Розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів у процесі навчання

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Кафедра професійної педагогіки

та методики професійного навчання

К У Р С О В А     Р О Б О Т А

з професійної педагогіки

на тему:

Розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей  студентів у процесі навчання

2011

ЗМІСТ

                                                                                                                                                          стор.

ВСТУП……………………………………………………………….........3 –  5

РОЗДІЛ І. Теоретичні основи формування пізнавальних та дослідницьких  здібностей студентів у процесі навчання

1.1.           Поняття та значення пізнавальних та дослідницьких здібностей ……………………………………………….6 – 12

1.2.           Структура пізнавальних та дослідницьких здібностей особистості………………………………………………13 - 16

1.3.           Формування пізнавальних та дослідницьких здібностей як шлях до професійного та розумового розвитку……….17 - 21

1.4.           Чинники, що впливають на розвиток здібностей……...22 - 23

1.5.           Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності………………………………………………..23 - 27

РОЗДІЛ ІІ. Психолого-педагогічні умови формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів у процесі навчання

2.1. Методи формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів ……………………….…………………………………………28 - 35

2.2. Навчальні проекти як засіб формування пізнавальних та дослідницьких здібностей у процесі навчання………………………….35 - 38

2.3. Розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів на прикладі Львівського техніко – економічному коледжі………………..38 - 43

ВИСНОВКИ     

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей полягає в тому, що людство нині перебуває на стадії переходу від індустріального виробництва до дослідницько-інформаційних технологій, що істотно змінює роль особистості, знань, інтелекту, з урахуванням цього до змісту професійної освіти включаються нові предмети, розширюється коло наукових знань, яке має засвоїти особистість, а це вимагає від професійної освіти вдосконалення форм та методів навчання, спрямованих на формування пізнавальної активності, творчого мислення, вироблення у студентів вмінь використовувати отримані знання. На момент вступу до професійного закладу особистість є носієм власного пізнавального досвіду. Основна функція професійної освіти полягає не в нівелюванні, загальмовувані досвіду людини як несуттєвого, а навпаки, в максимальному його виявленні, використанні, збагаченні.

Аналіз педагогічного досвіду і зміст психолого-педагогічної літератури дає можливість виділити причини зниження пізнавальної активності студентів у процесі навчання, а саме: недостатність заходів спрямованих на активізацію самостійної роботи; обмеженість навчального часу; недооцінка ролі творчої роботи студентів.

Існуючий розрив між сумою знань, призначених для вивчення, та можливістю їх засвоєння може бути подоланий шляхом розвитку пізнавальної активності студентів, розвитку в них здатності самим регулювати процес засвоєння нових знань. Це є одним із основних напрямів удосконалення системи вищої освіти.

Отже, формування пізнавальної активності є однією з актуальних проблем науки і практики. Необхідність розвитку творчості, стимулювання пізнавальної активності студентів вищої школи, визнають багато вчених та педагогів – практиків.

З кожним роком дедалі більше загострюються суперечності між  все зростаючим обсягом наукової інформації і відносно обмеженими можливостями її засвоєння студентами. Одним із шляхів розв’язання цієї суперечності лежить у формуванні пізнавальних та дослідницьких здібностей, що забезпечує постійне  прагнення студентів на здобуття знань самостійно. На даному етапі розвитку освіти весь час з’являються нові підходи, методи і технології навчання. Саме тому темою  дослідження є «Розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів у процесі навчання».

Предметом дослідження даної курсової роботи є психолого – педагогічні передумови розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів у процесі навчання.

Об’єкт – процес розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів ВНЗ І - ІІ рівня акредитації.

Метою даної роботи є теоретичне обґрунтування формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів у процесі навчання.

Завдання:

                            визначити сутність поняття і значення пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів;

                            простежити, як відбувається розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей у ході професійного навчання;

                            розглянути специфіку розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей у процесі професійного навчання;

                            з’ясувати вікові та індивідуальні особливості розвитку здібностей у студентів.

Здійснюючи науковий пошук з обраної теми, враховували результати досліджень з питань педагогіки таких вчених, як Мороза О.Г., М.Фіцули, Н.Волкової;  з вивчення складної проблеми здібностей - Б.Г. Ананьєва, Вербицького А.А., С.Л. Рубінштейна та ін.; з психологічних особливостей дослідницьких та пізнавальних здібностей, В.Сластьоніна, Немова Р.С., Трофімова Ю.Л.. У відповідності із завданнями курсової роботи був зроблений аналіз педагогічної і психологічної літератури з обраної проблеми.

Теоретичне значення дослідження полягає в формуванні знань, про особливості розвитку у студентів пізнавальних та дослідницьких здібностей у процесі навчальної діяльності.

Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів, підрозділів, висновків та списку використаних джерел. В першому розділі описані поняття та значення пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів, структура здібностей особистості, приведені чинники, що впливають на розвиток здібностей. Другий розділ присвячений дослідженню психолого – педагогічних умов формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів у процесі навчання.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПІЗНАВАЛЬНИХ ТА ДОСЛІДНИЦЬКИХ  ЗДІБНОСТЕЙ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

1.1. Поняття та значення пізнавальних та дослідницьких здібностей

Здібності  - це індивідуально – своєрідні стійкі особливості особистості, які природно обумовлені і визначають її успіхи у різних видах діяльності.

Здібності  - це те, що не зводиться до знань, умінь та навичкам, але пояснює (забезпечує) їх швидке придбання, закріплення і ефективне використання на практиці.

Виділяють:

            загальні здібності, ті здібності, якими визначаються успіхи людини в видах основної діяльності. До загальних здібностей відносять загальні розумові здібності, пам'ять, увагу.

            спеціальні здібності, які сприяють успіхам людини в специфічних видах діяльності. Спеціальні здібності відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух для музиканта, творча уява для конструктора).

Цілеспрямоване формування здібностей пов’язаних з проблемами формування знань, умінь та навичок як основних складових, що визначають готовність людини до діяльності й усвідомленої поведінки, є найбільш складною і суперечливою, хоча постійно посідає за актуальністю одне з провідних місць у вітчизняній та зарубіжній психолого-педагогічній теорії та практиці. Прагнення розв’язати цю проблему зумовлено постійно зростаючою потребою суспільства вдосконалювати умови підготовки людини до трудової діяльності та спілкування як провідних форм її взаємодії із соціальним і природним середовищем.

За висновками експериментальних досліджень, саме здібності у взаємозв’язку і єдності зі знаннями, вміннями й навичками утворюють ту базову основу, яка є не тільки відправною і вирішальною при визначенні змісту, форм і методів навчального процесу, спрямованого на оволодіння певною діяльністю в тій або іншій галузі виробництва, науки, культури, мистецтва, а й водночас гарантом і критерієм якості досягнення його кінцевого результату.

Так, Кузьмінський А.І. визначає здібності як психічні властивості особистості, які, з одного боку, виступають як результат її активної навчально-пізнавальної діяльності, а з іншого – зумовлюють високу ступінь умілості й успішності цієї діяльності. Виходячи з цього, автор робить висновок про те, що ”здібності – це умова успіху особистості в тій або іншій галузі праці або пізнавальній діяльності”. Керуючись таким розумінням здібностей, Кузьмінський А.І. включає до загальних здібностей наполегливість, працьовитість, уважність, цілеспрямованість, уміння підтримувати довільну пам’ять, кмітливість. Спеціальними здібностями, на його думку, є особлива кмітливість у математиці, хороші музичні задатки, схильність до літературної творчості або образотворчого мистецтва тощо. Разом з тим, уміння розв’язувати задачі з математики, що пов’язане з оволодінням прийомами із засвоєними знаннями, розумового знаходження способів розв’язування автор кваліфікує як наявність у студента сформованих навичок [13, с. 388 – 391].

У праці М.Фіцули поняття ”здібності” взагалі не застосовується, а надається перевага у цьому значенні поняттю ”вміння”. До спеціальних умінь, зокрема, автор відносить і слухання музики [25 c. 57 – 58]..

На думку Н.Волкової, загальні здібності, які виявляються в усіх видах діяльності, притаманні кожній людині. До них автором віднесені розумові здібності, пам’ять, увага та інші. З іншого боку, в характеристиці майстерності педагога «головною здібністю», що об’єднує всі інші, на її думку, є толерантність, чутливість до людини, до особистості, яка формується. До цієї сукупності віднесені: комунікативність, перцептивні здібності (професійна проникливість, пильність, інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину тощо), емоційна стабільність, оптимістичне прогнозування тощо [8 c. 33 – 35]..

Наведені приклади розкриття сутності здібностей у навчальній літературі з педагогіки свідчать про те, що під цими психічними утвореннями автори розуміють усю сукупність позитивних якостей, що більшою або меншою мірою сприяють повноцінному оволодінню й виконанню діяльності. До того ж, простежуються дві точки зору щодо походження здібностей: в одному випадку їх вважають природженими, в іншому – як результат оволодіння знань, умінь і навичок. На цій основі здійснюється пошук оптимальних умов, необхідних для їх формування і розвитку.

Кузьмінський А.І. вважає, що проблема формування здібностей розв’язується сама собою в контексті взаємодії загальних і спеціальних здібностей. ”Такі психологічні здібності, як працьовитість, наполегливість в роботі, довільна увага, сприяють розвитку пам’яті й допомагають успішно займатися по всім предметам” [13 c. 388 – 391].

