Болонский процесс

    Розпочатий в 1999 році міністрами освіти та керівниками університетів з 29 країн, Болонський процес має на меті створення Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) до 2010 року, надалі процес розвинувся в крупну реформу, що базується на співробітництві між міністрами, вищими навчальними закладами, студентами та викладачами з 46 країн, з участю міжнародних організацій. Участь в Болонському процесі — це добровільне рішення, прийняте кожною країною і її спільнотою вищої освіти, — підтримати принципи, виділені в Європейському просторі вищої освіти.  Болонський процес не має на меті гармонізувати національні освітні системи, а швидше забезпечити інструмент для їх поєднання. Суть полягає в тому, щоб дозволити різноманітності національних систем і університетів бути підтриманими, поки Європейський простір вищої освіти покращить прозорість між системами вищої освіти, а також забезпечить інструменти для полегшення визнання ступенів і академічних кваліфікацій, мобільності та міжуніверситетських обмінів. Реформи базуються на десяти простих цілях, які зараз впроваджуються урядами та навчальними закладами. Найбільш важливим є те, що всі країни-учасники погодилися з три-цикловою порівнюваною системою: до одержання академічного ступеня (ступінь бакалавра) та після його одержання (ступені магістра та доктора філософії). Що по суті зараз означає введення ступеневої освіти? Зрозуміло, що це не просто формальне перетворення п'ятирічних освітніх програм у шестирічні, що мають проміжні закінчені результати після чотирьох років і наступних двох років навчання.  
          Ступеневої освіти за роки його введення призвело до цілого комплексу змін у системі вищой освіти:  
1. Воно торкнулося зміни змісту і структури освітніх програм. Пріоритетом тепер є реалізація компетентнісного підходу при розробці не тільки основних освітніх програм в цілому, але й кожної навчальної дисципліни, що входить до програми, розробка календарно-тематичних планів з кожної дисципліни з зазначенням змісту та форм організації та проведення аудиторних занять та самостійної  роботи студентів.  
2. Трансформується сама організація навчального процесу. Реалізується принцип індивідуалізації навчання, скорочується обсяг обов'язкових дисциплін і збільшується кількість дисциплін за вибором як вузу, так і студента. Формуються індивідуальні траєкторії навчання та відповідні навчальні плани. Поступово вводиться нелінійна організація навчального процесу, інститут академічних консультантів (тьюторів). Зауважу, що тепер ця посада є в штатному розкладі вузів, на неї сформована кваліфікаційна характеристика. Можливість взяти спеціаліста на роботу з відповідним записом у трудовій книжці стала цілком легітимною.  
3. Впроваджуються нові технології навчання. Центр ваги переноситься на самостійну роботу студентів, використовуються активні форми навчання (кейс-метод, ділові ігри), вводиться згадана мною бально-рейтингова система оцінки результатів навчання студентів, впроваджуються нові організаційні форми науково-дослідної роботи студентів із залученням роботодавців. Природно, що широкої практикою стало використання дистанційних технологій навчання.  
4. І, нарешті, ресурсне забезпечення навчального процесу. Оновлюється матеріально-технічна база навчання, здійснюються перепідготовка та підвищення кваліфікації викладачів і управлінського персоналу, впроваджуються нові нормативи обліку навантаження і оплати праці професорсько-пеподавательского складу.  
     Тільки за останні два роки - з 2006 по 2008 кількість реалізованих вузами програм бакалаврів зросла з 11,7% до 14%, а магістрів - з 3,7% до 4,8%. Природно росте і кількість студентів, що навчаються за програмами підготовки бакалаврів і магістрів.  
    Таким чином, всі ці доводи, роз'яснення та аргументи на користь ступеневої освіти нам ще доведеться пояснювати громадянам, роботодавцям, робити надбанням широких верств громадськості.  
 
Тепер безпосередньо про практику введення ступеневої освіти у вузах України.  
З метою розширення інноваційної діяльності вищих навчальних закладів з переходу на систему залікових одиниць, посилення ролі самостійної роботи студента та оптимізації навчального навантаження педагогічних працівників Міністерством у 2005 р. було видано наказ, відповідно до якого більше 70 ВНЗ стали учасниками інноваційної діяльності з переходу на систему залікових одиниць.  
 
Проведення цього експерименту дозволило розробити тимчасове рекомендаційний положення про організацію освітнього процесу на основі залікових одиниць. А робота, проведена вузами, стала основою формування нових нормативних документів, що супроводжують введення федеральних державних освітніх стандартів у вузах.  
 
Тут, перш за все, слід відзначити діяльність Російського університету дружби народів як головного вузу з вивчення і введення системи залікових одиниць (EСTS) як інструменту академічної мобільності студентів.  
 
