Местное самоуправление Японии

Місцеве самоврядування: Японія

Адміністративно -територіальний поділ і місцеве самоврядування.

 

З набуттям чинності Конституції 1947 р. і  Закону про місцеве самоврядування 1947 р. позначилася тенденція децентралізації місцевого управління. Конституція закріпила принцип " дзіта " (місцевого самоврядування), що склав поряд з принципами народного суверенітету, верховенства парламенту основу післявоєнного державного ладу Японії.

Закон про місцеве самоврядування містить понад 300 статей. Поряд з цим законом діють кілька десятків інших нормативних актів - законів, урядових указів, актів різних міністерств і відомств.

В основі функціонування місцевої влади лежить принцип автономії. Принцип місцевої автономії означає автономію адміністративно - територіальної одиниці від держави. Місцева громада самостійно визначає свої цілі і досягає їх шляхом незалежного функціонування своїх органів.

Основною рисою місцевої автономії в Японії є те, що головні чиновники обираються шляхом прямого загального голосування. Будучи представниками народу, вони контролюють і направляють роботу місцевих державних службовців та здійснюють діяльність, яка покладена на них за законом чи за дорученням центрального уряду. На пост губернатора префектури можуть бути обрані люди, які досягли 30 років і старше. Для кандидатів на посади мерів міст і старост сіл віковий ценз - не менше ніж 25 років. Термін перебування при владі у всіх випадках 4 роки.

Друга характерна риса автономії полягає в тому, що значні владні функції надані місцевим асамблеям, які також обираються шляхом прямого голосування. Кожна префектура, місто або село мають власну, місцеву законодавчу владу. Асамблеї приймають рішення про прийняття та скасування місцевих указів, схвалюють річні бюджети і стверджують остаточні суми витрат і доходів.

Ще одна риса автономії: громадянам надані великі права в подачі скарг і апеляцій стосовно місцевих керівних органів. Наприклад, через певні процедури кожна людина або група осіб можуть зажадати скасування указів, розпуску асамблеї або відкликання окремих відповідальних чиновників.

Реальна ступінь автономії місцевих громад визначається складним механізмом їх взаємодії з центром. Координація діяльності центральних і місцевих органів, а також місцевих органів між собою покладена на створене в 1960 році Міністерство у справах самоврядування (дзідзісе). В умовах фінансової залежності місцевих органів від центрального уряду чиновники цього міністерства фактично керують діяльністю органів місцевого самоврядування. Відповідно до Закону про місцеве самоврядування (ст. 245), керівники центральних міністерств і відомств, у тому числі міністр у справах місцевого самоврядування, наділяються правом надавати "технічне сприяння" місцевим органам і давати їм "поради", організовуючи при цьому всебічну інспекцію місцевих органів. У разі делегування повноважень місцевим органам контроль центру значно посилюється.

У Японії склалася дволанкова система місцевого самоврядування (префектури і муніципалітети). Префектури і муніципалітети являють собою звичайні органи місцевого самоврядування, поряд з якими можуть створюватися особливі органи місцевого самоврядування - особливі столичні райони, корпорації регіонального розвитку, асоціації органів місцевого самоврядування, фінансово-промислові округи. Особливі органи місцевого самоврядування створюються спеціально для вирішення конкретних завдань (наприклад, для реалізації спільними зусиллями великомасштабних будівельних проектів і т. д.).

Префектуральним рівнем іменується " тодофукен" - за назвою чотирьох основних систем місцевого самоврядування цього рівня. Територія Японії розбита на 43 префектури "кен", одну спеціальну міську префектуру "те " (Токіо), дві префектури "фу" (Осака та Кіото) і одну префектуру "до" ( Хок - Каїдою). Відмінностей у правовому статусі цих префектур практично не існує. Термінологічні відмінності пояснюються культурно - історичними причинами, фізико - географічними та соціально - економічними обставинами. Так, наприклад, назва префектури "то" - китайський синонім японського слова "Міяко", яким позначається місце, де розташований імператорський палац (саме тому Токійська префектура і отримала найменування "то").

Префектури "кен" називають сільськими префектурами. Поняття сільській префектури в даний час видається значною мірою умовним, оскільки практично у всіх цих префектурах сільське господарство і рибальство вже не займають домінуючого місця в структурі зайнятості населення.

До муніципального рівня відносяться міста ( "сі" ), селища (" ті / / мати" ) і села ( " сон / / мура " ). Тому названий базовий рівень системи місцевого самоврядування інакше називають "сітесон ". Усі одиниці місцевого самоврядування муніципального рівня мають однаковий правовий статус, незважаючи на відмінності в їх розмірах.

Особливий статус надано так званим спеціальним містам "Сіте тотш", до числа яких урядовими указами віднесено одинадцять міст з населенням понад півмільйона осіб (Осака, Нагоя, Саппоро, Кіото та ін.) Спочатку ці міста були виведені з-під юрисдикції префектур, на території яких вони знаходилися. Поряд з муніципальними функціями спеціальні міста здійснювали і ряд важливих префектуральних функцій (землевпорядкування, охорона здоров'я, соціальне забезпечення та ін.).  Так тривало до 1956 р., коли до Закону про місцеве самоврядування були внесені зміни, фактично зрівняти статус спеціальних і звичайних міст. До спеціальних міст прирівняні особливі столичні райони.