На думку В.Сластьоніна, погані результати інтелектуального розвитку, відставання, неуспішність є наслідком не тільки відсутності здібностей у тих або інших студентів. У багатьох ситуаціях можна було б досягти більшої ефективності навчального процесу, якби студентів навчали елементам психології, які розкривали в зрозумілій для них формі закономірності функціонування і розвитку особистості, її процесів, властивостей, станів [16 c.112 - 117].

Протилежної точки зору щодо розв’язання проблеми формування здібностей дотримуються О.Мороз, Н.Філіпенко, які вважають, що в нинішній час навчання знанням і основам наук певною мірою втратило свою ефективність. На їх думку, необхідно переосмислити зміст навчання: потрібно вчити не стільки знанням, скільки формувати мислення людини, тобто під час навчання потрібно розвивати здібності студента та вчити їх узагальненим способам діяльності. Однією із суттєвих причин, що перешкоджає успішному упровадженню такої постановки проблеми, автори вважають недостатню розробленість у відповідних науках способів формування розумових здібностей [16 c.112 - 117].

Ще більшої варіативності визначень здібностей досягається при безпосередньому їх розкритті щодо певної діяльності. Зокрема, до педагогічних здібностей відносять: здатність до передачі дітям знань в короткій та цікавій формі; здатність розуміти учнів, яка базується на спостережливості; самостійний і творчий склад мислення; кмітливість або швидке й точне орієнтування, організаторські здібності тощо. Існують й інші варіанти класифікації педагогічних здібностей. Так, Вергасов В.М. визначає не окремі здібності, а їх сгруповані комплекси, до яких входять споріднені за спрямуванням властивості педагога. Так, сукупність дидактичних здібностей, на думку автора, утворює ті властивості, які забезпечують майстерність педагога: вміння, при необхідності, реконструювати, адаптувати навчальний матеріал; здібність організувати самостійну роботу учнів, ”диригувати” їх пізнавальною діяльністю тощо. Сукупність академічних здібностей утворюють спеціальні здібності до відповідних галузей наук (до математики, фізики, біології, літератури та ін.). Здібний учитель, зазначає Вергасов В.М., знає предмет не тільки в обсязі навчального курсу, а значно ширше і глибше. До перцептивних здібностей автором віднесені здібності, що дозволяють проникати у внутрішній світ учня тощо [6 c.101 - 102].

Отже, в навчальній літературі із психології та педагогіки утворилася ситуація, в якій з причин недостатньої визначеності суттєвих характеристик здібностей пропонуються майбутньому педагогу свідчення про них, які здебільшого принципово не співпадають з тими доробками, які накопичені, насамперед, у класичній теоретичній спадщині з психології і які є відправними в подальшій розробці даної проблеми.

Так, при визначенні здібностей пропонує орієнтуватися на такі їх ознаки. По-перше, під здібностями, на його думку, слід розуміти індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від іншої. Як вважає автор, ніхто не стане вести розмову про здібності там, де йдеться про властивості, щодо яких усі люди однакові. По-друге, здібностями, на його думку, називають не всякі індивідуальні особливості, а лише такі з них, що мають відношення до успішності виконання певної діяльності або декількох з них. Такі властивості, як запальність, в’ялість, повільність, що, безумовно, є індивідуальними особливостями деяких людей, звичайно не називають здібностями, оскільки вони не можуть розглядатися як умова успішності виконання певного виду діяльності. По-третє, поняття здібності не зводиться до тих умінь або навичок, що вже склалися.

На думку Татенко В.А., Максака И. Е., здібності не треба розуміти як природжені можливості індивіда, оскільки вони є індивідуально-психологічними особливостями людини, а отже, не можуть бути природженими. Такими, підкреслює він, можуть бути анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки, які не є психологічною категорією [24 c. 45 - 46].

Специфіка понять ”здібності” й ”обдарованість”, за визначенням Татенко В.А., полягає в тому, що властивості людини розглядаються в них з позиції тих вимог, які пред’являються до неї тією чи іншою діяльністю. Тому неможливо говорити про обдарованість взагалі. Крім того, поняття ”обдарованість” (як і ”здібність”) втрачає будь-який інший глузд, якщо його розглядати, як біологічну категорію [24 c. 45 - 46].

Із цих же принципових позицій розглядає проблему походження здібностей і О.Леонтьєв, який вважає, що задатки є природженими анатомо-фізіологічними особливостями людини. Вони, на його думку, є лише одна з умов їх розвитку, а саме умова внутрішня, тобто яка міститься в самому суб’єкті. Отже, задатки взагалі не є психологічною категорією. О.Леонтьєв заперечує проти ствердження про те, що в задатках міститься природжена схильність до будь-якого певного виду історично складених діяльностей. Як вважає він, здібності є свого роду «безособовими» до цих видів діяльності.

У зв’язку з тим, що в літературі часто використовується порівняльна характеристика проявів здібностей як у тварин, так і в людини, О.Леонтьєв пропонує розрізняти два їх види: по-перше, здібності природні (елементарні, біологічні), прояви яких мають місце не тільки в людині, а й у високорозвиненої тварини (здатність швидко утворювати й диференціювати умовні зв’язки, протистояти впливам негативних подразників і навіть аналізувати звукові сигнали тощо); по друге, здібності специфічно людські, які мають суспільно – історичне походження. У зв’язку з цим задатки, якими наділена людина, є передумовою формування лише тих здібностей, які, на думку О.Леонтьєва, характеризуються як природні. Щодо специфічно людських здібностей, то це новоутворення, які мають суспільно - історичну природу, отже, формуються в людини в умовах опанування нею того, що створено людством [15 c. 46 - 48].

З положенням щодо поділу здібностей на два види, запропонованих О.Леонтьєвим, не погоджується С.Рубінштейн, який вважає, що розвиток людини та її здібностей, без сумніву, принципово відрізняється від розвитку тварин. Ця принципова різниця пов’язана саме з тим, що результати людської діяльності відкладуться у вигляді об’єктивізованих продуктів, ”цементуючих” успадкування історичного розвитку людства й опосередкуючих індивідуальний розвиток людини. Тому не слід ”розщеплювати” здібності на природні (біологічні) і специфічно людські (суспільно-історичні). Як підкреслює С.Рубінштейн, в людини – якщо вона насправді людина – все людяне. Отже, відокремлення здібностей від ”родових” властивостей людини, законів їх формування водночас виключає можливості пояснення їх розвитку і призводить до містифікації уявлень про них. Розвиток здібностей, вважає він, відбувається за спіраллю: реалізація можливості, що є здібністю одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку – розвитку здібностей більш високого порядку [22 c. 77 – 79].

Основним питанням у розкритті поняття здібностей, на думку С.Рубінштейна, є насамперед визначення їх складу, структури. Тобто сам термін ”здібності” характеризує те, що вони ”дещо” дають людині, але безпосередньо ще ніяк не визначає, не розкриває, що, власне, це ”дещо” являє собою. Вирішуючи це складне й суперечливе питання, автор указує на те, що до складу кожної здібності, яка робить людину придатною до виконання певної діяльності, завжди входять певні операції або способи дії, за допомоги яких ця діяльність відбувається. Але жодна здібність не є актуальною, реальною, поки вона органічно не вібрала в себе систему відповідних суспільно вироблених операцій. Але ядро здібності – це не засвоєна, не автоматизована операція, а ті психічні процеси, за допомоги яких ці операції, їх функціонування регулюється, тобто якість цих процесів. Дане положення обґрунтовується тим, що будь-яка операція (логічна, лічильна, граматична – словотворення, словозміна) завжди базується на певних відношеннях, які вона реалізує. Тому виділення цих відношень, їх аналіз і узагальнення – необхідна умова успішності функціонування операцій, на яких вони ґрунтуються [22 c. 77 – 79].

У складі (структурі) здібностей С.Рубінштейн виділяє два компоненти: більш - менш узгоджена й відпрацьована сукупність операцій – способів, за допомоги яких здійснюється відповідна діяльність, і якості процесів, якими регулюється функціонування цих операцій.

Саме ця побудова здібностей, як вважає автор, і пояснює труднощі, з якими найчастіше в житті й дослідженні зітхаються судження про їх наявність та особливості в людини. Справа полягає в тому, що про здібності людини, за звичаєм, судять по її продуктивності. Але продуктивність залежить безпосередньо від наявності в людини злагоджено, справно функціонуючої системи відповідних операцій, способів дій в даній галузі. Ефективність діяльності сама по собі, безперечно, важлива, але вона лише опосередкована і, до того ж, неоднозначно розкриває можливості людини, її здібності. Наприклад, не можна визначати розумові здібності, інтелект людини за одним лише результатом її діяльності, не розглядаючи при цьому процесу мислення, який до нього призводить [22 c. 77 – 79].

1.2. Структура пізнавальних та дослідницьких здібностей особистості

Пізнавальні та дослідницькі здібності особистості мають складну структуру. Одну з її сторін становить численна гамма внутрішніх  спонукань (мотивів). Таке мотивуюче значення властиве інтелектуальним почуттям, пізнавальним інтересам, пізнавальним потребам, почуттям громадянського, морального, патріотичного обов’язку, соціальним сподіванням, моральним настановам. Мотиви зумовлюють ставлення  до пізнавальної та дослідницької діяльності, яке залежно від їх характеру може бути позитивним, суперечливим або негативним.

