Політична концепція Гуго Гроція

З цих позицій правомірною є, фактично, будь-яка існуюча (говорячи сучасною мовою, легальна) державна влада і устрій.

Однак, ці погляди також піддалися корегуванню автором. Він стверджує, що за кричащих умов все ж можна змінити владу (явно або неявно), це право залишено за народом у суспільному договорі.

По-друге, що ще важливіше, за особливих обставин право народу перетворити державу випливає із суті суспільного договору. Оскільки при укладанні суспільного договору люди навряд чи поклали на себе "суворий обов'язок за всіх обставин віддати перевагу смерті над необхідностю збройного опору насильству посадових осіб", піддані мають право вважати суспільний договір розірваним у випадку "крайньої необхідності", "великої і явної небезпеки", що загрожує підданим зі боку правителів держави. [1, c. 318, 322]

До таких випадків належить той, коли "цар, пройнятий чисто ворожим духом, замислює загибель всього народу". Зокрема, помічав Гроцій, явно маючи на увазі боротьбу Нідерландів проти гніту феодальної Іспанії, правомірним може вважатися опір монарху, якщо "заради благополуччя одного народу він задумає загибель іншого, щоб влаштувати там колонії".

Окрему увагу в розгляді концепції держави Гроція, слід звернути на міжнародні відносини саме з позицій конкретної держави та існуючого в ній ладу (Теоретичні аспекти міжнародних відносин детальніше описані в . Головною причиною написання «трьох книг про право війни і миру" було прагнення Гроція довести, що під час війни глас закону не заглушається гуркотом зброї. Природне право зберігає свою дію і під час війн, про що , сумував Гроцій , нерідко забували його сучасники :

“Я был свидетелем такого безобразия на войне между христианами, которое позорно даже для варваров, а именно: сплошь и рядом берутся за оружие по ничтожным поводам, а то и вовсе без всякого повода, а раз начав войну, не соблюдают даже божеских, не говоря уже о человеческих, законов, как если бы в силу общего закона разнузданное неистовство вступило на путь всевозможных злодеяний”. [2, с. 166]

Оскільки війнам між державами з тих чи інших причини запобігти неможливо, то вони, за глибоким переконанням Гроція, повинні вестися відповідно до принципів права і гуманності. Гроцій вступає в суперечку з тими, хто стверджує, ніби в міжнародних відносинах все вирішує сила і що під час війни всі закони припиняють свою дію. Він намагається інакше вирішити проблему співвідношення війни і миру. Вирішення цієї глобальної проблеми стикалося з розв'язанням питання про те, чим узагалі є право. Працюючи над цим, Гроцій висловлює думку про існування двох видів права: норм, що виникли «шляхом встановлення», і норм, що випливають «із самої природи». Неважко зрозуміти, що Гроцій має на увазі ідею про існування так званого природного права. «Матір'ю природного права є сама природа людини», — стверджує Гроцій. Це право не залежить не тільки від людської сваволі, але й від волі бога.

Розвиваючи цю думку, Гроцій зауважує, що норми природного права не розходяться з волею бога. Більше того, бог вимагає їхнього виконання. Джерелом природного права Ґроцій вважає, як зазначалося вище, людську природу, а саме контрольоване розумом прагнення людини до спілкування. Принципи природного права відповідають основним потребам співжиття людей. Це право випливає зі здорового глузду, котрим та чи інша дія, в залежності від її відповідності або протиріччя розумній природі людини, визнається або морально ганебною, або морально необхідною.

Водночас необхідно підкреслити, що вчення про походження держави з суспільного договору не виражено у Гроція з такою визначеністю, як у його послідовників - Гоббса, Локка, Руссо, і в цьому немає нічого дивного, бо він був одним із ранніх представників цього вчення. Зате Гроцій багато уваги приділяв питанням верховної влади і державного суверенітету. Як і Ж. Боден, Гроцій розвивав таке вчення про державний суверенітет, яке виправдовувало надання широких повноважень правителям і незалежність їх від народу у вирішенні багатьох найважливіших питань життя держави.

Але теорію державного суверенітету філософ розробляв в основному стосовно не до республіканських, а до монархічних порядків, які в той час певні кола буржуазії ще вважали для себе прийнятними. Абсолютизм у ряді європейських країн іще не зжив себе і певною мірою сприяв ростові буржуазних елементів.

Рушієм, який урухомлює весь державний організм, є, за вченням Гроція, верховна влада, дії якої не перебувають під будь-чиїм контролем і не можуть бути скасовані ніким, опріч самого носія вказаної влади або його наступника. Загальним носієм верховної влади, суверенітету мислитель вважав державу в цілому. На цій підставі він заперечував думку про те, що верховна влада скрізь та без винятку належала народу і що народ у випадку зловживання володарем своєю владою міг його скинути й покарати.

