Тепер поставимо запитання: як зростання дефіциту бюджету і державної заборгованості впливає на поведінку споживачів? В аналітичній економії існує два підходи до аналізу цього питання – традиційний і рікардівський.

      Згідно  з традиційним підходом, зниження податків, яке уряд фінансуватиме збільшенням запозичень і нагромадженням державного боргу, впливатиме на національну економіку за багатьма напрямами. Зниження податків відразу збільшить видатки споживачів, що позначиться на розвиткові національної економіки як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.

      Прихильники традиційного підходу вважають, що в короткостроковому періоді  зростання споживання збільшує сукупний попит і дохід у національній економіці. Проте в довгостроковому  періоді зниження національних заощаджень, зумовлене зниженням податків, означає зменшення обсягів нагромадженого капіталу, обмеження економічного зростання і зниження добробуту країни.

      Згідно  з рікардівським підходом, скорочення податків, яке фінансується за рахунок  зростання боргу, не змінює обсягу споживання і не обмежує зростання заощаджень, а лише перерозподіляє податковий тягар між поточним і майбутнім періодами. Логіка цього висновку така. Якщо уряд фінансує зниження податків збільшенням дефіциту бюджету, то через певний час йому доведеться підвищити податки, щоб погашати основну суму боргу і виплачувати проценти. Отож зниження податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування – він просто переміщується в часі. Відповідно до цього підходу сума державного боргу дорівнює сумі майбутніх податків. Для передбачливих споживачів майбутні податки еквівалентні поточним. Тобто фінансування державних видатків за рахунок боргу рівнозначне їх фінансуванню за рахунок податків. Такий погляд називають рівністю Рікардо – на честь відомого економіста, який першим звернув увагу на це явище.

      З рівності Рікардо випливає, що зниження податків, яке фінансують за рахунок  боргу, не змінює обсягу споживання. Домогосподарства економлять приріст використовуваного  доходу для сплати в майбутньому вищих податків. Приріст особистих заощаджень дорівнює зниженню державних заощаджень, а національні заощадження залишаються незмінними. Тому скорочення податків не веде до тих наслідків, які випливають із традиційного аналізу.

      Кожну з цих концепцій не можна спростувати, бо дослідження фактів економічної історії не дає підстав для однозначного висновку. Отож обидва погляди на державний борг співіснують.

      3.2. Зовнішня заборгованість  і шляхи її оптимізації.

      Зовнішній борг, який є частиною державного боргу, виникає внаслідок того, що для покриття дефіциту поточного рахунку платіжного балансу країна змушена брати позики за кордоном. Цей дефіцит найчастіше спричиняється тим, що експорт країною товарів і послуг є меншим за її імпорт.

      Дефіцит поточного рахунку фінансують чистим припливом капіталу до країни, по-перше, у формі міжнародних позик – у МВФ, Світового банку, іноземних урядів чи комерційних банків. Міжнародні позики збільшують розмір зовнішнього боргу країни. По-друге, цей дефіцит може фінансуватися прямими іноземними інвестиціями, які здебільшого означають ввезення до країни іноземної валюти для створення нових підприємств, що виробляють продукцію. Ці інвестиції не збільшують зовнішньої заборгованості країни. По-третє, дефіцит поточного рахунку може фінансуватися продажем активів країни іноземним інвесторам, що також не збільшує зовнішнього боргу. Нарешті, країна може використовувати свої золотовалютні резерви, що також не збільшує її зовнішню заборгованість.

      Зовнішній борг країни виникає внаслідок позик коштів за кордоном або продажу фінансових активів за кордон. Міжнародні запозичення дають змогу країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє національна економіка. Ці запозичення означають, що через певний час країна має повернути основну суму боргу і щорічно сплачувати проценти за позики.

      За  продуктивного використання іноземних  запозичень як інвестицій країна може прискорити своє економічне зростання. І навпаки, нераціональне використання зовнішніх ресурсів загострює проблему повернення боргів.