Друга сторона в структурі пізнавальних та дослідницьких здібностей  - операційна, яка безпосередньо реалізує активність у діяльності і забезпечує її продуктивність. До цієї сфери відноситься сенсорні, перцептивні, мнемічні дії, різні операції мислення (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо), ряд практичних і теоретичних умінь і навичок, які визначають репродуктивний або творчих характер пізнавальної активності. В цілому ступінь пізнавальних та дослідницьких здібностей залежить від рівня розвитку і гармонійності поєднання мотиваційних і операційних компоненті, при  провідній ролі мотивів.

Щоб з’ясувати якісні особливості структури пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів, доцільно порівняти їх навчальну діяльність. Виявлено таку послідовність провідних мотивів цих здібностей: якщо в молодшому шкільному віці на першому плані пізнавальні інтереси, в середньому і старшому вони доповнюються почуттями обов’язку, то ядром пізнавальної активності студентів стають соціально – етичні мотиви, пов’язані з обраною професією. Відбуваються зміни і в операційній сфері діяльності: інструментальну функцію виконують не окремі розумові операції, що характерні для учнів, а система інтелектуальних умінь і навичок. Ці навички та уміння, закріплюються у процесі навчальної діяльності, приводять до формування таких якостей особистості, як самостійність, гнучкість, економічність розуму, що визначать рівень здатності студента до навчання.

Практика показує, що мотиви відіграють притаманну їм провідну роль тільки в тому разі, коли ці якості досить сформовані.

За критерієм єдності і гармонійності розвитку всіх структурних компонентів пізнавальних та дослідницьких здібностей можна виділити три групи студентів, які мають різні особливості виявлення пізнавальної активності та потребують диференційного підходу в навчанні та вихованні.

Першу групу досліджуваних становлять студенти, яким властива широта та глибина пізнавальних інтересі, які усвідомлюють соціальну суть своєї навчальної діяльності. У таких студентів розвинуті почуття обов’язку, а також професійні мотиви. Високих рівень пізнавальних та дослідницьких здібностей і рівень інтелектуальних навичок і умінь. Мислення досить гнучке і самостійне. Все це створює високу здатність до навчання.

Такі особи можуть протистояти негативним впливам. Принцип «як усі» на них не діє. Вони мають яскраву індивідуальність, уміють відстояти її, добре вчаться.

До другої групи відносяться студенти, у яких сформовані соціально цінні мотиви, але не досить розвинуті навички пізнавальної діяльності, потрібні для успішного оволодіння матеріалом. Для них характерні мала рухливість, недостатня самостійність і глибина мислення при високому розвитку механічної пам’яті. Тому вони найчастіше виявляють активність репродуктивного характеру, мають середні успіхи в навчанні, в основному внаслідок працьовитості та наполегливості.

До третьої групи належать такі студенти, в яких досить розвинуті розумові здібності, але ставляться до навчально – пізнавальної діяльності індиферентно, суперечливо або негативно. Через відсутність глибоких пізнавальних та соціальних позитивних мотивів у них не реалізується можливість виявляти творчу активність, успішність їх нерівномірна. Навчальна діяльність таких студентів спонукається суто зовнішніми стимулами: високими вимогами викладачів, колективу, академічної групи.

Досвід роботи зі студентами показує, що у формуванні цінних мотивів, позитивного ставлення до навчання значна роль належить колективу академічної групи. Колектив має великий вплив на кожну особистість через різні механізми. Серед них неабияке значення займає суспільні погляди колективу, колективні форми творчої пізнавальної діяльності, колективним взаємовідносинам.

Процес навчання – це двобічний процес, де здійснюються взаємодія між викладачем і студентами. Характер взаємовідносин цих сторін є однім з найважливіших факторів, що формують пізнавальну активність студентів. Доброзичливі відносини встановлюються у процесі ділового спілкування студентів з викладачами, які завжди допомагають їм при різних утрудненнях в роботі.

Стиль виховної роботи цих викладачів можна назвати демократичним. Вони виявляють велике довір’я особистості студента й колективу. Частіше вдаються до позитивних стимулів, що активізують пізнавальну активність студентів (заохочення, показ зростання студента в оволодінні ним наукою, залучення студентів до колективної оцінки відповіді свого товариша тощо). Такі викладачі не бояться спитати у студентів, які недоліки вони можуть відмітити у прочитанні ними лекції або проведеному практичному занятті, враховують реакції студентів, що сприяє поліпшенню якості навчально – виховної роботи.

Інша категорія викладачів вважає, що тільки авторитет «відстані» повинен бути в основі їхніх взаємовідносин студентами.

Вони рідше застосовують позитивні стимули, частіше вдаються до вимог, що межують з наказом, у них спостерігається тенденція до зниження оцінок, часто виникають конфлікти. За таких умов у студентському колективі не  буває творчої атмосфери.

Тому створення справжніх виховних взаємовідносин між викладачами й студентами треба розглядати як один з резервів підвищення рівня розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей.

Розвитку високого рівня пізнавальної активності не можна досягти тільки дидактичними засобами. Ця якість особистості формується в наслідок дії системи виховних заходів. Безперечно, у формування і вдосконаленні операційних компонентів провідна роль належить дидактичному факторові. Тоді ж як система мотивів (характер і сили яких визначають ступінь активності особистості) формуються під впливом соціальних і соціально - психологічних факторів.

Дослідження показує, що мотиваційний компонент у структурі пізнавальної активності є більш динамічним. Формування позитивних мотивів сприяє переборенню так званої «відносної неуспішності» ( коли студент вчиться нище своїх можливостей), викликає, «сердечну прихильність до занять», високу творчу активність, що є головною умовою розвитку творчого мислення [19].

1.3. Формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів як шлях до професійного та розумового розвитку

Студентський вік (16 - 20 років) охоплює і пізньодитячий, юнацький період, і частину дорослого етапу в розвитку і становленні людини. Студент (лат. student  - той, хто навчається старанно, працює, оволодіває знаннями) як особистість, що перебуває на конкретній стадії розвитку, може характеризуватися такими вимірами: психологічним ( характер, темперамент, здібності), біологічним (фізичні дані, тип вищої нервової дяльності, безумовні рефлекси, інстинкти). Ці чинники детерміновані спадковістю і вродженими задатками; соціальним середовищем (місце в соціумі, національність). Студентський вік характеризується найбільш сприятливими умовами для психологічного, біологічного, соціального розвитку. В цей період найвища швидкість пам’яті, реакції, пластичності у формуванні навичок. В особистості на цьому етапі домінантним є становлення характеру та інтелекту. Активно розвиваються морально-ціннісні і естетичні почуття. Швидко освоюються соціальні ролі дорослого: громадянські, професійні, економічні, сімейні. Формуються і закріплюються схильності, інтереси. Визначаються життєві цілі й прагнення. Активно зростають творчі можливості, збагачується емоційно – чуттєвий зміст. Все часто спричинює дещо ейфорійні, ілюзорні уявлення про невичерпність і безмежність такого стану й приводить до нераціонального, безцільного, безплідного розтрачання фізичних і духовних сил.

Саме в студентську віці відбувається перегляд ціннісно – духовних категорій, аксіологічна переорієнтація. Посилюється усвідомленість, об’єктивна позитивізація мотивів поведінки. Формуються і зміцнюються позитивні особистісні риси – відповідальність, почуття обов’язку, цілеспрямованість, наполегливість, самостійність, уміння регулювати свої почуття, бажання, схильності. Разом з тим треба мати на увазі щодо 20 років здатність людини до повно свідомої регуляції своєї поведінки остаточно ще не сформована. Тому інколи мають місце невмотивовані, флуктуаційні прояви негативної поведінки, неадекватних дій, протиправних вчинків.

Студентський вік  - пора активної самооцінки. Вона може бути об’єктивною, завищеною і заниженою. Цей період є  сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних можливостей. Особливої уваги, турботи і допомоги потребують студенти – першокурсники. Умови життя і навчання у ВНЗ різко відрізняються від шкільних. Відбувається злам багаторічного, звичного стереотипу. Перехід від прямої опіки шкільних педагогів і батьків до статусу відносної самостійності породжує низку труднощів. Викликані вони перед усім значними відміностями у методах  навчання. У школі учня постійно контролює, і спонукає і страхує вчитель. У ВНЗ можно відносно тривалий період нічого невчити, самостійно не працювати і ніхто за це не спитає. Такі можливості створюють у частини першокурсників ілюзію, що ВНЗ можна вчитися, ненапружуючись. Ці ілюзії швидко розвіюються під час першої сесії: більш здібні студенти за рахунок вікової витривалості, доброї пам’яті, декількадобових безперервних зубрінь, шпаргалок, підказок і поблажливої позиції викладача долають цей бар’єр, а частика стає академічними боржниками.

Щоб цього не трапилося надзвичайно важливо у перші дні навчання розкрити перед першокурсниками зміст труднощів, складнощів, ілюзій, особливостей, з якими вони можуть зіткнутися. Потрібно навчати вчорашнього школяра самостійно навчатися, конспектувати лекції, готуватися до практичних занять, працювати з першоджерелами, з великими масивами інформації, довідниками, словниками, хрестоматіями і це буде сприяти формуванню пізнавальних та дослідницький здібностей.

Специфічні особливості вузівського навчального процесу, які характеризують формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів:

Перша особливість. У вищій школі вивчається наука в її розвитку. Студент оволодіває процесом формування наукових знань й методами самої науки, знайомиться з її проблемами й можливостями їх вирішення. Навчальне наукове навчання, особливо в профілюючих, а тепер і в фундаментальних науках зближуються. Це особливість стимулює сближення самостійної навчальної роботи студентів з науковою. При цьому не має значення кількість годин відведених на вивчення предмета, і в якому обсязі він вивчається.

