонович, – гуманітарні і педагогічні, економічні й управлінські науки, інженерно-технічна освіта і природнича. Останнім напрямом Україна по праву пишається. Ці фахівці знані не лише на батьківщині, а й у Європі та світі.

     Щодо перетворень, то нині постійно змінюється динаміка переліку напрямів і спеціальностей. Сьогодні налічується 76 напрямів підготовки – це бакалаврські програми. Із середини 90-х років в українській вищій школі введено систему освітніх рівнів – неповна вища освіта (молодший спеціаліст), базова (бакалавр) і повна вища освіта.  Фактично, за словами Михайла Степка, це відповідає вимогам Болонської конвенції і тому,  що в Європі називається «двоцикловою підготовкою».

     Сьогодні в Україні затверджено стандарти для 80 спеціальностей. Якщо говорити про аудиторне навантаження з точки зору системи кредитів на зразок прийнятої в країнах-учасницях системи ECTS, то за 3,5 року бакалавр в українських ВНЗ може набрати 225 кредитів, за чотири роки – 258, магістр – 93 кредити за півтора року, що становить 351 кредит ЕСТS. Європейська система кредитів (трансферів), за словами експерта Ради Європи С.Берган, передбачає, що бакалаврський ступінь включає 180 кредитів, а магістерський – 240.

     Найважливішим серед вимог Болоньї є контроль якості. В Україні – два типи контролю. Внутрішній, пов’язаний із семестровим складанням іспитів, з ректорськими контрольними, поточним тестуванням тощо. Зовнішній контроль – це державна інспекція навчальних закладів та ДАК.

     Можна сказати, що українська вища школа має  елементи,  які  відповідають ідеям і принципам Болонського процесу. Ці ідеї в своїй роботі і процесі оновлення використовують українські класичні, автентичні і водночас по-сучасному потужні університети, які добре відомі в Європі. Такі, як Львівський національний університет, Львівська політехніка, Національний технічний університет «КПІ», Харківський університет імені В.Каразіна  та  ще  багато  інших   вищих навчальних закладів. Під- твердженням цього може бути й те, що під час підготовки до всеукраїнського експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу бажання взяти в ньому участь виявило понад чотири десятки українських університетів. А це означає, що кожен із них має свої напрацювання.

     Водночас українська вища школа має безліч проблем, які треба розв’язувати незалежно від Болонського процесу і які, якщо подивитися з точки зору входження в «Європу знань», погіршують розпізнавання нашої вищої освіти у зовнішньому світі. Головними з них, на думку ректора Національного технічного університету «Київська політехніка» Михайла Згуровського, є надлишкова кількість навчальних напрямів та спеціальностей, збільшення розриву між освітянами та роботодавцями, складна для розпізнавання в Європі система наукових ступенів, а також неучасть наших університетів у суспільних перетвореннях і недостатня автономія українських ВНЗ. На думку Михайла Захаровича, важливим для української вищої школи є застосування європейських стандартів якості у вітчизняній системі ліцензування і акредитації та наша участь в європейській мережі з оцінки якості у вищій освіті (ENQA). Акредитуватись мають не лише навчальні заклади і спеціальності, а й окремі освітні програми, а контроль якості має торкатись і кадрового складу університету, і матеріальної бази, а передусім знань студентів, випускників щодо їхньої компетенції та спроможності відповідати вимогам ринку праці. Щодо кредитних одиниць, аналогічних ЕCTS, то альтернативи їх упровадження в Україні немає.

     Ректор Національного університету «Львівська політехніка»  Юрій                         Рудавський, посилаючись на досвід свого університету, говорить, що на шляху до входження в Болонський процес потрібно ввести кваліфікацію магістра-інженера у систему підготовки фахівців технічного профілю, вирішити питання двоступеневості в середній школі з огляду на великий гуманітарний блок у підготовці бакалаврів. Має також відбутися зміна підходу до формування галузевих стандартів вищої освіти – від магістра до бакалавра і, нарешті, потрібна нова форма додатка до диплома, яка б відповідала вимогам Болонської угоди і в якій була б анотація дисциплін та їх кредитний вимір.

     На  думку ректора Харківського національного університету ім. В.Каразіна Віля Бакірова, проблеми, що стоять перед українською вищою школою щодо входження в Болонський процес, потребують спільних зусиль університетів, органів управління національною освітою і наукою та допомоги європейських експертів. Потрібні аналіз і оцінка  освітньо-професійних  програм  та  державних  стандартів  освіти  щодо  їх узгодження із загальноприйнятими європейськими стандартами, можливостями застосування ЕCTS. Треба розглянути питання співставлення ступенів, можливо, об’єднання спеціальностей, назв навчальних дисциплін, залікових одиниць, систем контролю й оцінки знань тощо. Важлива проблема – створення єдиного семантичного простору з уніфікованої термінології, понятійним апаратом для спілкування з питань якості навчання та інших. Потрібні аналіз систем забезпечення гарантування й управління якістю вищої освіти, вивчення практики оцінки і моніторингу якості освіти, що формується у Болонському процесі, а також детальніше ознайомлення з діяльністю міжнародних організацій, які долучилися до процесу оцінки якості.

     Семінар «Реформування вищої освіти і Болонський процес» був значущим для розвитку відносин між Україною та Радою Європи. Для участі в ньому до Києва приїхала велика і представницька делегація експертів. Спілкування ректорів вітчизняних вищих навчальних закладів з експертами було обопільно корисним. Експерти Ради Європи більше дізнались про наші навчальні заклади, їхню внутрішню структуру, процеси оновлення, розповіли про головні напрями Болонського процесу.

     Важливою складовою Болонського процесу є кваліфікації. Сьогодні, коли визначена документально і в багатьох європейських країнах діє двоступенева  або двоциклова система – бакалавр і магістр, питання кваліфікацій у загальноєвропейському розумінні є відкритим. І навіть не тому, що в Берліні міністри зосередили увагу на третьому щаблі кваліфікацій – докторському рівні. Експерт Ради Європи А.Марфі зауважує, що нині стоїть питання навантаження, наповнення кваліфікацій. Тобто не лише їх кредитна відповідність, хоча і це дуже важливо, а те, що має знати і вміти людина з тією чи іншою кваліфікацією – її компетентність, профіль, знання. І в Берліні наголошувалося на необхідності детальнішого і ширшого опису кваліфікацій, які надають вищі навчальні заклади на національному рівні, аби їх можна було порівнювати. Європейська спільнота нині намагається розробити критерії, за якими описуватимуться кваліфікації, але це неможливо, на думку європейських експертів, без чіткого уявлення, що відбувається в навчальних закладах країн-учасниць. Це полегшить процес визнання, нострифікації дипломів, дасть змогу роботодавцям розуміти різницю між бакалаврами і магістрами. Це один із елементів тієї системи накопичення та акумуляції кредитів, яка є основою для мобільності студентів і науковців. Без чіткого уявлення про наповненість, зміст кваліфікацій буде складно ввести єдиний додаток до диплома, який має з’явитись у Європі згідно з домовленостями міністрів країн-учасниць Болонського процесу у 2005 році. Наповненість нерозривно пов’язана з якістю освіти, рівнем професіоналізму людини, її мобільності, конкурентоспроможності на ринку праці – головною метою створення суспільства «Європи знань».

     Для нашої країни сьогодні не стоїть питання: потрібна чи ні ступенева система у вищій освіті. Сьогодні  українська університетська освіта є ступеневою. Однак український роботодавець з недовірою ставиться до «бакалаврів». У фахівцях цієї кваліфікації  незацікавлені економічні структури та й більшість університетів випускає не бакалаврів, а спеціалістів. А роботодавець має дуже приблизне уявлення про різницю між спеціалістом і магістром,  відзначив   ректор  Київської політехніки  Михайло Згуровський. Працедавець, додав його колега, ректор Національного університету «Львівська політехніка» Юрій Рудавський, не знає тонкощів, але розуміє, що на магістра вчаться кращі студенти, тому вони і мають попит на вітчизняному ринку праці.

     Якість  освіти – на п’ятому місці серед пріоритетів Болонського процесу, але оцінка якості освіти в Європі по суті передувала Болонському процесу. В процесі моніторингу на національних рівнях освіти можуть бути задіяні урядові структури, незалежні агенції, самі навчальні заклади та незалежні експерти. В кожній країні, говорить експерт Ради Європи К.Кемпбел, є хоча б одна агенція, яка займається проблемами якості. Є і різні об’єкти оцінки: від програм та безпосередньо навчальних закладів до вивчення певних проблем чи питань на загальноуніверситетському рівні, як, наприклад, у Шотландії. Якщо говорити про представництво в національних агенціях, які займаються питаннями якості освіти, то за кордоном до їх складу входять представники університетів, урядових структур, незалежні експерти, а також студентство. За словами пані Кемпбел, у деяких країнах вважають, що самі університети повинні акредитувати свої програми, а в країнах Східної та Центральної Європи стандарти акредитації, як і в Україні, встановлює держава. Але основну відповідальність за якість несуть самі університети – вони мають її забезпечити. Викладацький склад сприяє цьому. Законодавство ж має дати університетам можливість забезпечити таку якість навчання. За словами пані Кемпбел, нині поширена практика надання громадськості інформації про якість та стандарти. Це важливо для мобільності студентів, які, звичайно, хочуть знати про те, що і як їм будуть викладати. Так як у Польщі, США, Великій Британії. На європейському рівні з учасниками Асоціації університетів працює міжнародна організація «ENQA» та «EUPASHE», яка займається навчальними закладами типу коледжів. Робота «ENQA» та «EUPASHЕ» спрямована на розроблення  стандартів, процедури забезпечення якості.