Японське законодавство встановлює чіткі критерії розмежування міської та сільської місцевостей. За Законом про місцеве самоврядування (ст. 8) для отримання статусу міста населений пункт повинен відповідати наступним вимогам:

1) його населення повинно  перевищувати 50 тис. чоловік;

2) більше 60 % житлових будівель  повинні знаходитися в центральній частині населеного пункту

3) понад 60 % населення мають  бути зайняті в промисловості  і торгівлі або інших галузях, типових для міста;

4) населений пункт повинен  володіти міськими спорудами  та службами, перелік яких визначається  актами органів префектури.

Обсяг компетенції місцевих органів закріплений в Конституції та Законі про місцеве самоврядування. У Конституції це зроблено в найзагальнішому вигляді (ст. 94): "Місцеві органи публічної влади мають право управляти своїм майном, вести справи і здійснювати адміністративне управління; вони можуть видавати свої постанови в межах закону. "Загальний перелік функцій місцевих органів міститься в ст. 2 Закону про місцеве самоврядування і налічує понад 20 напрямів. Органи місцевого самоврядування повинні вносити плановий початок у розвиток своїх територій, створювати і підтримувати в належному стані необхідні для життєдіяльності інфраструктури, сприяти місцевому підприємництву, насамперед дрібному і середньому, займатися питаннями початкової та середньої освіти, охорони здоров'я і т.д.

Функції, що їх місцевими органами, можуть бути об'єднані в три основні групи:

1 ) Власне місцеві функції;

2 ) "Адміністративні повноваження", під якими розуміються функції, що носять місцевий характер, але потребують при їх реалізації  державного примусу і санкцій  у разі їх порушення з боку  громадян;

3 ) Функції, делеговані центральними  відомствами.

На 1989 перелік справ, що належать до компетенції державних органів, які доручено виконувати губернаторам, містив 126 пунктів, мерам найбільших міст - 28, головам міст, селищ і сіл - 51. Здійснення цих справ має фінансуватися з державного бюджету. Таким чином, губернатори, мери і старости, будучи органами місцевого самоврядування, одночасно виступають і в якості органів держави. За виконання делегованих функцій глави місцевих адміністрацій відповідають перед відповідними міністрами кабінету.

Розмежування функцій місцевого самоврядування між префектурами та муніципалітетами в найзагальніших рисах закріплено в ст. 2 Закону про місцеве самоврядування. На муніципалітети покладається виконання всіх функцій місцевого самоврядування, крім тих, реалізація яких виходить за межі окремих муніципалітетів. Такі функції відносяться до компетенції префектур. На префектури покладається і координація діяльності муніципалітетів, що знаходяться на їх території.

У кожній одиниці адміністративно - територіального поділу безпосередньо виборцями формується префектуральні (міські, селищні, сільські) збори. Місцеві збори обираються строком на 4 роки. У Законі про місцеве самоврядування допускається для селищного та сільського рівня можливість заміни місцевих зборів таким інструментом безпосередньої демократії, як загальні збори (сход) жителів селища або села. Однак на практиці на цьому рівні найчастіше формуються представницькі збори.

Конституція (ст. 93) відводить місцевим зборам роль дорадчого органу. Основними повноваженнями таких зборів є (ст.ст. 96-100 Закону про місцеве самоврядування):

1 ) Прийняття нормативних  актів;

2 ) Затвердження місцевих  бюджетів;

3 ) Установа місцевих податків, штрафів;

4 ) Укладення господарських  договорів;

5 ) Принципові питання  управління муніципальними підприємствами;

6 ) Проведення розслідування  діяльності місцевих виконавчих  органів та інше.

Склад місцевого зборів залежить від чисельності населення: префектуральні збори налічують від 40 до 120 членів, міські збори - від 30 до 100, селищні та сільські - від 12 до 30.

Главою місцевої адміністрації в префектурі є губернатор, в містах і селищах - мер, у селах - староста. Всі ці посадові особи обираються безпосередньо населенням, що проживає в даній адміністративно - територіальній одиниці, строком на 4 роки. Голова місцевої адміністрації крім виконавчо - розпорядчих повноважень має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень загального характеру, накладати відносне вето на рішення зборів (це вето долається, якщо збори вдруге приймають рішення більшістю в 2/3 голосів), достроково розпускати збори. Він наділяється правом припиняти чи не виконувати дії центральних відомств на своїй території. До інших повноважень голови місцевої адміністрації належать: загальне керівництво і контроль за усіма громадськими організаціями неполітичного характеру, що знаходяться на території місцевої громади; призначення частини виконавчого та допоміжного персоналу (віце - губернатора, віце - мера, головного скарбника та ін.).

Місцеві податки становлять близько 35 % доходів префектуральних і муніципальних адміністрацій. Так як цього недостатньо для виконання їх функцій, держава надає їм фінансову допомогу, зокрема у формі перерозподілу доходів від загальнодержавних податків і прийняття на себе витрат по дорученим роботам. Фінансові вливання держави залежать від кількості населення, економічного розвитку кожної з префектур і муніципалітетів. На березень 1999 р. в віданні місцевої влади перебувала робоча сила чисельністю в 3 343 тис. чоловік.