Гроцій допускав, що колись народ був сувереном, але, зіткнувшись із певними обставинами, повністю передав владу над собою одній особі або декільком особам без збереження за собою хоча б найменшої частки цієї влади. Такими обставинами могли бути: крайня небезпека, якої не можна було уникнути інакше, або гостра потреба в засобах існування, яку в інший спосіб не можна було задовольнити, і под. Щоб підсилити свої докази, мислитель навіть звернувся до промови римського імператора Валентиніана перед солдатами: «Вибрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій власті, але після того, як ви мене вибрали, те, чого ви вимагаєте, залежить не від вашого, а від мого свавілля. Вам як підданим належить коритися, мені ж належить міркувати про те, як мені діяти».

Після розгляду питання про сутність і носія верховної влади Гроцій поставив питання про способи володіння нею. Мислитель розрізняв володіння владою на правах повної власності й на правах узуфрукта. На правах повної власності верховна влада може бути набута у спосіб війни та за деяких інших обставин. Держави з такою владою Гроцій називав вотчинними. їхні зверхники аж ніяк не були зв´язані волею народу і могли розпоряджатися країною на свій розсуд - аж до відчуження управління кому завгодно.

Верховною владою на правах узуфрукта володіли особи, які ставали правителями безпосередньо в результаті народного обрання. Голови таких монархій не мали права відчужувати без згоди народу своїх повноважень. Крім того, якщо в таких монархіях вибраний монарх помирав і припинялася династія там, де існував перехід престолу за спадком, верховна влада поверталася народові.

Сказане свідчить про те, ще Гроцій у розгляді деяких проблем визнав за народом певні права зі здійснення влади в державі. Тому необхідно зупинитися на міркуваннях філософа з приводу права народу повставати проти своїх правителів.

Оголошуючи головним у державних справах дотримання порядку владарювання і підкорення, мислитель доводив несумісність цього порядку зі свободою приватних інтересів. Заперечуючи в принципі право підданих чинити опір правителеві, який допускав зловживання, виконуючи функції публічної влади, Гроцій вніс у цю концепцію деякі корективи в дусі юридичного світогляду, а саме: народ може змінити спосіб правління, якщо це право залишено за ним суспільним договором. Народ може вважати суспільний договір розторгнутим у випадку явної небезпеки, яка загрожує йому внаслідок насильства начальницьких осіб. До таких випадків він відносив той, коли цар (король), пройнятий ворожим духом, готував загибель усього народу. «Не можна припустити,- писав Гроцій,- щоб з укладенням договору про утворення держави люди вирішили надати перевагу смерті, ніж чинити опір властям у подібних ситуаціях». У цім випадку філософ мав на увазі боротьбу Нідерландів проти гніту феодальної Іспанії, коли монарх Іспанії заради благополуччя одного народу задумав загибель іншого, щоб утворити там колонію.

Наведено у трактаті й деякі особливі випадки, коли дозволялося чинити опір правителеві. Зокрема, піддані могли би перешкодити відчуженню повноважень із управління країною в тих монархіях, які початково виникли в результаті обрання народом певної особи на царство і голови яких володіли владою на правах узуфрукта. [15, c. 163]

Правомірним був би також опір узурпаторові, коли владу було захоплено протиправною війною. Тож мислитель, хоч і в досить обмежених межах, але визнавав за народом право на повстання, рамки якого значно розширили ідеологи наступних епох.

Отже, гроцієвська держава постає в нашій уяві у якості сучасної конституційної монархії, в якій правитель має досить широкий спектр повноважень, але його дії обмежені законом, що був схвалений в інтересах більшості.

.

 

Розділ 4. Теоретичні засади міжнародних відносин

 

Гуго Гроцій виділяє міжнародні відносини в самостійну науку, дає назву «найшляхетніша частина юриспруденції».

До теоретичних засад міжнародних відносин у Гуго Гроція можемо включити аспекти ведення, класифікації та методів уникнення війн, ведення дипломатичних взаємовідносин між державами, сукупність теоретично обгрунтованих нормативних актів, що регулюють міжнародну взаєиодію за великою кількістю аспектів – від теориторіального аспекту, наприклад, регулювання морських кордонів, закінчуючи етичними нормами взаємодії між різними представниками мультикультурного (вже навіть на той час) світу.

У першому пункті «Пролегоменів» автор зазначає, що міжнародне право - це право, яке визначає відносини між народами і правителями. Він робить підсумовує, що в міжнародному праві дієвими є, по-перше, норми природного права, і по-друге, норми позитивного права (міжнародні угоди)

Особлива увага приділяється праву війни. Війна - стан боротьби силами, війна є і природним правом («кожен є носієм права на відображення заподіяного насильства»). Але, в цьому контексті ключовим є слово «відображення», оскільки йдеться про те, що насильство може бути виправданним тільки у випадку відповіді на таке ж насильство.

Чи не найдетальнішу увагу мислитель звернув на методи та типи війн. Це можна пояснити тим, що сучасна Гроцію епоха було досить насичена збройними конфліктами. Все його життя пройшло в межах Вісімдесятилітньо революції між Іспанією та Нідерландами. То ж не дивно, що пошук способів уникнення збройних конфліктів посів серйозне місце в його працях.

Отже, Гуго Гроцій класифікує війни наступним чином:

За формою:

• Публічні
• Приватні
• Змішані

До публічних належать неурочисті та урочисті. Різниця між ними полягає в тому, що урочисту війну веде особа, наділена верховною владою в країні, і, відповідно, неурочисті – будь-якою іншою особою, наділеною державною владою. Приватна війна - війна, яка ведеться окремою групою осіб. Вони можуть не мати прямого доступу до державної влади, але загалом здатні впливати на суспільне життя в межах тієї чи іншої країни/теориторії. Джерелом приватної війни завжди є конфлікт особистих майнових або немайнових інтересів.

За формою мислитель ділить війни на:

• справедливі (які, в свою чергу бувають або оборонними, або слугують відповіддю на правопорушення);
• несправедливі (загарбницькі) - протиправні діяння, що порушують принципи природного і волеустановленного права. [12, c. 4 – 8]

Дослідник також вводить категорію відповідальності за несправедливу війну. Повна відповідальність за відшкодування збитків лягає на плечі того, хто розпалює несправедливу війну. Це економічне обмеження було покликане на зменшення війн-експансій та як інструмент тиску на політичного агресора.

Перемир’я - кінцева мета будь-якої війни. Для підтримки миру Гуго Гроцій пропонував укладати договори і заснувати авторитетний орган для вирішення спорів. [14, - 5.]

Гуго Гроцій заснував ряд понять міжнародних правовідносин:

Інститут нейтралітету - збереження нормальних відносин з воюючими державами при відмові від військової допомоги. Воюючі держави поважали інтереси нейтралів і відшкодовували заподіяний їм збиток.

Репресалії - порушення прав держав у відповідь на насильницькі/протиправні дії іншої держави, але без застосування насилля. Наприклад, замороження банківських рахунків чи вантажів у відповідь на несправедливу агресію. В сучасній мові словом с подібним лексичним заченням є слово «санкції», що в наш час значно розширили межу своєї можливої дії.

Дипломатичний імунітет - поширюється на осіб, яких відправляють один до одного володарі верховної влади. Свита посла користувалася особистою недоторканністю.

 

Висновок

 

Отже, через призму праць Гуго Гроція, в роботі було порушено декілька важливих для вивчення історії політичних вчень питань:

Розглянутий історичний контекст праць відомого Нідерландського дослідника. Гуго Гроцій народився на одній з найяскравіших сторінок історії Голландії – під час буржуазної революції, інтересам якої слугувала перша його грунтовна праця – «Вільне море». Вона містила грунтовне пояснення права Нідерландів вільно користуватися водними ресурсами, що згодом дозволило невеликій західноєвропейській країні претендувати на лідерство у морі.

Проаналізовано сутність Гроцієвської концепції природного права. Визначено, що не дивлячись на те, що мислителю помилково приписують «батьківство теорії природного права», Гроцій був став із перших, хто використав власноруч систематизовану природно-правову концепцію для обґрунтування переходу людства на новий, післяфеодальний ступінь.

Визначений механізм функціонування держави за Гуго Гроцієм. Дослідник пояснює виникнення держави з допомогою договірної теорії, вважаючи найкращою формою регуляції міжособистісних і міждержавних відносин –закон, заснований на природно-правових засадах.

Також в роботі були досліджені прогресивні для свого часу засади міжнародного права, сформульовані Гроцієм. Він став людиною, що найповнішим чином змогла систематизувати актуальні знання у галузі міжнародно-правових відносин, додавши до них свої власні погляди, які значно вплинули на розвиток цієї науки його наступниками.

Проведений аналіз концепції справедливої війни. Цій проблематиці надано чимало уваги в роботах Гроція – він здійснив класифікацію війн за кількома критеріями, винайшовши при цьому алгоритм, що дозволяє провести логічну лінію між мотивами війни, її типом та необхідним типом реакції.

Таким чином, відомий Нідерландський мислитель Гуго Гроцій створив насправді унікальну концептуальну систему політичних поглядів, які набули широкого використання у міжнародному праві, політології та ін.

Саме на Гроцієвському політичному баченні були засновані ідеї представників школи «чистого природного права», які стали розробниками сучасної нам дисципліни – міжнародного права.