Шпаргалка по "Политологии"

За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна  класифікувати як:

• вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;
• вибори на посаду Президента України;
• вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
• вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;
• вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом  проведення вибори поділяють на:

• чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;
• позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;
• повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;
• вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.
• вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

1. загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;
2. частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють  на:

1. дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;
2. недійсні, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

Врешті за порядком визначення результатів виборів  розрізняють виборчу систему:

1. мажоритарна;
2. пропорційна;
3. змішана.

 
 

31: Становлення і  особливості партійної системи  в україні.

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні  партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного  спектру, партії України не стали  центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української  багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до  референдуму у грудні 1991. Було  створено 12 партій, програми яких (крім  КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний.  Тривав з грудня 1991 р. до початку  1993 р. Це період першої структуризації  партій, прийняття Закону України  "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий  - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної  трансформації. Це період об'єднання  мало чисельних партій та появи  нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної  реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним  зростанням кількості партій, партійною  реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються  виборчі блоки партій, визначається  ідеологія більшості партій, формуються  партійні списки, партійні представники  впливають на зміни у виборчому  законі.

7. Етап політичних  компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в  парламенті, боротьба за лідерство  в комітетах Верховної Ради  України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка  до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації  політичних угод (зима 1999 - осінь  2000 рр.) Проявився у реструктуризації  парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий  - 4. Характеризується запровадження  пропорційної виборчої системи,  прийняттям Закону України "Про  політичні партії", розмежуванням  партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських  виборів. Всі політичні партії  поділилися на провладні і  опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться  до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення  політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі  українських партій чимало спільного:

• у багатьох з  них відсутній свій електорат;

• спостерігається  втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні  засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів  населення;

• спостерігається  активне зрощення партій та їхнього  апарату з бізнесом, часто з  тіньовим;

• відсутність сталого  співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України. 

30: Партійна система:  поняття, види.

Партійна система - система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями)1). Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв”язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні -- систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

В основі типологізації  партійних систем лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем:

• 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;
• 2) такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають дргорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненність);
• 3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій;
• 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні;
• 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;
• 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;
• 7) націоналістичні та полікультурні;
• 8) релігійні та світські;
• 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;
• 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

Наведений вище перелік  можливих класифікацій партійних систем не є вичерпуючим, охоплючим все  різноваїття теоретичних підходів (та їх комбінацій), що застосовуються до аналізу цих систем. Крім того, треба зазначити, що тут були вказані лише теоретично виділені так би мовити “чисті” (“рафіновані”) типи партійних систем, поміж яких розташовується багато змішаних та проміжних типів, які відповідають реаліям тих чи інших країн. Конкретні критерії класифікації (типологізації) партійних систем у межах кожної з наведених вище класифік ися на прийнятті до уваги її зовсім різних сторін:

• а) її сутності та
• б) зовнішньої видимісті або декларованої форми.

Характеристика системи  як двопартійної може даватися на підставі:

• а) офіційного закріплення у конституційному законодавстві країни припустимості існування лише двох політичних партій і відповідно - забороні всіх інших партій, або
• б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій, які час від часу змінюють одна одну при владі (при цьому законодавство країни може офіційно надавати цим двом традиційним партіям формально-юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча і обмежувати загальну кількість легальних партій).

Якщо є продовжити цей аналіз партійних систем та узагальнити  й дещо деталізувати найбільш поширену в сучасній політичній літературі типологію  партійних систем, в основі якої лежать дв а критерії - кількість існуючих партій та наявність приципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій), то можна запропонувати тику комплексну класифікацію партійних систем:

• 1.Відсутність партійної системи. Вона може виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не пердбачає існування та діяльності політичних партій в їх сучасному розумінні (таким у докапіталістичні часи було становище в більшості феодальноих країн); б) введення вищою державною владою заборони (тимчасової або, виходячи з принципових засад”, - “назавжди”) на створення будь-яких політичних партій. Приклади “тимчасового запровадження” безпартійної системи представлені низкою африканських країн безпосередньо після багатьох військових переворотів 60-х - 80-х років (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та інші), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи - Саудовська Аравія, Оман тощо. При цьому перший тип ситуацій може іноді характеризуватися такими досить цікавими (для дослідників) моментами, за яких певні політичні сили намагаються утворити політичні партії й відповідно - партійну систему, але традиціоналістичне суспільство фактично відкидає та зводить на нівець ці потуги, перетворюючі новостворені “ніби-то” політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все комунальні) соціальні утворення. А в другому типі ситуацій можуть за певних обставин виникати нелегальні партії, причому нерідко їх основна діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).
• 2. Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами: а) системи, в яких всі інші, крім правлячої, партії недвозначно офіційно забороні, або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах плюралістичної демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати инші партії просто ще не робились, або зазнали невдалі через хиби дій самх ініціаторів, а не через протидію їм з боку політичної влади. Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 року, сучасні Вьєтнам та Куба, низка інших країн. Фактично такою ж могла би бути визнана й “безпартійна” система в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика в “Зеленій книзі” М.Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Дуже всеж-таки схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві лівійські “революційні комітети” на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію. Другий варіант - вкрай специфічний різновид однопартійної системи, якмй по суті був нічим іншим як різновидом безпартійної системи (існуючої через специфіку домінуючої традиціоналістської політичної культури), являв собою на початку нинішнього десятиріччя острів Мен, на якому офіційно існувала лише одна Лейбористська партія - невеличка і аж ніяк не правляча (але й зовсім не підпільна) політична організація. Слід зазначити, що серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основні стани цих систем (тобто правлячої партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободою політичних дискусій; б) з нав`язування офіційнох одноманітності.