Досвід зарубіжних країн щодо соціального захисту населення, боротьбі з безробіттям і бідністю

Вступ. 3  

1. Зміст та розвиток  поняття соціальної політики  держави. Соціальний захист населення  4  

2. Досвід соціального  захисту населення за кордоном. 9  

3. Врахування закордонного  досвіду в вирішенні проблем  соціального захисту в Україні  17  

Висновки. 19  

Список використаної літератури. 20  

Вступ  

Соціальна політика, що нині проводиться в Україні, будується  за таким принципом: держава, визнаючи ринкові відносини, лише доповнює та корегує ринкові механізми перерозподілу  ВВП, орієнтуючись при цьому на гарантоване  задоволення лише мінімальних базових  потреб і надання соціальної допомоги найбільш уразливим категоріям населення. І ось результат: Україна входить  у нове століття з безліччю проблем, пов'язаних з безробіттям, нереформованими  системами заробітної плати і  пенсійного забезпечення, не вирішеними питаннями щодо попередження і подолання  бідності, запровадження соціального  страхування, адресної допомоги. На сьогодні в Україні склалася ситуація, коли можна без перебільшення стверджувати: негативні наслідки соціально-економічних  перетворень відчула значна частина  населення нашої країни. Це 15 млн. пенсіонерів, 3,5 млн. інвалідів, люди похилого віку, робітники, що потребують вирішення  питань, пов'язаних з безробіттям, охороною праці, заборгованістю по заробітній платі, пенсіях тощо. Вирішення саме цих  проблем повинно стати пріоритетним у соціальній політиці України в  ХХI ст.  

Таким чином, в умовах переходу нашої країни до ринкових відносин соціальна політика має  відігравати важливу роль в успішному  здійсненні перетворень. Уряд вживає явно недостатніх заходів щодо пом'якшення  ситуації в соціальній сфері. Як справедливо  зауважують дослідники, кризова ситуація, у якій перебуває нині населення  України, багато в чому пов'язана  з тим, що вже протягом багатьох років  у процесі здійснення реформ ігнорується  соціальний фактор. Через це назріла  необхідність розробки нової соціальної концепції і шляхів її реалізації.  

Корисним у цьому  процесі є досвід у цій галузі інших країн, стислий аналіз якого  і проведено у даній роботі.  

1. Зміст та розвиток  поняття соціальної політики  держави. Соціальний захист населення  

Соціальна політика - це механізм реалізації соціальної функції. У політичній науці функції держави  визначаються як головні напрями  її діяльності, обумовлені основними  суспільними цілями й завданнями на конкретно-історичному етапі  її розвитку. Отже, функції держави  формуються в процесі її становлення, зміцнення й розвитку.  

Закріплення соціального  принципу державного ладу в законодавстві  багатьох країн означає, що держава  покликана служити суспільству, а не навпаки. Зокрема, в італійській  Конституції 1947 р. зафіксовано таке положення: "Завдання Республіки - усувати  перешкоди економічного й соціального  характеру, які, обмежуючи свободу  і рівність громадян, заважають всебічному розвиткові людської особистості та реальній ефективній участі всіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни" [16, c. 221].  

Закріплення в Конституції  України соціального принципу державного устрою підтверджує той факт, що соціальна функція проголошена  пріоритетною функцією держави. Слід зазначити, що зміст соціальної функції не залишався  незмінним на різних етапах розвитку суспільства й держави. Він залежить від багатьох чинників, передусім  від типу політичного режиму, політичної ідеології. У принципі, зміст соціальної функції вказує на те, що і як робить держава у соціальній сфері. Так, наприклад, якщо соціальна політика сучасної демократичної держави  з високим економічним рівнем розвитку спрямована на підтримку суспільного  добробуту, створення умов його досягнення, то для держави, що здійснює перехід  від однієї суспільної системи до іншої, актуальною є інша мета, а  саме - ліквідація або пом'якшення  негативних соціальних наслідків, спричинених  гострим протиріччям між необхідністю проведення жорсткої економічної політики й соціальною незахищеністю населення. Зважаючи на це, особливого значення набуває  соціальна політика, спрямована на перерозподіл доходів з метою  знизити соціальну напруженість у суспільстві. Таким чином, виникає  нагальна потреба визначити пріоритети соціального розвитку в перехідний період.  

Чимало дослідників  минулого були згодні з О. Хеффе, який писав: "Щоб забезпечити легітимність людського співжиття, необхідно: по-перше, надати йому правового характеру; по-друге, право має базуватися на справедливості і, по-третє, справедливе право має  бути захищене громадським правопорядком - а отже, набути вигляду справедливої держави" [17, c. 12].  