Важливий підхід до наукових проблем, характер вивчення – непросто сумою знань студент, а теорієї з процесом розвитку науки, процесом впровадження науки в практику.

Друга особливість. У навчальному процесі вищої школи єдність наукового й навчального, або, як заазначив Н.І. Пирогов: «нерозривний зв'язок наукового початку з прикладним і навчальним», передбачає, що вчений – педагог не тільки веде навчальний процес, навчає студентів, але й сам є активним послідовником у тій науці, яку він викладає. Повсякдений досвід й спеціальні дослідження показують, що більшість студентів віддають перевагу педагогам – дослідникам, які показують процес розвитку науки і її проблеми, заохочуючи студентів до наукового пошуку. В такого педагога студенти прагнуть брати курсові й дипломні роботи, йдуть до нього в наукові гуртки. Це вагомий показник педагогічної ефективності викладання.

Третя особливість. Навчальному процесі вищої школі притаманна висока активність самостійної навчально – пізнавальної діяльності студентів і її зближення з науково – дослідницькою роботою. Важливо не тільки те, що близько 45 % навчального часу відводиться на самостійну роботу, і те, що на відміну від шкільних домашніх завдань, які закріплюють матеріал уроків, студент працює над різними джерелами і значно розширює і доповнює на лекціях в аудиторіях або, прослухавши проблемну лекцію, самостійно опрацьовує фактичний матеріал. Семінарські й практичні заняття мають творчий характер, потребують самостійності для їх підготовки.

Активність виявляється в тому, що в навчальний процес поступово вводиться навчально – дослідницькі завдання різного характеру, а також курсові та дипломні роботи, котрі потребують виконання відповідних досліджень.

Четверта особливість. У вищій школі готується фахівець на рівні сучасних вимог суспільства. Звідси все навчання стає у формуючому відношенні ефективним, якщо ідея професіоналізму пронизує  викладання всіх наук, що вивчаються: суспільних, психолого – педагогічних та спеціальних. Всі ці якості треба розглядати як професійні, прищеплюванні через навчальний процес в сполученні позааудиторною суспільною діяльністю студентів [13].

Студентський період життя – це не тільки цікаві лекції та семінарські заняття, творчі вечори, спорт. Це у той же час і, перш за все систематична і складна розумова навчальна праця.

Праця як процес, здійснюваний між природою і людиною, єдиний і неподільний, але в соціальному, а також фізіологічному аспектах її можна поділити на фізичну  і розумову. Так у фізіологічному аспекті беруть участь головним чином м’язи тіла, в другому – розумовому переважає праця мозку та органів чуття. Навчальна праця студента належить до розумової праці, вона впливає не тільки на соціальне середовище але й на самих студентів, їх особисте формування та розвиток.

Пізнавальна діяльність, яка лежить в основі розумової праці студентів, починається з постановки цілей на основі потреб і мотивів, розробки плану, установок, моделей, схем майбутніх дій. Далі йдуть самі дії. Закінчується воно узагальненням, внесенням коректив.

Особливість цілей і завдань навчальної праці студентів полягає у тому, що головною метою і завданням пізнавальної діяльності студентів є їх гармонійний розвиток, у першу чергу, розумовий [7].

Етапи пізнання:

Перший етап навчального пізнання може проходить як чуттєве сприймання конкретного й наочного матеріалу, як сприймання абстракції та символіки, як попередне знайомство з практикою з життям. Щабель пізнання зберігає своє призначення первинного пізнання для студентів, а для педагога – введення їх в нове коло проблем і питань науки, що вивчається студентами.

Другий етап навчального пізнання полягає в узагальнені матеріалу й формуванні висновків, у систематизації й оцінці нових понять й включення їх в загальну систему знань, які склалися з даного предмета і нових абстракцій, у формуванні і поглибленні переконань  й почуттів.

Третій етап пізнання – застосування знань і рішень до практичних завдань. Цей етап важливий не тільки для вироблення вміння використовувати знання, але й для поглибленого пізнання й теорії. Педагогічна практика для студентів є важливим критерієм істеності одержаних знань і засобом поглиблення і зміцнення переконань. Тому не можна спрощувати роль педагогічної практики в навчальній діяльності є, перш за все, засобом пізнання науки й життя, й на цій основі служить методом опанування професійним досвідом.[14].

1.4. Чинники, що впливають на розвиток здібностей

Важливий фактор розвитку здібностей людини - стійкі спеціальні інтереси. Спеціальний інтерес - це інтерес до змісту визначеної області людської діяльності, що переростає в схильність професійно займатися цим родом діяльності. Пізнавальний інтерес тут стимулює оволодіння прийомами і способами діяльності. Помічено, що виникнення інтересу до тієї чи іншої трудової чи навчальної діяльності тісно пов'язаний з пробудженням здібності до неї і служить відправною крапкою для їхнього розвитку.

Педагогічно важливим є таке відношення вчителів до сфери інтересів студента, що припускає поглиблення і розширення їхніх пізнавальних потреб. Звичайно, оптимальним є такий стан речей, при якому студент виявляє стійкі спеціальні інтереси і розвиває відповідні здібності, що дозволяють йому безпомилково визначити своє покликання. Тому важливим завданням ВНЗ є сформування у студента вже у перші роки навчання пізнавальні та дослідницькі здібності, без яких опанування сучасним навчальним матеріалом буде неякісним, не відповідатиме сучасним умовам, що їх висуває ВНЗ і життя.

Значення формування в студентів вищої школи пізнавальних та дослідницьких здібностей полягає в тому, що етап початкового навчання є перехідним від шкільного життя до вступу в доросле життя. Основне завдання вищої школи — підготовка особитості до систематичного і цілеспрямованого навчання, виховання позитивної мотивації навчання, формування пізнавальних потреб, інтересу і активності, виховання моральних якостей і розвиток необхідних психофізіологічних якостей особистості.

Процес пізнання виникає на основі осмисленої мотивації. Мотивація пізнавальної діяльності характеризує собою ставлення людини до того чи іншого прояву діяльності і пов’язана з виникненнім потреб у пізнанні. На основі потреб у пізнанні з’являється зацікавленість, яка являє собою вираження направленості свідомості людини в силу наявності у нього взаємопов’язаних систем відбиття дійсності, якщо такий взаємозв’язок існує, то процес пізнання здійснюється активно, якщо він порушується, то інтерес до вивчення слабне, а потім може зникнути зовсім або надовго.

Інтерес і мотиви для навчального процесу є основою, на якій виникають і закріплюються знання, навички й практичний досвід студентів. Навчальна інформація найбільш активно сприймається тоді, коли навчальний процес пов’язаний з рішенням проблемних ситуацій, а проблеми мають мотивовану основу.

Для навчального процесу дуже поширеною є нестійкість мотивів: вони виникають, коли з’являється проблема, і згасають, коли вона вирішена. Дуже важливо, щоб мотиви навчання поєднувалися з активним інтересом до того, що вивчається, мали в основі пізнавальну потребу й почуття відповідальності за набуття знань, вмінь і навичок спеціаліста [19].

1.5. Методи стимулювання і мотивації навчально – пізнавальної діяльності

До цієї групи належать методи спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню студентів навчальною інформацією. Їх поділяють на дві групи.

1.           Методи формування пізнавальних інтересів студентів. Вони викликають позитивні дії та настрій – образність, цікавість, здивування, моральні переживання.

Пізнавальний інтерес на початковій стадії формується під впливом емоційних чинників. Для створення емоційної ситуації важливими є вдало дібрані приклади з літератури, художніх фільмів, особистих переживань вчителя. Яскравість розповіді, високий пафос збуджують зацікавленість студентів, як до окремих питань теми, так і до матеріалу загалом. Найпоширенішими серед методів даної групи є:

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу. Передбачає окреслення нових знань у процесі викладання, створення атмосфери морального задоволення від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями спонукає студентів до самовдосконалення.

Метод опори на життєвий досвід студентів. Полягає у використанні вчителем у навчальному процесі життєвого досвіду студентів (фактів, явищ, які вони спостерігали в житті, навколишньому середовищі або в яких самі брали участь) як опори при вивченні нового матеріалу. Це викликає в студентів інтерес, бажання пізнати сутність спостережуваних явищ.

Метод пізнавальних ігор. Сприяє створенню емоційно піднесеної атмосфери, засвоєнню матеріалу за допомогою емоційно насиченої форми його відтворення. Пізнавальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють життєві ситуації, стосунки людей, взаємодію речей, явищ. Вони можуть бути основною або допоміжною формою навчального процесу. Розвиваючий ефект досягається за рухунок імпровізації, природного  вияву вільних творчих сил студентів. У виховному значенні гра допомагає студентам подолати невпевненість, сприяє самоствердженню, наймовнішому виявленню своїх сил і можливостей.

Метод створення відчуття успіху у навчанні. Постійне відчуття студентом успіху в навчанні зміцнює впевненість у власних силах, пробуджує почуття гідності, бажання вчитися.

Діяльність студента є чинником розвитку її особистості. Здійснюючи фізичні, інтелектуальні, духовні зусилля, вона вправляється в різних видах діяльності, розвиває здібності, набуває досвіду і навичок. Проте чинником розвитку особистості стає не стільки здійснення трудових операцій, скільки одержуваний результат, пережитий як досягнення, успіх. Саме усвідомлення особистих індивідуальних досягнень, оцінюване викладачем як удача, перемога над собою, є стимулами його подальшого розвитку в цьому напрямі.

