Структура політики. Суб’єкт і об’єкт політики. Сфера поширення політики

Взагалі, відношення об’єкта до суб’єкта влади різноманітні:

• добровільне підкорення, яке сприймається з великою радістю;
• ненасильницька боротьба: громадянська непокора, пікетування, демонстрації, ігнорування рішень влади тощо;
• запеклий опір;
• боротьба на знищення тощо.
• Можна говорити, що і керівництво, і підкорення природно притаманні людському суспільству.

Якості об’єкта політичного владарювання, його готовність підкорятися визначається перш за все політичною культурою населення. Найбільшу покірність забезпечує патріархальний і підданський типи політичних культур. Перевага в суспільстві людей, які звикли покорятися, які жадають «твердої, сильної руки», є сприйнятливим середовищем, соціальною основою для аторитетних і тоталітарних режимів.

Мотивація об’єкта влади:

• страх перед покаранням;
• інтерес, особиста зацікавленість. Вона спонукає підлеглих до добровільного виконання вказівок та розпоряджень, робить зайвим контроль та застосування негативних санкцій;
• внутрішня переконаність в необхідності підкорення;
• визнання авторитета і схиляння перед ним;
• ідентифікація, тобто ототожнення об’єкта влади з її суб’єктом. В цьому випадку об’єкт владних відносин сприймає справу суб’єкта як свою особисту справу, він абсолютно довіряє своєму керівникові;
• нерівність.

 Важливою соціальною причиною покори одних людей іншим є нерівномірний розподіл засобів чи ресурсв влади, які безпосередньо взаємозв’язані з основами влади.

Під основами влади розуміється її база, на яку спирається владна воля суб’єкта.

Ресурси влади – це реальні і птенційні засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади у відповідності з цілями її суб’єкта і які використовуються (чи можуть використовуватися)для зміцнення самої влади та її основ.

Р. Дальназвав ресурсами влади «все те, що індивід чи група можуть використовувати для впливу на інших». Образно кажучи, основи влади – її підмурки, а ресурси – її потенціал і технологія.

За сферами життєдіяльності суспільства виділяються економічні, соціальні, юридичні, адміністративно-силові та культурно-інформаційні основи та ресурси влади.

Ресурси влади, будучи похідними від її основ, в той же час відносно самостійні і за своїм змістом є значно ширшими за цих основ. Ресурси влади використовуються для винагороди, покарання чи переконання. Вони різноманітні і їх можна класифікувати по-різному:

1. Утилітарні або матеріально-економічні – матеріальні і соціальні блага, що визначаються (співвідносяться) виключно практичною вигодою чи користю (гроші, предмети споживання тощо).
2. Духовно-інформаційні – духовні цінності, знання, інформація, які завдяки найновішим системам їх обробки, аналізу та поширення стають приоритетною за своєю роллю  і значимістю у суспільстві і прямо впливають на на життєдіяльність особи чи соціальної групи.
3. Примусові – засоби кримінального та адміністративного впливу.
4. Нормативні – засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Функції політичної влади.

• Інтегративна (полягає в об’єднанні соціально політичних сил суспільства);
• Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);
• Мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);
• Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства) та інші.

 

3. Типологія влади.

 

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.
2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичномусоюзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.
3. Влада  має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – йго провідниками.
4. Політична программа володарюючих може передбачити лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.
5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.
6. Державна влада принципово пов’язана розвподільчою справедливістю. Однак влада має право и забов’язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури

1. Бурлачук В. архетип героя і політична боротьба // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. - №3. – С. 19-27.
2. Гельман В. Я. Постсоветские политические трансформации (Наброски к теории) // Полис. – 2001. - №1. – С. 15-29.
3. Глухова А. В. Конфликт: сдача Бреды или конструктивное решение? // Социс. – 2001. – №2. – С. 144-149.
4. Дмитриев А. В. Конфликтология: Учеб. пособие для студентов вузов. -., 2000.
5. Зёркин Д. П. Основы конфликтологии: Курс Лекций. – Ростов-н/Д., 1998.
6. Конфликтология / Под ред. А. С. Кармина. – СПб., 1999.
7. Левин К. Разрешение социальных конфликтов (Пер. с англ.) – СПб., 2000.
8. Литвиненко О. Інформаційні впливи та пострадянське суспільство // Політична думка. – 2001. - №1-2. – С. 39-48.
9. Патфорд П. на пути к ненасилию: От воспитания в духе ненасилия к формированию ненасильственного общества. – М., 2000.
10. Чудинова И. Н. Политическая жизнь // Социально-политический журнал. – 1994. -№ 11,12.
11. Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства // Генеза. 1995. -№3.