Вивчення соціальної політики як специфічної функції  держави й суспільства розпочалося  при виробленні засад соціальної держави. Наприкінці ХІХ ст. група  німецьких учених заснувала "Гурток соціальної політики", метою якого  стало вивчення політики й економіки  в контексті соціології.  

Проте поняття "соціальна  політика" було запроваджене в науковий обіг не у Німеччині, а у Франції  Ш. Фур'є - видатним теоретиком утопічного соціалізму. Саме завдяки йому на порядок  денний було винесено питання про  обов'язок держави надавати своїм  громадянам певні соціальні гарантії. А для цього держава мала монополізувати торгівлю, емісію грошей і збір податків. На думку Ш. Фур'є саме завдяки  державній монополії могла бути реалізована соціальна політика. Водночас німцям ми зобов'язані тим, що їхня держава першою почала займатися  соціальною сферою життєдіяльності  суспільства, піклуватися про німецьких  робітників і їхні сім'ї. Саме там  уперше була введена система соціального  забезпечення, не тільки контрольована  державою, а й керована нею. Розпочалося  це наприкінці ХІХ ст. (1883 р.) з указів О.Бісмарка про державну допомогу сім'ям німецьких робітників.  

У подальшому поняття  соціальної політики розглядалося в  контексті уявлень про соціальну  державу. З огляду на те, що соціальна  держава має декілька типів, зрозуміло, що соціальну політику по-різному  тлумачили представники різних напрямів суспільної думки. Спільним для авторів  є твердження, що сучасна держава  обов'язково має проводити соціальну  політику. І хоча термін "соціальна  держава", як правило, застосовується щодо таких європейських країн, як Швеція, Німеччина, Данія і т. ін., водночас можна констатувати, що будь-яка  сучасна (модернізована) держава має  ті або інші ознаки соціальної держави. Навіть у тих країнах, де традиційно домінують принципи соціально-економічного лібералізму, наприклад у США, теж  проводиться цілеспрямована державна соціальна політика.  

На думку канадського  вченого Т. Ганслі, нині не існує  чіткого академічного визначення соціальної політики. Це неоднозначне поняття  пов'язане з заходами уряду, спрямованими на підвищення добробуту населення. З огляду на те, що зміст соціальної політики може включати як тактику, так  і програми соціального захисту, межі такого поняття важко окреслити [5, c. 26]. Німецький дослідник В. Зомбарт  вважає, що до заходів соціальної політики можуть бути віднесені заходи економічної  політики, спрямовані на регулювання  економічної системи. Його опонент  Л. Борткевич стверджує, що соціальна  політика - це ставлення держави  до соціальних протиріч, що знаходить  вияв у законодавстві й управлінні. А. Вагнер висловив точку зору, відповідно до якої соціальною політикою є політика держави, котра намагається конституційними  методами боротися з безладдям у  сфері процесу розподілу. М. Вебер  вважав, що треба підпорядкувати соціальну  політику національному ідеалу й  інтересу, розгдядаючи її як складову економічної політики, а останню - політичною наукою.  

Російський дослідник  В. І. Лаврененко вважає: "Соціальна  політика - це діяльність з управління соціальною сферою суспільства, покликана  забезпечити життя й відтворення  нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи і гідного життя людей" [10, c. 14].  

Отже, з одного боку, соціальна політика - це мистецтво  поєднання людських інтересів, інтересів  індивідів і держави, різного  рівня людських спільнот, груп у  сфері соціальних відносин. З іншого - це система взаємодії державної  влади, що постійно оновлюється, недержавних  структур, самої особистості з  питань життєзабезпечення та розвитку людини.  

У сучасному розумінні  соціальна політика - це один із методів  державного регулювання, що носить назву "держава загального добробуту". Серед авторів такого підходу  чимало відомих дослідників, зокрема  К. Еспін-Андерсен і Дж. Е. Кольберг. Як вважає К. Еспін-Андерсен, "соціальна  політика є засобом як зменшення  залежності від ринку у важливих сферах споживання, так і зміни  самого статусу робітника: держава  повинна надавати соціальні гарантії заробітної плати, що адекватно замінює  ринкові прибутки" [15, c. 75]. Комісія  Європейських громад у 1993 р. зазначила, що у різних країнах у поняття "соціальна політика" вкладається  неоднаковий зміст. З огляду на це вона запропонувала визнати, що соціальною політикою є всі заходи, здійснювані  у соціальній сфері.  