Радість, її чекання повинні проймати життя студента. Особлива роль в індивідуальній особистісній підтримці приділяється створенню ситуацій успіху. Успіх передбачає не стільки удачу або щасливий випадок, скільки результативність у досягненні наміченого, а також пов’язане з ним суспільне визнання отриманого результату. Переживання, що супроводжують досягнення успіху, стимулюють не тільки самопочуття і задоволення собою, а впливають на подальший розвиток, визначають його темпи, спрямованість, соціальну активність особистості.

Без відчуття успіху у студентів пропадає інтерес до навчальних занять, але досягнення успіху у різноманітних видах  діяльності заважають обставини, з – поміж яких виділяють помилки знань, умінь, життєвого досвіду, психологічні і фізіологічні особливості розвитку, слабку саморегуляцію й ін. Педагогічно виправдане створення для студентів ситуації успіху передбачає використання спеціальних прийомів індивідуально – особистісної підтримки. У їх різноманітті найпоширенішими є:

1.           Еврика. Передбачає створення умов, за яких студент виконуючи навчальні завдання, несподівано для себе доходить висновку, який розкриває раніше йому не відомі можливості. Отриманий результат повинен бути новий, цікавий, оригінальний, відкривати нові перспективи пізнання. Завдання педагога помітити це глибинне особистісне «відкриття», підтримати студента і поставити перед ним нові завдання, надихнути на їх вирішення.

2.           Навмисна помилка або «допоможи мені» передбачає використання педагогом навмисно зроблених помилок з метою привернення уваги студентів, звернення до них за допомогою, що пробуджує почуття гідності, стимулює бажання вчитися.

Диспут (від лат. disputo – досліджую, сперечаюсь) – публічна суперечка на наукову чи суспільно важливу тему та навчальна дискусія ( від лат.discussio – розгляд, дослідження) – суперечка, обговорення певного питання. Базується на обміні думками між студентами, викладачами й студентами, що вчить їх мислити самостійно, сприяє розвитку аналітичних навичок.

Навчає мислити самостійно, розвиває здатність до виваженої аргументації та поважання думки інших. Розрізняють види дискусій:

-              дискусія, що виникає під час вирішення певної проблеми групою студентів:

-              дискусія, скерована на формування ідейних та моральних переконань;

-              дискусія, метою якої є обґрунтування наукових положень, що вимагають попередньої підготовки студентів за першоджерелами.

Дискусії завжди передує коротке вступне слово студента або керівника дискусії.

Для того, щоб дискусія забезпечила очікувані результати необхідно дотриматися таких основних вимог:

-              всі учасники дискусії мають бути підготовлені до неї;

-              кожен її учасник повинен мати чіткі тези своєї пропозиції, точну                         

постановку задач, а не реферат, читання якого – марна трата часу;

-              можна практикувати «розминку» з метою залучення всіх студентів;

-              дискусія має бути спрямована на з’ясування проблеми, а не на «змагання» її учасників;

-              протилежні точки зору не повинні нівелюватися (саме їх наявність просуває дискусію уперед);

-              дискусійні зауваження мають бути зрозумілими;

-              якщо дискусія видалася жвавою, керівникові слід утримуватися від власного виступу.

Бажано щоб всі учасники дискусії були почергово її керівниками, які традиційно готуються до дискусії грунтовніше, ніж інші.

Серед різноманітних форм дискусії є:

-              «круглий стіл» –  бесіда, в якій беруть участь 5 – 6 студентів, котрі обмінюються думками як між собою, так із аудиторією;

-              засідання експертної групи, в якій беруть участь 4 – 6 студентів разом з обраним головою; з початку група обговорює певну проблему, потім пропонує свою позицію всій групі у формі повідомлення або доповіді;

-              форум   – обговорення, в якому експертна група обмінюється думками з аудиторією;

-              симпозіум  –  обговорення, у процесі якого учасники виступають з повідомленням, представляючи власну позицію, відповідають на запитання групи;

-              дебати  – обговорення, побудоване на основі заздалегідь запланованих виступів учасників, які представляють дві команди – суперниці; після виступів команди відповідають на запитання, вислуховують спростування своїх аргументів тощо;

-              судове засідання – обговорення, що іметує  судовий розгляд справи.

Диспути й дискусії створюють оптимальні умови для збагачення студентів навчальною  інформацією у запобіганні можливих помилкових тлумачень, вчать аргументувати, доводити, відстоювати власну думку, критично ставитися до чужих і власних суджень, сприяють створенню атмосфери доброзичливості, поваги до думок інших.

2. Метод стимулювання обов’язку відповідальності в навчанні. Передбачає показ студентам суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними своїх обов’язків; привчання їх до виконання вимог; заохочення до сумлінного виконання обов’язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби – вказівки на недоліки та зауваження [18 c. 88 – 105].

РОЗДІЛ ІІ. ПСИХОЛОГО – ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ ПІЗНАВАЛЬНИХ ТА ДОСЛІДНИЦЬКИХ ЗДІБНОСТЕЙ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

2. 1. Методи формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів

Головним завданням вищої школи поряд із задоволенням потреб особи в інтелектуальному, культурному й моральному розвиткові є оволодіння майбутнім фахівцем ефективними і раціональними методами самостійної навчальної роботи відповідно до особливостей конкретного фаху, підготовка його до участі у процесі неперервної освіти.

У сучасній вищій школі роль викладача все більше зводиться до організації пізнавальної діяльності студентів. Пізнання студент повинен здійснювати сам. Це має принципове значення. Тільки знання, здобутті власною працею, є міцними, глибокими і дієвими. Лише шляхом напруженої мозкової діяльності можна досконало оволодіти навчальним предметом.

Враховуючи, що в сучасному світі вища освіта стає обов’язковим етапом  у житті людини, що кожен повинен навчитися самостійно здобувати знання у продовж життя, значно зростає роль ВНЗ у навчанні студента самостійно вчитися. Самостійна робота студента, яка є суттєвим елементом навчального процесу порід з аудиторним навчанням, набуває великого значення.

Самостійна робота студента – це навчальна діяльність студента, яка планується, виконується за завданням мід методичним керівництвом і контролем викладача, але без його прямої участі. Самостійна робота студента формує навички самостійної діяльності взагалі, що конче необхідним у будь – якій професійній діяльності, виробляє здатність самостійно приймати відповідальні рішення, формує пізнавальні та дослідницькі здібності та знаходити оптимальний вихід зі складних ситуацій. Вона формує самостійність як важливу рису характеру, що займає провідне місце в структурі особистості сучасного фахівця. Вчені, педагоги, враховуючи ці закономірності, завжди наголошували на необхідності організації самостійної роботи студента як метода формування пізнавальних та дослідницьких здібностей.

Одним із видів самостійно роботи студентів є евристична самостійна робота, яка пов’язана з розвязаннім окремих питань, проблем, поставлених на лекціях, семінарських, лабораторних, практичних заняттях. Тут формується вміння бачити проблему вивчення, самостійно її формулювати, розробляти план рішення. Це рівень розумової діяльності, на якому здійснюється більш глибоке розуміння явищ, процесів і починається творча діяльність.

Ефективність самостійної навчальної роботи зумовлюється сформованістю пізнавальних мотивів. Пізнавальні потреби, які спонукають до самоосвіти, формуються в активній самостійні пізнавальній діяльності людини, яка має бути суспільно значущою для особистості.

Важливу роль при цьому відіграють раціональні засоби: методи організації самостійної роботи, умови праці, режим дня, техніка праці та ін.

Отже, навчання у ВНЗ – це створення надійного фундаменту для подальшої самостійної пізнавальної діяльності протягом усього життя. Внаслідок копіткої пізнавальної роботи випускник повинен отримати надійний компас, що допоможе йому впевнено рухатися в морі знань, вибирати з них найголовніше, найсуттєвіше відповідно до потреб професійної діяльності.

У ВНЗ видяляють кілька видів навчальної роботи: слухання лекцій, участь у семінарських заняттях, виконання практичних, лабораторних робіт, індивідуальних завдань, проходження практики різних видів, підготовка рефератів, курсових, кваліфікаційних і дипломних робіт та ін. Кожний із зазначених видів потребує від студентів наполегливої самостійної праці.

Підготовка до лабораторних, практичних та семінарських занять забезпечує умови для самостійної роботи студента, оволодіння раціональними і ефективними методами пізнання.

Для того, щоб самостійна робота була ефективною, студент має глибоко усвідомити її необхідність, мету і подальшу корисність для себе. Обов’язковими умовами успішного виконання самостійної роботи студента є конкретне визначення завдання, його вмотивованість, наявність і знання студентом методики виконання, строки, форми і види контролю, надання консультативної допомоги викладачем.

Основний стимул для самостійної роботи створюється на лекціях, але не простим закликом працювати, а характером лекцій і постановки в них проблем. Відомо, що лекція, яка розкриває тему і ставить проблему примушує студента читати підручник, додаткову літературу. Без цієї роботи не можливим буде прослуховування наступних лекцій. Така побудова лекції, в якій розширення і поглиблення знань створює приваблюючу перспективу руху вперед, викликає необхідність самостійно працювати. Прийоми стимулювання самостійної роботи будуть специфічними в лекціях різних наук. Однак ідея буде одна: лекцією не можна відмінити самостійну роботу.

Ставлення студента до самостійної роботи залежить від призначення предмета в підготовці спеціаліста данного профілю. Іноді предмети, які є головними для спеціальності займають досить значний час при їх вивченні, тому необхідно звернути серйозну увагу на методичну розробку всіх предметів, які викладаються, що допоможе студентам зробити самостійну роботу більш ефективно.