Хотілося б відзначити також роботу ЛЕТІ як базового вузу щодо впровадження типової моделі управління якістю освіти. Університет забезпечив методичними матеріалами і провів велику організаційну роботу разом з Рособрнадзора з впровадження у вузах Росії типової моделі управління якістю вищої професійної освіти.  
 
Розвиток ступеневої вищої професійної освіти здійснювалося в рамках пріоритетного національного проекту "Освіта" як найважливіший показник при розгляді конкурсних заявок для визначення потенціалу вузів-переможців, що реалізують інноваційні освітні програми.

     Процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі   більше ghj  сфер життєдіяльності. Не стала винятком і освіта, особливо вища школа. Україна  чітко  визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

     Досить  зазначити, що з питання приєднання  до  Болонської  декларації  Міністерство освіти і науки України звернулось до міністрів освіти країн Європи. Від їх абсолютної більшості отримані запевнення в підтримці, проведені переговори з чільними представниками Європейського Союзу, Ради Європи, де також наші устремління знайшли повну  підтримку. Хоча, безумовно, вирішальну роль буде відігравати наша власна робота по модернізації вищої освіти як у загальнонаціональному масштабі, так і в кожному університеті та інституті.

     На  науково-практичному семінарі, що проводився МОН 21—22 листопада 2003 р. на базі Національного технічного університету «Львівська політехніка», було напрацьовано наступні кроки із впровадження кредитно-модульної системи оцінювання знань студентів, що буде сумісною із системою (ЕСТS), прийнятою в Європі.

     Ширше розглядалася проблема ролі та місця  України у створенні в Європі єдиного освітнього простору на міжнародному науково-практичному семінарі, організованому Міністерством освіти і науки спільно з Департаментом з питань вищої освіти і науки Генерального директорату ІV Ради Європи. На семінар прибула група експертів Ради Європи на чолі з директором департаменту, а також представником групи підтримки Болонського процесу. Учасники семінару відзначили високий рівень готовності України та її прагнення приєднатися до цього процесу, визначилися щодо основних завдань і проблемних питань.

     Усе це й  спонукало мене поділитися своїми думками щодо участі України  в Болонському процесі, оскільки саме цей напрям роботи був і є пріоритетним.

Варто зауважити, що спроби надати загальноєвропейського  характеру вищій школі фактично розпочалися  в 1957 році з підписання Римської угоди.  Згодом  ці ідеї  розвинулися  в  рішеннях  конференції  міністрів  освіти 1971 та 1976 років, у Маастріхтському договорі 1992 року. Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це насамперед програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і підвищення

     академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці, створення  системи навчання впродовж усього  життя  та  багатовимірні завдання  зі зближення освітніх програм і систем, які вирішувались у рамках численних програм TEMPUS/TACIS.

     Нарешті, 1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську  конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації.

     Уже через рік чотири країни – Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина – підписали так звану Сорбонську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який, на думку авторів, має стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Не аналізуючи її деяких відмінностей від тез Болонської декларації, можна стверджувати: в основних своїх ідеях обидва документи схожі. Це – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS) і т.п. Проте особливо слід виділити дві тези Сорбонської декларації: міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та наданням йому права продовжувати навчання за програмами магістра і дотримання положень Лісабонської угоди. Перше було досить революційним для більшості країн Старого Світу (зауважу, Україна зробила крок у цьому напрямі ще 1993 року). А важливість другої тези для нашої держави в тому, що всі підписанти потенційно стають і учасниками Болонського процесу, започаткованого 29 країнами Європи у 1999 році.

     Саме  таким чином поступово реалізовувались  інтеграційні процеси у сфері вищої освіти європейських країн.

     Україна була і є активним учасником цих  процесів. Наведу кілька прикладів:   закони  України «Про освіту»  та  «Про вищу освіту», Національна  доктрина розвитку освіти, що підписана Президентом України, пройшли експертизу Ради Європи. До нас приїздили спеціальні комісії експертів, які безпосередньо в наших університетах і коледжах ознайомлювались із практикою впровадження задекларованих законодавством норм. Відрадно, що їхній висновок був позитивний.

     Якщо  подивитись на новації цих Законів, то основними з них є: двоступеневість  освітніх циклів, введення системи  контролю якості через ліцензування і акредитацію, виборність ректорів, демократизація через розширення прав органів самоврядування, у тому числі студентського.

     За  період з 1993 до 2003 року вищі навчальні  заклади України разом з провідними університетами Європи виконали 105 проектів TEMPUS/TACIS. Це дало змогу запровадити спільні навчальні програми, нові принципи управління вищими навчальними закладами, підготувати сучасні підручники, напрацювати підходи до взаємного визнання документів про освіту. 

     Якщо  порівняти все це із задекларованими  в м. Болоньї принципами, то неважко дійти висновку: обрані нами шляхи модернізації вищої освіти ідентичні загальноєвропейським підходам. Хоча необхідно виконати ще значну роботу.

     Варто зазначити, що проголошення країнами-підписантами принципів побудови спільного європейського освітнього простору не означає, що в цих країнах вони вже реалізовані. Якщо бути точним, то перший етап такого  завдання вони планують виконати до 2005 року. І кожному з них це буде зробити непросто, адже національні системи освіти характеризуються різноманіттям профілів вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетськими програмами.

     Для підтвердження цієї тези можна скористатися даними, що наведені в довіднику ЮНЕСКО за 1996 рік до системи освіти десяти країн, що характеризують всі відомі в Європі моделі вищої освіти. Так наприклад, ступінь бакалавра як першого циклу навчання мали тільки три з цих країн, а магістра – 4. Кількість типів документів про закінчення навчальних програм університетського рівня знаходиться в межах від 2-х у Швеції та 5-ти у Німеччині, Голландії, в Англії, Італії – до 14-ти, та 23-х – у Франції. Очевидно, що раптово відмовитись від установлених традицій усім буде непросто.

     Висловлюються різні пропозиції щодо вдосконалення  схеми побудови ступеневої вищої освіти. Ми в Міністерстві освіти і науки України з розумінням їх сприймаємо і підтримуємо експерименти наших університетів. Як приклад назву цікаву схему Національного аграрного університету, що органічно поєднує в собі принципи нашої та американської структур вищої освіти. Проектування освітніх структур і впровадження нових моделей та програм підготовки, як свідчить досвід усіх країн, у тому числі й України, — процес надзвичайно складний. Новації мають сприйматися не тільки освітянською громадськістю. Головне — щоб їх розуміли і сприймали ті, хто вчиться, й ті, хто надає роботу. Саме тому принципи Болонської декларації повною мірою вирішено запровадити у 2010 році, а 2005-й визначено як проміжний етап моніторингу зробленого.

     Навряд  чи хтось сьогодні зможе спрогнозувати  всі кінцеві результати для європейської освіти від реалізації ідей Болонської декларації. Але зрозуміло одне: зволікати, вичікувати і таким чином віддалятися від Європи неприпустимо. Позаяк більшість здобутків і традицій в освіті кожної країни має бути збережено.

Попри те – та ж таки, Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільною на європейському ринку праці. Громадянам нової Європи мають бути доступними спільні цінності освіти, науки і культури всіх її країн. Мені

     особисто  імпонує думка експертів, які  оцінюють Болонський процес як такий, що скерований на зближення, а не на уніфікацію вищої освіти в Європі.

     Думаю, що і більшість представників країн Європи поділяють таку думку. Адже в тексті Болонської декларації, після формулювання принципів та завдань щодо досягнення більшої сумісності та порівняльності систем освіти говориться: «Таким чином, ми  беремо на  себе зобов’язання досягти окреслених вище цілей – в межах своєї компетенції та поважаючи відмінності в культурі, мові, національних системах, а також автономію університетів – з метою зміцнення європейської сфери вищої освіти».

     Про це говориться також і в  Комюніке конференції міністрів освіти з питань розвитку Болонського процесу, яка відбулася в Берліні у вересні цього року, в якому я теж брав участь. Девіз конференції – «Створення Простору вищої освіти Європи» у поєднанні із  «Простором Європейських наукових досліджень», що забезпечить фундамент для створення «Європи знань». Ідея спільного розвитку науки та вищої освіти, органічного використання науки як бази забезпечення високої якості вищої освіти присутня на всіх напрямах діяльності, що оголошені в Болонській декларації. Метою такої взаємодії є збереження культурного та лінгвістичного багатства Європи, яке базується на успадкованій різноманітності традицій, та сприяння потенціалу інновацій, соціальному і економічному  розвитку через зміцнення співробітництва між Європейськими вищими навчальними закладами.

     На  якій же основі та за рахунок  чого пропонується розширити ще співробітництво?

     Насамперед  ідеться про використання прозорих схем та етапів підготовки, які будуть порівнюваними для різних країн. Як модель пропонується двоступенева система освітньо-кваліфікаційних рівнів за  схемою бакалавр – не менше 3- х років та магістр – два роки навчання. Перший етап в академічному плані повинен повністю забезпечити доступ до другого етапу – підготовки магістра. У свою чергу, освіта на магістерському рівні дає право продовжити післядипломну освіту і здобувати ступінь доктора наук (доктора філософії), еквівалентом якого у нас є кандидат наук.