      До  важливих показників заборгованості країни належать: 1) зовнішній борг як відсоток експорту та відсоток ВВП; 2) сума платежів з обслуговування боргу як відсоток експорту; 3) коефіцієнт обслуговування боргу, тобто відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів і послуг; 4) реальний борг на душу населення тощо [18, 426].

      Якщо  рівень зовнішньої заборгованості дуже великий, інколи виникає криза зовнішньої заборгованості – неспроможність країни-боржника в повному обсязі обслуговувати свої зовнішні борги, зокрема здійснювати чергові виплати з боргу. Міжнародним кредиторам відомо, що уряд може відмовитися від виконання своїх боргових зобов'язань. Наприклад, у 1335 р. король Англії Едуард III відмовився погасити свої борги італійським банкірам. У 1982 р. десятки країн, що розвиваються, заявили, що неспроможні платити за свої зовнішні борги, а в 1998 р. те саме зробила Росія. Що вищий рівень зовнішньої заборгованості, то більша спокуса в уряду до невиконання боргових зобов'язань. З підвищенням рівня заборгованості країни міжнародні інвестори, побоюючись можливого дефолту, скорочують надання їй позик.

      Основними причинами кризи зовнішньої заборгованості є такі:

      1) неправильна макроекономічна політика  країн-боржників. Нерідко державний  бюджет цих країн зводиться з великим дефіцитом, а курс національної валюти завищений. Такий курс сприяє швидкому зростанню імпорту, що погіршує стан платіжного балансу. В окремих країнах зовнішні позики можуть використовуватися не на інвестиційні проекти, що забезпечують приріст національного доходу, а на спекулятивні операції, або розкрадатися державними чиновниками;

      2) різка зміна кон'юнктури на  світових ринках, що супроводжується  погіршенням умов торгівлі країн-боржників  і зростанням реальних процентних  ставок. Наприклад, на початку 1980-х років несподіване зростання процентних ставок, яке пов'язують із стримувальною монетарною політикою розвинутих країн, підвищило коефіцієнт обслуговування боргу. Водночас зниження товарних цін та уповільнення темпів зростання економіки у країнах – споживачах експорту з країн-боржників зменшили обсяги експорту і доходи від нього у країн-боржників. Тобто тягар боргу у країнах-боржниках зріс, бо одночасно зменшилися надходження від експорту і зросли суми обслуговування боргу;

      3) наявність стимулів до відмови від платежів за борг країнами-боржниками. Іноді країна-боржник не має ліквідних ресурсів для обслуговування зовнішнього боргу, а інколи відмова від сплати боргу просто економічно вигідна країні-боржникові. Проте відкриті відмови від виконання боргових зобов'язань трапляються не часто. Річ у тім, що існує низка заходів, які можуть уживатися до країн, що відмовляються сплачувати борги [18, 427].

      По-перше, кредитори можуть домогтися заморожування  майна, яке належить неплатоспроможним боржникам. Оскільки більшість боргів зроблено урядами країн-боржників, то можна заморозити лише державні активи (літаки національних компаній, кораблі, золотовалютні резерви тощо).

      По-друге, на країну можуть накласти торговельні  санкції, обмежити або заборонити імпорт з неї, позбавити її можливості експортувати свою продукцію або брати в позику.

      По-третє, країну можуть позбавити доступу  до ринку капіталів, а також до торговельних кредитів після її відмови  виконувати свої зобов'язання з підписаних угод.

      По-четверте, доходи від експорту можуть затримуватися, коли вони проходять через банки-кредитори.

      Проте на практиці покарання країн, не здатних  повністю або частково виконувати свої зобов'язання, досі зводилося лише до відсторонення їх на відносно короткий період від ринків капіталів, після чого надання їм позик зрештою поновлювалося.

      Одним із способів розв'язання проблеми невиконання  боргових зобов'язань є використання застави, тобто активів певного  виду, які можуть перейти у власність  кредитора в разі відмови країни-боржника виконувати свої зобов'язання. Крім того, МВФ і Світовий банк намагаються створити нові стимули для збільшення внутрішніх та іноземних інвестицій у країнах-боржниках.