Одним із перспективних шляхів розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів є оволодіння ними необхідними знаннями, практичними вміннями й навичками є також упровадження активних форм та методів навчання.

До таких методів активного навчання, що розвивають пізнавальні та дослідницькі здібності відносяться:

1.           Практичне заняття  – це вид заняття тренувального характеру, тісно пов’язаний з лекцією. Призначається насамперед для поглиблення і розширення отриманих на лекціях чи в результаті роботи за навчальними посібниками знань, а також для оволодіння методикою роботи з науковим і навчальним матеріалом та окресленими найбільш типовими для данної дисципліни практичними навиками. Практичне заняття формує активність самостійного творчого мислення: оволодіння певними навичками та творчими, пізнавальними здібностями; розвиток логічного мислення, уяви студентів, а також  винахідливості та дослідницьких здібностей і виховання потреби в творчій професійній праці.

2.           Семінарські заняття отримали свою назву від латинського слова «seminarium», що означає «розсадник». Вони проводились у давньогрецьких і римських школах як поєднання диспутів, повідомлення учнів, коментарів та висновків викладачів. На сучасному етапі семінар – одна з основних форм практичних занять, що проводяться під керівництвом викладача. Семінар призначається для поглиблення тієї чи іншої дисципліни та оволодіння її методологією. Форма семінарських занять відзначається гнучкістю, дозволяє проводити їх з урахуванням специфічних особливостей дисципліни, характеру першоджерел, ступеню підготовленості студентів тощо. Студенти оволодівають науковим апаратом, набувають навичок оформлення наукових робіт і опановують педагогічну навчальну культуру – усний і письмовий виклад матеріалу, вміння захисту висунутих наукових положень і висновків. Семінарські заняття сприяють творчій індивідуальності через самопізнання, вміння співпрацювати, формування комунікативних умінь, рефлексивних компонентів навчальної діяльності: цілеспрямованість, планування, оцінка і впевненість у собі, задоволення у творчій праці. Пошук нестандартного вирішення складних проблем.

3.           Лабораторні заняття набувають першорядного значення в зв’язку з розвитком експерименту, обчислень, дослідів із застосуванням техніки, вимірюваних приладів, комп’ютерів. Завдяки лабораторним заняттям студенти краще засвоюють програмовий матеріал; у процесі виконання лабораторних робіт чимало теоретичних розрахунків, формул, положень, що видавались абстрактними, стають цілком конкретними. Жодна із форм навчально -  пізнавальної роботи не вимагає від студентів такого вияву та ініціативності, самостійності в прийнятті решень, як лабораторна робота. Лабораторні заняття – це нагромадження досвіду творчої діяльності, уміння «виводити думку» з досвіду.

4.           Дослідницькі самостійні роботи – це курсові та дипломні проекти – студенти повині намагатися відійти від зразка, діяльність набуває пошукового характеру, розробляються й передбачаються власні методи вирішення проблемних ситуацій, виявляються пізнавальні, розумові та дослідницькі здібності студента. Цей рівень розумової діяльності, де здійснюється реалізація творчих здібностей студента.

Курсовий проект – індивідуальне завдання учбово-дослідницького, творчого або проектно-конструкторського характеру, яке має на меті не лише поглиблення, узагальнення і закріплення знань студента по дисципліні, але і вживання їх при рішенні конкретної професійної задачі, формування уміння самостійно працювати з учбовою і науковою літературою, електронно-обчислювальною технікою, лабораторним устаткуванням, використовуючи сучасні інформаційні засоби і технології. Курсове проектування –найважливіша складова учбового процесу в технічному вузі, що завершує вивчення цілого ряду загальноінженерних і спеціальних дисциплін. В ході курсового проектування закріплюються і заглиблюються, приводяться в систему навики самостійного підходу до вирішення інженерних завдань, удосконалюються уміння, отримані на практичних заняттях, лабораторних роботах, виробничій практиці. Курсовий проект є самостійною роботою, в якій студент розробляє прогресивні рішення, застосовуючи наукові принципи і методи проектування, використовує вихідні типові, нормативні або перспективні матеріали. Тематика курсового проектування витікає із завдань сучасного виробництва і перспектив його розвитку. Це можуть бути виробничі агрегати, машини, механізми, нескладні інженерні споруди і системи, технологічні процеси. Завдання реального курсового проекту полягають в обгрунтуванні створення (будівництва) нового або модернізації, реконструкції виробничого об’єкту, що діє, на основі техніко-економічного зіставлення об’єктивних даних, можливостей реалізації проекту: розробці комплексу проектних вирішень технічного, організаційно-економічного і соціального характеру; розробці технічної документації - робочих креслень на створення об’єкту проектування.

Курсова робота – це такий вид самостійної роботи студентів, під час якої вони оволодівають сучасними методами пошуку, обробки та використання інформації, засвоюють методи науково-дослідної діяльності, визначаються щодо власної педагогічної позиції.

Дипломний проект – індивідуальне завдання учбово-дослідницького, творчого або проектно-конструкторського характеру, яке виконується студентом на завершуючому етапі професійної підготовки і є однією з форм виявлення теоретичних і практичних знань, уміння їх застосувати при вирішенні конкретних наукових, технічних, економічних, соціальних і виробничих завдань.

Дидактичними цілям дипломного проекту є:

- розширення, закріплення і систематизація знань, вдосконалення професійних навиків і умінь для вирішення конкретних виробничих, технічних і економічних завдань, а також завдань розвитку особи студентів;                                                              

-   розвиток навиків і умінь самостійної розумової праці; 

- перевірка і визначення рівня підготовленості випускників до самостійної роботи на сучасному виробництві.

5.  Екскурсія – це форма роботи, спрямована на вивчення студентами при керівній ролі викладача певних явищ, процесів, предметів шляхом безпосереднього їх сприймання і спостереження в конкретному виробничому чи природному середовищі. Завдання екскурсії: збагачувати знання, встановлювати зв’язки теорії з практикою; розширювати політехнічні знання; розвивати творчі здібності студентів, спостережливість, естетичні смаки, актуалізувати пізнавальні інтереси; формувати науковий світогляд.

6. Практикум – це форма зв’язку теорії з практикою, яка служить для закріплення знань шляхом включення учнів при вирішення різного типа учбово-пізнавальних завдань. Ця форма роботи використовується після вивчення великих розділів учбового курсу. Практикум надає сприяння розвитку високого рівня самостійності учнів їх творчих стосунків до виконання завдання. До виконання кожної роботи учні готуються вдома, повторюючи теоретичний матеріал. На заняттях вони проводять експериментальні дослідження, отримують і обробляють результати, формулюють виводи і звітують перед викладачем.

7. Факультатив. Зовнішньою формою, яка служить для поглиблення і вирішення науково-теоретичних знань, розвитку творчих здібностей, є факультативи. Факультативи діляться на теоретичних і практичних. Кожен з них має свою структуру.

Теоретичний включає основні теми, теоретичну і практичну значущість розгляду питань, склад проблемної ситуації і її рішення, обговорення результатів пошук тих або інших положень.

Практичні факультативи служать формуванню навиків і умінь пошукового характеру з метою поглиблення знань.

8. Виробнича практика - метою практики є оволодіння студентами сучасними методами, формами організації та знаряддями праці в галузі їх майбутньої професії, формування у них, на базі одержаних в ВНЗ знань, професійних умінь і навичок для прийняття самостійних рішень під час конкретної роботи в реальних ринкових і виробничих умовах, виховання потреби систематично поновлювати свої знання та творчо їх застосовувати в практичній діяльності. Професійно-практична підготовка покликана сформувати у фахівців професійні навички, уміння приймати самостійні рішення на конкретній ділянці роботи в реальних виробничих умовах, а також в організаційно-керівній діяльності. Перебування студента на виробничій практиці розвиває мислення й творчий дослідницький підхід до діяльності.

9. Робота з книгою - формує у студентів уміння самостійно працювати з літературою, уміння виділити головні думки в тексті, попередити механічне заучування тексту [12 c. 178 – 184].

2.2. Навчальні проекти як засіб формування пізнавальних та дослідницьких здібностей у процесі навчання

Суттєву роль у формуванні пізнавальних та дослідницьких здібностей, творчого обличчя майбутніх спеціалістів відіграє участь студентів у організованій і систематичній науково-дослідницькій праці. С перших кроків перебування в ВНЗ кожен студент повинен брати участь у наукових пошуках, у планових дослідженнях своїх викладачів, у впровадженні на практиці досягнень науки. Наукова творчість студентів стала традиційним засобом розвитку майбутніх спеціалістів, які ще під час навчання у ВНЗ повині вносити вклад у розробку теоретичних і практичних проблем. Завдання науково – дослідницької праці студентів полягає перш за все розвиткові у майбутніх спеціалістів нахилу до пошукової дослідницької діяльності, до творчого вирішення завдань, а також у формуванні вмінь і навичок застосування дослідницьких методів. Набуття первісного досвіду дослідницької праці з профілюючих дисциплін і особливо психолого – педагогічних може стати початком серйозних пошуків та перетворитися у справу життя. Завдяки участі в науковій роботі студент оволодіває навичками з різноманітними інформаційними джерелами з метою розширення науково – методичного кругозору [5].

Науково – дослідницька праця студентів перш за все витікає з навчальних завдань учбового процесу і сприяє підготовці спеціаліста. У практиці виправдали себе кілька основних видів студентських науково – дослідницьких робіт.