Соціальна політика сучасної держави повинна бути зорієнтована не лише на підтримку наявного рівня  соціальних гарантій і створення  механізмів соціального захисту  окремих найбільш уразливих соціальних груп, а й на реалізацію довготривалих  програм щодо кардинальної зміни  основ системи соціального захисту, підвищення її ефективності. Основними  цілями соціальної політики на сучасному  етапі є: максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування міцного  стимулу трудової мотивації, що відповідає вимогам легального ринку, орієнтованого  на позитивне розширене відтворення "людського капіталу" країни; створення  інституціональних і соціально-економічних  передумов для реалізації громадянами, різними суспільними прошарками і групами населення своїх  потреб і інтересів, виявлення своєї  активності й розкриття особистості; без цього неможливо створити передумови громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії [18, c. 23].  

Можна сказати, що соціальна  політика, яка сьогодні проводиться  в нашій країні, концептуально  не опрацьована і вкрай суперечлива. Так, наприклад, одним із варіантів  системи пенсійного забезпечення передбачається створення недержавних пенсійних  фондів, що є явним атрибутом неоконсервативної  соціальної політики. Як відомо, йдеться  про накопичення робітником коштів на своєму індивідуальному пенсійному рахунку. Водночас працівники бюджетного сектора економіки одержують  заробітну плату навіть меншу  за ту, що їм виплачувалася в умовах соціалістичної системи господарювання, і явно недостатню для створення  індивідуальних пенсійних накопичень.  

Характерними рисами сучасної соціальної політики в Україні  стали відмова від патерналістської моделі (через обмежені фінансові  можливості держави) і відсутність  чітких орієнтацій щодо вибору іншої  оптимальної моделі (через залишковий принцип фінансування соціальних програм). В Україні держава виступає у ролі пожежника для попередження і гасіння можливих соціальних конфліктів.  
 

2. Досвід соціального  захисту населення за кордоном  

За рівнем безробіття Україна вже перевищила не тільки середньоєвропейські показники, а  й показники окремих країн  з перехідною економікою. За наявними даними у 1999 р. кількість безробітних  досягла 2,08 млн. осіб, в 2001 р. - 2,7 млн. осіб. На початок 2003 р. чисельність офіційних  безробітних становила понад 1,1 млн. осіб, ще більш значним є приховане  безробіття (вимушена неповна зайнятість) - близько 5 млн. осіб [9, c. 20].  

Безробіття - це важкий іспит не тільки для людини, що залишилася без роботи, а й для членів її сім'ї. Безробітні втрачають почуття  власної гідності, почуваються винними  перед своїми близькими, впадають у  стан дезадаптації, що призводить до психічних  розладів, самогубств, інших видів  девіантної поведінки. Всі ці чинники  підштовхують безробітних до політичної активності: участі у демонстраціях  і мітингах, інших акціях протесту. Проблема безробіття в Україні виникла  і загострилась під час переходу економіки на ринкові рейки. В  процесі переважно неефективного  розпродажу державних підприємств  уряд самоусунувся від ролі головного  суб'єкта системи соціального захисту, зокрема від надання гарантій зайнятості населенню.  

На початку XX ст. в  європейських країнах почали створюватися спеціальні фонди допомоги безробітним. У 1905-1908 рр. у Франції, Данії і Бельгії  програми з надання допомоги безробітним  стали розроблятися на державному рівні. А у Великій Британії У. Черчілль, на той час міністр торгівлі, з  метою підвищення ефективності допомоги безробітним домігся від законодавчих органів права для Міністерства торгівлі відкрити біржу праці. Створена на той момент британська система  страхування запропонувала такі методи допомоги безробітним, котрі  й понині застосовуються у структурах страхування від безробіття.  

У Німеччині система  обов'язкового страхування від безробіття була запроваджена у період найбільш високого безробіття у 1927 р., у Швеції - у 1932 р. у період правління соціал-демократів.  

Після інфляційної  кризи 1973 р. безробіття стало типовим  явищем для всіх промислово розвинених країн. Якщо наприкінці 1960-х років  у Великій Британії дестабілізуючим  фактором, що призвів до зміни політичного  курсу й відставки Кабінету Міністрів, був рівень безробіття, який дорівнював 2,5% працюючого населення (0,5 млн. безробітних), то на початку 70-х років мова йшла вже про один мільйон, а наприкінці 1970-х років - 1,5 млн. На початку 1990 р. кількість  безробітних коливалася на рівні 10% (близько 3 млн. осіб). І така ситуація стала характерною для всіх промислово розвинених країн. З 1978 по 1998 рр. кількість безробітних у країнах, що належать до Організації економічного співробітництва і розвитку, збільшилася з 10 млн. до майже 35 млн. осіб [4, c. 180].