      За  сучасних умов країни-боржники прагнуть полегшити тягар своєї заборгованості через зміну графіка сплати боргу, його реструктуризацію чи полегшення сплати. Зміна графіка сплати боргу означає продовження строку надання кредитів без зміни поточної дисконтованої вартості чергових боргових платежів, що рівнозначне наданню нової позики. Реструктуризація боргу – це зміна строку або умов виплати боргу. Полегшення сплати боргу означає зменшення поточної вартості чергових платежів.

      Переговорний  процес із приводу заборгованості відбувається в межах Паризького клубу, що об'єднує  представників найбільших країн-кредиторів, яким належить більше 50% боргових зобов'язань країн-позичальників. Паризький клуб веде переговори щодо зміни графіків сплати боргу, зниження процентів за обслуговування боргу та щодо його часткового анулювання.

      Новітнім методом зменшення зовнішньої заборгованості країни є конверсія боргу, яка має такі основні форми. По-перше, це викуп боргу – надання країні-боржникові можливості викупити свої боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою їхньої номінальної вартості. Відомий випадок, коли кілька екологічних організацій викупили дешеві борги Перу і Болівії та запропонували їх урядам цих держав в обмін на утворення заповідників [18, 428].

      По-друге, це капіталізація боргу, тобто обмін боргових зобов'язань на власність (акціонерний капітал). Капіталізація боргу означає, що уряд держави-боржника передає іноземному кредиторові акції вітчизняних компаній, а кредитор списує борг на еквівалентну суму. Обмін боргових зобов'язань на акціонерний капітал є досить непростою справою для країни-боржника. Якщо компанії не є державною власністю, то уряд спочатку змушений купити акціонерну власність. Отже, проблема зовнішнього боргу перетворюється на проблему дефіциту бюджету. Уряд держави-боржника або мириться з дефіцитом бюджету і нагромаджує додатковий державний борг, або друкує гроші та спричиняє інфляцію.

      По-третє, це заміна наявних боргових зобов'язань  новими. У цьому разі змінюються умови боргових зобов'язань, наприклад, ставка процента за новими цінними паперами може бути нижчою, ніж за старими, хоча номінальна вартість облігацій не змінилася, та ін.

      Усі ці методи дають змогу зменшити зовнішню заборгованість країни, але водночас скорочуються її валютні резерви  та індукуються інфляційні імпульси.

       Висновки

      Дослідивши  проблему державного кредиту і його ролі у формуванні фінансових ресурсів держави, можна зробити наступні висновки:

      Державний кредит – це специфічний елемент  державних фінансів, в якому держава  відіграє роль позичальника коштів (найчастіше), кредитора або гаранта повернення коштів. Держава змушена бути позичальником коштів у зв'язку з необхідністю вирішити такі завдання:

• збалансованість бюджету;
• фінансова підтримка сфери виробництва;
• розвиток соціальної сфери.

      2. Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

      Внутрішній  державний кредит виступає в таких  формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в  державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики

      Міжнародний державний кредит являє собою  сукупність відносин, у яких держава  виступає на світовому фінансовому  ринку в ролі позичальника або  кредитора.

      Насамперед  наявність державного боргу не дає  уявлення щодо реального фінансового  становища держави. Державний борг – це складне явище, зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою специфіку. Якщо нестачу коштів у бюджеті держава покриває за рахунок отриманих позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення нездорового фінансового становища, при якому виникатиме потреба укладати договори на позики, а в кінцевому підсумку – розраховуватися за боргами за рахунок збільшення податків.

      На  сьогодні майже кожна держава  має певний розмір заборгованості. Різниця лише в тому, що поряд із збільшенням боргу не кожна держава знаходить шляхи для його своєчасного повернення.

      Дефіцит бюджету і державний борг, безперечно, впливають на функціонування національної економіки. Наслідки цього впливу поділяють  на короткострокові та довгострокові. Короткострокові – це економічні наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення. Довгострокові – це економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу.