Педагогічне спілкування

Педагогічний такт — це міра педагогічно  доцільного впливу учителя на учнів  з урахуванням їх психічного стану. З педагогічним тактом тісно пов'язані  вміння педагога володіти соціальною перцепцією, що передбачає чуттєве  сприйняття зовнішніх предметів  і людей ("читання по обличчю").

Успішність спілкування, особливо на початковому етапі, певною мірою  залежить від уміння вчителя "подати себе", створити позитивний імідж  через самопрезентацію.

Оскільки основним засобом педагогічного  спілкування є слово, то культура мовлення вчителя створює морально-психологічний  ореол, який робить спілкування бажаним  для вихованців[4].

 

2.2.Моделі педагогічного спілкування

Дослідники виділяють моделі спілкування  вчителів з учнями на уроці. Серед  них є як позитивні, так і негативні.

Перша модель. Учитель підноситься над класом. Причинами цього є захоплення вчителя наукою, знаннями. Він віддалений від учнів. Його мало цікавлять школярі. Головне для нього - передати інформацію. Результат такого спілкування - пасивність учнів у навчанні, низький рівень знань та негативне ставлення як до педагога, так і до предмета, який він викладає.

Друга модель. Невидимим обмежувачем у стосунках між педагогами і дітьми є дистанція, яку вчитель, встановлює між собою й учнями. Такими обмежувачами можуть бути: а) підкреслення педагогом своєї вищості; б) переважання прагнення лише повідомити інформацію, а не навчити; в) відсутність бажання співпрацювати, створення ситуації безумовної слухняності школярів; г) зверхньо-поблажливе ставлення до учнів, яке заважає організовувати "дорослу", взаємодію. Наслідки використання такої моделі виявляються у відсутності міжособистісного контакту між педагогом і дітьми, у слабкому зворотньому зв'язку, байдужості школярів до вчителя.

Третя модель. Учитель вибірково будує стосунки з дітьми. Він концентрує свою увагу на одній з груп учнів, наприклад, сильних, чи, навпаки, слабших, контактує саме з ними, залишивши без уваги решту.

Причиною такого ставлення може бути:

• Учитель захоплений тими школярами, які цікавляться предметом, тому дає їм спеціальні завдання, залучає до роботи в гуртках та факультативах, не виявляючи уваги до решти;
• Педагог, стурбований слабкими знаннями окремих учнів, постійно займається з ними, випускаючи з поля зору решту школярів, вважаючи, що вони самі з усім упораються;
• Педагог не вміє поєднувати фронтальний підхід в навчанні з індивідуальним.

Четверта модель. У процесі взаємодії з учнями педагог чує тільки себе. Він заглиблений у собі - не відчуває учнів. Небезпека реалізації такої моделі полягає в тому, що тут губиться надзвичайно важливий для навчання і виховання зворотний зв'язок у спілкуванні, без якого неможливо ефективно керувати навчально-виховним процесом.

Наслідки реалізації такої моделі:

• Навколо учителя на уроці створюється своєрідний психологічний вакуум;
• Педагог не сприймає психологічну атмосферу в класі;
• Знижується навчально-виховний ефект взаємодії з учнями.

П'ята модель. Педагог спрямовано і послідовно діє на основі запланованої програми, не звертаючи уваги на зміни обставин, що вимагають зміни стилю спілкування. Він ніби все робить правильно: у нього є обґрунтований план, правильно сформульовані педагогічні завдання. Однак він не враховує того, що педагогічна дійсність постійно змінюється. Небезпека від використання такої моделі полягає в тому, що в ході навчально-виховного процесу чітко виділяють ніби дві лінії: перша - ідеальна, запланована і друга - реальна. Але вони не перетинаються.

Шоста модель. Учитель робить себе головним, а часом і єдиним ініціатором педагогічного процесу, блокуючи ініціативу та творчість школярів. Тут усе виходить від педагога: запитання, завдання, судження.

Наслідки:

• Педагог перетворюється на єдину рушійну силу навчально-          виховного процесу;
• Обмежується особиста ініціатива та творчість учнів;
• Знижується пізнавальна та громадська активність учнів;
• Не формуються адекватні мотиви навчання та самовиховання
• Губиться психологічний сенс взаємодії педагога, та дітей, оскільки школярі чекають інструкції, перетворюючись у пасивних споживачів інформації.

Сьома модель. У вчителя є постійні сумніви чи правильно тлумачить ту чи іншу ситуацію, чи не ображає учнів тощо. У результаті - педагог стурбований не стільки змістовною стороною взаємодії, скільки Окремими аспектами ставлень, що набувають для нього надважливого значення. Він постійно сумнівається, аналізує, що, врешті-решт, може призвести до неврозів.

Восьма модель. У стосунках педагога з учнями переважає дружність. Оптимальне педагогічне спілкування - це таке спілкування між вчителем і учнями в навчанні, яке створює найкращі умови розвитку учня як повноцінного суб'єкта навчальної діяльності, як особистості, забезпечує емоційний клімат, зокрема перешкоджає виникненню "психологічного бар'єру", здійснює керівництво соціально-психологічними процесами розвитку класу і сприяє максимальному використанню в навчальному процесі сильних сторін особистості вчителя та нейтралізує слабкі.