Перш за все ці  дослідження пов’язані з виконанням навчальних завдань. Вони формують у студентів досвід наукової установки та проведення лабораторних робіт, збирання експериментального матеріалу для практичних занять з учбових дисциплін. Одночасно накопичується досвід вивчення та критичного  аналізу наукової літератури, вітчизняної та зарубіжної, особливо тієї яка стосується методологічних питань та методів наукового дослідження. При написані рефераті і доповідей з включенням до них  зібраних матеріалів від точується мова дослідника.

Велике розвивуюче значення мають індивідуальна та колективна праця за навчальними завданнями під час педагогічної, виробничої та польової практики, а також в навчальних експедиціях. Тут формуються навички вивчення інтересів, індивідуальних особливостей учнів, міжособистих стосунків в студентських колективах.

Науково-дослідницька праця майбутніх фахівців здійснюється не лише в навчальному процесі, але й у позаурочний час. Особливо велика роль студентських наукових гуртків, проблемних груп, об’єднань, де студенти оволодівають науковими методами пізнання, методами дослідження, пишуть наукові доповіді, роблять повідомлення про виконану роботу, беруть участь в обговоренні наукових питань. Багато студентів беруть участь у дослідженнях, які проводять викладачі кафедр та аспіранти, науково – методичні заклади у системі народної освіти.

Наукова студентська діяльність планується за курсами з поступовим ускладненням завдань та переходом до самостійного вирішення завдань наукової творчості.

На 1 – 2 курсах студенти виконують під науковим керівництвом викладачів кафедр дослідження навчального характеру у відповідності з програмними завданнями із суспільних та профілюючих предметів. Попередньо на консультаціях, практикумах, учбових заняттях студентам допомагають досягнути сутність науково – дослідницької праці, шляхи та способи організації досліджень, техніку його проведення, якісний та кількісний аналіз даних досліджень, а також вимоги до особистості дослідника, до оформлення літератури, записів та результатів дослідження, до літературного оформлення результатів наукової роботи.

Другий етап формування пізнавальних та дослідницьких якостей студента відноситься до періоду навчання на 3 – 4 курсах. На цьому етапі студенти самостійно виконують різної складності дослідження у лабораторіях ВНЗ, підчас навчальних та наукових експедиціях. Будучи активними членами студентських наукових гуртків, проблемних груп студенти беруть участь у колективних дослідженнях, проводять наукові роботи, пов’язані з написанням курсових та дипломних робіт.

У результаті здійснюваних студентами досліджень повинні бути написані роботи, у яких студент показує своє вміння вибрати тему, скласти методику дослідження, організувати і провести дослідження, здійснити якісний і кількісний аналіз, аргументувати свої висновки, літературно оформити роботу до огляду студентських наукових робіт, захисту курсових та дипломних робіт.

Спрямованість наукових тем відображає питання спецкурсів, спецсемінарів, практикумів. Особливе місце в загальному спектрі тем наукового пошуку студентам відводиться проблема, які найбільш актуальні з потреб практики.

Успіхи наукової творчості та розвитку пізнавальних та дослідницьких здібностей залежить від їх  ініціатив, мотивів, таланту наукового керівника, а також від загальної постановки цієї роботи на кафедрах і факультетах.

Студентські наукові роботи рекомендується подавати в одній з таких форм:

1.      Наукова стаття в журналі, збірнику.

2.      Науковий звіт.

3.      Наукова доповідь,тези.

4.      Дипломна та курсова робота.

5.      Написання рефератів.

Формування у студентів пізнавальних та дослідницьких здібностей – це навчання їх творчого мислення, методології і методики дослідження, що можливо тільки за умов здійснення комплексного підходу шляхом поєднання навчальної роботи з навчально – дослідницькою та науково – дослідницькою, шляхом поєднання теоретичної і практичної підготовки, шляхом поєднання усіх навчальних форм у систематичному плані.

Підготовка студентів до творчої діяльності стає результативної, коли вона здійснюється через навчальну роботу, покликану розвивати у них інтерес до науково – дослідної роботи, установку на творчу працю, вироблення раціональних умінь і навичок такої праці. Мета самостійної роботи – закріпити в майбутніх спеціалістів сформований під час навчальних занять інтерес до науково – дослідницької діяльності, розвиток звички до систематичної розумової праці і вдосконалення навички праці з науковою літературою; науково – дослідницьку роботу, призначення якої полягає в тому, щоб озброїти студентів навичками дослідницької праці, формування потреби в пізнанні, творчому підході до розв’язання професійних завдань.

Названі види діяльності студентів є складовими єдиної системи. Характер кожного із зазначених видів діяльності впливає на зміст і результативність усіх складових систем підготовки студентів до науково – дослідницьких пошуків, а це в свою чергу впливає на розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей студента [6].

2.3. Розвиток пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів на прикладі Львівського техніко-економічному коледжі

Важливе завдання сьогодення – всіляко сприяти розвитку пізнавальної активності кожного студента. Треба не тільки будити в ньому цікавість до досліджуваного матеріалу, але й добиватися того, щоб вона перетворилася на допитливість, а потім набула би характеру справжнього пізнавального процесу, прагнення до розкриття сутності досліджуваних явищ, причинно-наслідкових зв’язків і закономірностей.

Усе це свідчить про те, що необхідно урізноманітнити навчальну діяльність студентів, що в значній мірі буде сприяти формуванню в них позитивної мотивації до навчання, розвитку їхніх творчих здібностей і активної пізнавальної діяльності.

Львівський техніко – економічний коледж, що розташований  за адресою м. Львів, вул. Пасічна, 87, форма навчання денна і заочна.

Коледж готує студентів за такими спеціальностями:

- економіка підприємства;
- облік і аудит;
- бухгалтерський облік;
- правознавство;
- будівництво та експлуатація будівель і споруд;
- обслуговування устаткування і систем газопостачання;
- обслуговування теплотехнічного устаткування і систем теплопостачання;
- монтаж і обслуговування внутрішніх санітарно-технічних систем і вентиляції.

Коледж впровадив таку методику викладання матеріалу з дисципліни «Основи підприємництва», мета  якої є ознайомити студентів з основними напрямами роботи та вагомістю підприємницької діяльності.

Задача методики:

            виховання відповідальності  за прийняття економічних рішень;

            формування свідомого вибору майбутньої професії;

            збільшити інтерес у студентів до економічних знань.

Пропонуються  наступні форми роботи:

- теоретичне осмислення елементарних теоретичних і практичних основ економіки;

-  групові практичні заняття;

- індивідуальні заняття (підготовка доповідей, проектів дослідницької діяльності).

Завдяки такій методиці студенти значно збільшують свої знання в галузі економіки і підприємницької діяльності. Вони активізують свою інтелектуальну і пізнавальну діяльність по цій темі. Вивчення цієї програми і застосування її знань допоможуть студентам розібратися в складному механізмі економічної діяльності і зрозуміти її важливість і значущість в ринковій економіці.

Методи роботи:

            групові заняття, теоретичне обговорення питань, практичне використання отриманих знань, робота з матеріалами періодичного друку;

            участь в загальношкільних, окружних і міських конкурсах, семінарах;

            робота з учбовою і науковою літературою; 

            підготовка презентацій, повідомлень, рефератів, індивідуальних і групових проектів; 

            робота з використанням комп’ютерних програм; 

            технічне оснащення коледжа дозволяє широко використовувати в програмі технічні засоби вчення, інформаційні технології дозволяють досягати максимально можливого результату в навчанні;

            робота з наочними посібниками і наочним матеріалам;

            оформлення творчих звітів про виконану роботу.

Тематичне планування дисципліни «Основи підприємницької діяльності»:

1.           Суть і типологія підприємництва. Презентація «Види підприємницькій діяльності».

2.           Умови розвитку підприємницької діяльності.

3.           Ознаки підприємництва. Стратегії, що використовуються підприємцями.

4.           Організація і розвиток власної справи.

5.           Економічні, соціальні і правові умови, необхідні для підприємницької діяльності.

6.           Бізнес та підприємництво.

7.           Хто стає підприємцем. Заповнення документації. Реєстрація підприємців.

8.           Види діяльності підприємців. Організація управління.

9.           Організація планування підприємницької діяльності.

10.      Заповнення документації. Припинення підприємницької діяльності.

11.      Конкуренція підприємців. Підприємницький ризик. Монополізація економіки і конкуренція.

12.      Антимонопольне регулювання діяльності підприємців.

13.      Підвищення конкурентоспроможності підприємства.

14.      Методи формування інформаційно-статистичної бази.

15.      Ризик і причини його виникнення. Методи управління ризиками. Класифікація підприємницьких ризиків.

16.      Методи оцінки і зниження ризику.

17.      Економічні наслідки досконалої конкуренції.

18.      Розвиток конкуренції у сучасному світі.

19.      Роль конкуренції в розвитку ринкових стосунків в Україні.

20.      Управління персоналом.

21.      Планування, відбір і прийом персоналу.

22.      Менеджмент.

23.      Професійна підготовка персоналу. Тренінг.

24.      Управління діловою кар’єрою працівників підприємства.

25.      Стимулювання праці персоналу.

26.      Маркетинг в підприємницькій діяльності.

27.      Основний принцип маркетингу.

28.      Основні завдання і функції маркетингу.

29.      Рекламні акції.

30.      Реклама продукції. Робота з проспектами фірм.

31.      Товар і його місце в підприємницькій діяльності.

32.      Життєвий цикл товару.

33.      Джерела інформаційного забезпечення товарів.