     Один із китів, на якому будується Болонський процес, – автономія університетів. Європейська спільнота розглядає їх як партнерів у побудові суспільства «Європи знань». На думку доктора П.Ніборга, не можна уявити університети без автономії. І водночас автономія, свобода щодо процесу навчання та наукових досліджень означає і підзвітність. Підзвітність передусім щодо якості навчання, рівня засвоєння студентом матеріалу. Сьогодні, за словами доктора Ніборга, традиційні моделі управління університетів змінюються. Університети дедалі більше відчувають зовнішній вплив, і не завжди від держави, а швидше – ринкових сил та комерційних інтересів. Поширюється модель управління, коли університети мають наглядові ради, до яких входять поряд із представниками академічної спільноти зовнішні спостерігачі та студенти.

     Усі зміни в навчальних закладах відбуваються, аби задовольнити вимоги студентів до освіти. Тому одне із питань, які порушує європейська спільнота, – розширення участі студентського загалу в процесах управління університетів, заохочення студентства до вирішення питань умов життя і навчання в закладах освіти, якості освіти. Ці процеси властиві і українським ВНЗ. У нас на законодавчому рівні закріплено право вихованців університетів та інститутів на створення в межах закладу студентських парламентів, сенатів, старостатів. Є і цікавий досвід, наприклад, у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. «Ми не просто підтримуємо студентські ініціативи, – розповів ректор університету Іван Вакарчук, – а прагнемо закріпити систему студентського самоврядування, яка б на основі певних механізмів забезпечила активну роль студентства як суб’єкта в навчальному процесі. Йдеться про систему. Постійно відбуваються зустрічі ректора зі студентами. Один раз на місяць дві години ректор спілкується з ними з певного питання, яке стосується чи соціальних проблем, чи викладання того чи іншого предмета, чи питань самоврядування. Діють студентські центри, організації, які за підтримки ректорату випускають свої видання, у них – оцінка нашої діяльності. Це ресурс прозорості».

     На  семінарі експерти Ради Європи також розглянули проблему визнання кваліфікацій у Європейському регіоні та питання забезпечення освіти впродовж життя в контексті Болонського процесу.

На мій погляд, Болонська система відкриває великі перспективи та можливості. Інтеграція Росії на захід вимагає повної відповідності усталеній практиці. Проте така система вимагає дуже чіткої розробки перенесення на практику. Не можна прищепити чужорідний «орган», якій в тій чи іншій мірі суперечить усталеним порядкам. І в мене виникла низка питань, що стосуються Болонського процесу і реальної російської дійсності.  
По-перше, необхідно реформувати не тільки структуру вищої освіти, а й школу і наступну систему працевлаштування. Студент витрачає багато часу на адаптацію при переході з «радянської школи» (більшість шкіл ще не позбавилися від радянської спадщини) в «прозахідний вуз». Про невіданні роботодавців і самих випускників про різницю «бакалавр - спеціаліст - магістр» вже багато говорилося, тому не буду акцентувати увагу. Тільки зауважу, що важливо враховувати й психологічну складову цього явища - часто, втрачається мотивація у навчанні, що відбивається на якості освіти «Навіщо витрачати зайві роки?».  
По-друге, ідея про студентської мобільності геніальна сама по собі, і ця практика несе в собі величезну користь для якості диплому. Але абсолютно правильно було поставлено питання, хто буде оплачувати це «задоволення»??? З великим жалем я нещодавно помітила, що більшість грантів, які можна знайти - іноземні. Наша держава і бізнес, на жаль, не готові або не хочуть спонсорувати молодих вчених.  
По-третє, ідея про автономності університетів, на мій погляд, стає абсурдною, коли 2 вузу: МДУ і СПбДУ отримують статус «федеральних». А інші чим гірше???  
По-четверте, виникає ще одне питання - чи готові викладачі «викладати по-новому»??? Великий відсоток викладачів старого гарту, яких самих треба вчити інноваційним технологіям (Дистанційне навчання, електронні курси), новим стилем роботи.  
Ось такі моменти, на мою думку, потребують більш детального вивчення і розробки, щоб вийшло "як краще", а не "як завжди".