 

3.Яких етапів треба дотримуватись  в організації педагогічного  спілкування?

Педагогічне спілкування, як і спілкування  взагалі, — досить складний феномен, який потребує творчого підходу. Виходячи із логіки навчально-виховного процесу, професійне спілкування має певну  структуру, яка включає такі етапи[4]:

• Моделювання, очікуваного спілкування з окремими вихованцями або дитячим колективом. Його здійснює педагог завчасно на основі знань особливостей фізичного і соціально-психічного розвитку особистості вихованця, розуміння особливостей прояву його характеру, обізнаності з рівнем розвитку колективу, передбачення можливих зустрічних дій окремого вихованця або всього колективу. Цей етап можна назвати прогностичним;
• Організація початкового етапу спілкування потребує швидкого залучення вихованця, особливо дитячого колективу, до процесу безпосередньої взаємодії. Інколи цей етап називають "комунікативною атакою". Головне, щоб організація здійснювалась через конкретну діяльність і спрямовувалась на діяльність, яка викликає в учнів інтерес;
• Керівництво спілкуванням у педагогічному процесі передбачає підтримання ініціативи вихованців у спілкуванні, внесення необхідних корективів, врахування соціальних умов, віку вихованців, їхніх індивідуальних особливостей, заохочення до активного спілкування;
• Аналіз результатів спілкування має бути спрямований на зіставлення проведеної роботи з раніше визначеними завданнями, виділення і аналіз допущених помилок, обдумування шляхів і засобів подолання виявлених помилок у майбутньому.
 

4.Культура педагогічного спілкування

 

Культура педагогічного спілкування включає загальну культуру людини, психолого-педагогічні знання, вміння та навички, відповідний емоційний настрій та спрямованість педагога на ефективну діяльність.

Професійне педагогічне  спілкування – комунікативна  взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого, психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків. Професійне педагогічне спілкування на рівні майстерності взаємодії забезпечує через учителя трансляцію учням людської культури, допомагає засвоєнню знань, сприяє становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками; забезпечує формування власної гідності дитини.

Непрофесійне педагогічне  спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і в результаті появу  стереотипних висловлювань у школярів, бо у них зменшується бажання  думати і діяти самостійно.

Почуття пригніченості предметом  у школі – насправді ж учителем – у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості  пізнання і спілкування з’являється  відчуженість.

Повноцінне педагогічне  спілкування є не лише багатогранним  а й поліфункціональним. Воно забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості і самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає змогу вчителеві організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному “школяреві” гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у класі.

Спілкування педагога з учнями є специфічним, тому, що за статусом вони виступають з різних позицій: учитель  організовує взаємодію, а учень  сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати  активним співучасником педагогічного  процесу, забезпечити умови для  реалізації його потенційних можливостей.

 

ВИСНОВКИ

 

Спілкування між учителем і учнем  є невід’ємною частиною нашого життя. На викладачеві лежить велика відповідальність. Він повинен навчити дітей, звичайно ж, читати, писати, різних моральних цінностей, а найголовніше, як стати самостійною і успішною людиною. Цього всього не досягти без основного компонента міжусобних відносин.

Мовлення вчителя повинне забезпечувати  вирішення завдань навчання та виховання  школярів, тому перед ним стоять, крім загальнокультурних, і професійні, педагогічні вимоги. Вчитель несе соціальну відповідальність і за зміст, якість свого мовлення, і за його наслідки. Ось чому мовлення вчителя  є важливим елементом його педагогічної майстерності.

Правильний стиль спілкування  створює атмосферу емоційного благополуччя, що багато в чому визначає результативність навчально-виховної роботи. Вірно знайдений  стиль педагогічного спілкування, що відповідає неповторної індивідуальності педагога, сприяє рішенню багатьох задач.

Спілкування - найважливіша складова частина людського буття, що присутні у всіх видах людської діяльності. У багатьох видах діяльності спілкування - це не тільки повсякденна функція  взаємодії, але і функціональна  категорія.

Суб'єктами спілкування являються  живі істоти, люди. У принципі спілкування  характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, зв'язаним вербальним і невербальним актами.

Отже, якщо ми не будемо спілкуватись, життя на планеті зникне, адже людина наодинці загине.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Волкова Н.П. Педагогіка: навч. посібник/Н.П.Волкова. – К.:Вид. центр ’’Академія ’’, 2000. – 430с.
2. Леонтьев А.А. Педагогическое общение/А.А.Леонтьев; психол. ин-т РАО, центр социал. – психолог. помощи им. Ж. Казаноко. 2-е узд., перераб. и доп. – Нальчик: Эль-Фа, 1996.
3. Максименко С.Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методи, програми, процедури. – К., 1998.
4. Педагогіка: Хрестоматія/Уклад.: А.І.Кузьмінський, В.Л.Омельченко. 2-ге вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2006.
5. Сеульский Р.П. Учиться быть учителем. - Москва,1986.