34.      Постачання товару. Сертифікація продукції. Робота з сертифікатами.

35.      Зв’язок виробництва і споживання продукції.

36.      Презентація продукції.

37.      Економічна роль малого бізнесу.

38.      Поняття і види.

39.      Форми державної підтримки малого підприємництва.

40.      Поняття і критерії малого бізнесу.

41.      Презентація «Переваги малого бізнесу».

42.      Робота з матеріалами періодичного друку. Заходи і способи підтримки малого бізнесу.

43.      Заняття – конференція.

44.      Презентація «Власність».

45.      Особа і якості підприємця. Характерні риси процвітаючого підприємця. Заповзятливість і організаторський потенціал.

46.      Економічне мислення підприємця. Стресова стійкість підприємця.

47.      Тренінг «Я – підприємець».

48.      Організація робочого дня. Складання плану робочого дня.

49.      Відповідальність підприємців. Відповідальність перед органами державного управління.

50.      Органи, що розглядають спори підприємців.

51.      Правові основи підприємництва.

52.      Нормативно - правові основи підприємництва.

53.      Судовий захист прав і законних інтересів громадян у сфері            підприємництва.

54.      Правова відповідальність підприємств за екологічні злочини.

55.      Складання Екологічного паспорта підприємства.

56.      Захист прав споживача. Економіка і життя. Закон прав споживача.

57.      Умови і передумови державного втручання. Механізм державної дії на підприємницьку діяльність. [27]

ВИСНОВКИ

Нині основними турботами коледжів та технікумів є формування у студентів раціонального професійного мислення, самостійності, відповідальності, яке забезпечує їхню майбутню творчу діяльність. Активна, зацікавлена особистість, з високою професійною майстерністю та новаторським підходом – саме такі вимоги до випускників ВНЗ І – ІІ рівня акредитації, що висуває сучасне суспільство. Одним із шляхів розв’язання цієї суперечності лежить у формуванні пізнавальних та дослідницьких здібностей, що забезпечує постійне  прагнення студентів на здобуття знань самостійно. Разом з тим вони повинні запам’ятати великий обсяг навчального матеріалу, набути певних навичок, без чого неможливо стати професіоналом у своїй справі.

Отже, проаналізувавши проблему можна зробити висновок, що під здібностями розуміють усю сукупність позитивних якостей, що більшою або меншою мірою сприяють повноцінному оволодінню й виконанню діяльності.

Щодо походження здібностей: в одному випадку їх вважають природженими, в іншому – як результат оволодіння знань, умінь і навичок.

Пізнавальні та дослідницькі здібності особистості мають складну структуру. Одну з її сторін становить численна гамма внутрішніх  спонукань (мотивів). Мотиви зумовлюють ставлення  до пізнавальної та дослідницької діяльності, яке залежно від їх характеру може бути позитивним, суперечливим або негативним.

Друга сторона в структурі пізнавальних та дослідницьких здібностей  - операційна, яка безпосередньо реалізує активність у діяльності і забезпечує її продуктивність. До цієї сфери відноситься сенсорні, перцептивні, мнемічні дії, різні операції мислення (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо), ряд практичних і теоретичних умінь і навичок, які визначають репродуктивний або творчих характер пізнавальної активності. В цілому ступінь пізнавальних та дослідницьких здібностей залежить від рівня розвитку і гармонійності поєднання мотиваційних і операційних компоненті, при  провідній ролі мотивів.

На формування здібностей впливають вікові та індивідуальні особливості особистості, а також включення студентів в активну навчально-пізнавальну діяльність, розвиток самостійності.

Значний відбиток на формування пізнавальних та дослідницьких здібностей студентів залишає їх особистий досвід і запас фактичних знань, уявлень та понять. Особистий життєвий досвід і попередньо здобуті знання посилюють пізнавальні процеси студентів, сприяючи осмисленому розуміннню, запам’ятовуванню та засвоєнню нових знань.

Сучасне заняття покликане допомагати зростанню пізнавальних здібностей студентів, слугувати важливим засобом їх професійного розвитку. Тільки судження, умовисновки, зроблені самостійно, сприятимуть активній розумовій діяльності, розвитку пізнавальних здібностей.

Потрібно навчати вчорашнього школяра самостійно навчатися, конспектувати лекції, готуватися до практичних занять, працювати з першоджерелами, з великими масивами інформації, довідниками, словниками, хрестоматіями і це буде сприяти формуванню пізнавальних та дослідницький здібностей.

Кожна лекція має являти собою дидактично оброблене повідомлення – основу самостійної роботи студентів. В лекції викладач визначає суть проблеми. Повідомлення нових знань спонукає студентів до самостійних суджень і роздумів.

Правильно організована самостійна навчальна робота студентів сприяє розвитку їхнього мислення, здібностей, спостережливості, озброює умінням застосовувати теоретичні знання в умовах практичної діяльності, розвиває їх творчі сили.

Переосмислення знань, отриманих на лекції, в ході практичних занять дає можливість студентам знаходити нові варіанти вирішення проблеми й тим самим збагачувати свої знання. Якщо запропоноване студентам завдання здається їм малоцікавим, їх прагнення до пізнавальної діяльності стимулюється недостатньо.

Пізнавальні та дослідницькі здібності формується й у процесі виконання таких завдань, які вимагають застосування отриманих знань для оволодіння уміннями та навичками, показу студентам значення цих знань у житті та практичній діяльності.

Отримані дані дають підставу замислитися над рядом питань методики навчання. Викладач повинен навчити студентів різноманітним видам самостійної роботи, прищеплювати навички самоосвіти, оскільки різноманітність прийомів роботи активізує пізнавальну діяльність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Активизация познавательной деятельности студентов: Сборник науч. трудов. – Л.: 1973. – 107 с.

2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1977. – 380 с.

3. Анцибор М.М. Активизация учебно-познавательной деятельности студентов: При изучении дисциплин педагогического цикла. – М.: Прометей, 1989. – 238 с.

4. Балл Г.О. Про психологічні засади формування готовності до професійної праці // Психолого-педагогічні проблеми професійної освіти: Науково-методичний збірник / За ред. І.А. Зязюна та ін. – К., 1994. – 384 с.

5. Вербицкий А.А. Активное обучение в высшей школе: контекстный подход: Метод. пособие. – М.: Высш. шк., 1994. – 207 с.

6. Вергасов В.М. Активизация познавательной деятельности студентов в высшей школе. –  К.: Высш. шк., 1985. -174 с.

7. Возрастные особенности познавательной деятельности школьников и студентов: Сборник науч. трудов – М.: 1979  – 103 с.

8. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Академія, 2002. – 576 с. (Альма – мастер).

9. Володимир Котляр Проблема здібностей: стан та перспективи розв’язання // http://www.bdpu.org.

10. Качаловський П. Головне завдання професійно – технічної освіти – підготовка кваліфікованих робітничих кадрів // Проф. тех. освіта. - № 1. – 2008. – С. 9.

11. Коваленко Е.Э. Методика профессионального обучения. Учебник для инженеров-педагогов, преподавателей спецдисциплин системы профессионально–технического и высшего образования. – Х.:ЧП «Штрих», 2003.- 480 с.

12. Кривильова О.А. Підготовка майбутніх учителів до творчої діяльності: монографія. – Донецьк: ТОВ «Юго – Восток, Лтд», 2008. – 200 с.

13. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник.:Знання, 2005. – 486 с. – (Вища освіта ХХІ ст.).

14. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник.-2-ге вид., перероб. і доп.-К.:Знання – Прес., 2004. – 445 с.

15. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Наука, 1975. – 297 с.

16. Мороз О.Г., Сластьонін В.О., Філіпенко Н. І. Підготовка майбутнього вчителя: зміст та організація. Навчальний посібник. К., 1997.- 168 с.

17. Немов Р.С. Психология: Учеб. пособие для учащихся педагогических училищ, студентов педагогических институтов и работников системы подготовки, повышения квалификации и переподготовки педагогических кадров. – М.:Просвещение, 1990. – 301 с.

18. Научно – исследовательская работа студентов: Методическое пособие /М.Г. Сачек, Л.И. Богданович, П.И. Лобно и др.: Под ред.М.Г. Сачека. – Мн.: Высш. шк., 1989. – 109 с.

19. Психологія. Підручник.  / За ред. Трофімова Ю.Л. – К., 2000. – 86 с.

20. Решетніченко А. Управління процессами розвитку пізнавальної діяльності як умова забезпечення якості вищої освіти. / А. Решетніченко // Вища школа. – 2009. - № 10. – С. 34 – 43.

21. Развивающее обучение в вузе: сборник науч. трудов. – Тюмень, 1983. – 112 с.

22. Рубинштейн Л. С. Основы общей психологии. – М.: АПН СССР, 1946. - 478 с.

23. Соловей М. та  Демчук В. Система виховної роботи у ВНЗ як фактор цілістного виховання особистості // Рідна шк. – 2004. - № 6. – С. 33 – 37 с.

24. Татенко В.А., Максак И. Е. Пути формирования личности учащегося (Психолого-педагогический аспект). – Киев: Высш. шк., 1985. – 55 с.

25.    Фіцула М.М. Педагогіка. - К., 2000. – 234 с.

26. Формы и методы активизации познавательных интересов студентов в процессе преподавания физических и общетехнических дисциплин: Межвузов. сборник науч. трудов.  –  Ростов н / Д: РГПИ, 1985. – 150 с.

27. htpp://www.parta.com.ua/college/view/38/ сайт Львівського техніко – економічного коледжа