Життєвий шлях та творчість Григорія Квітки-Основ’яненка

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА ПРИКЛАДНОЇ ЛІНГВІСТИКИ 
 

Робота на тему: «Життєвий шлях та творчість                                                    Григорія Квітки-Основ’яненка»  

Виконала 
Захаренко Анастасія Володимирівна

студентка ІІ курсу 
денного відділення 
спеціальності «Українська мова та література» 
філологічного факультету 
Донецького національного університету 

Перевірила 
Доцент кафедри української філології  
та прикладної лінгвістики 
Бородінова Маргарита Веніаміновна 

Донецьк 2015

 В одному з ранніх віршів Тарас Шевченко писав:  
     ...Тебе люди поважають,-  
     Добрий голос маєш;  
     Співай же їм, мій голубе...  
     Утни, батьку, щоб нехотя 

    На ввесь світ почули... 

  Григорій Федорович Квітка народився 29 (18 за старим стилем) листопада 1778 р. у поміщицькій родині. Батько Федір Іванович був суддею Харківського полку до скасування слобідських полків 1765-го, тоді перейшов на цивільну службу. Мати Марія Василівна походила з давнього заможного роду слобідської шляхти Шидловських. Здобув домашню освіту, згодом навчався у Курязькій монастирській школі. Родинне гніздо Квіток – село Основа під Харковом, тому й підписував твори псевдонімом Основ'яненко. Пани Квітки, як свідчив згодом Пантелеймон Куліш, жили "просто, по-козацьки, по-старосвітськи": "Звичаї у панів були, в щоденній жизні їх, ті ж самі, що й у посполитих; і родини, і хрестини, і весілля, і похорони одбувались так само в панському домі, як і в простацькому, хіба з більшою пихою та достатком". У родині Квіток часто бував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам'ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір'я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників. 

Будинок Григорія Квітки-Основ'яненка в Основі під Харковом (нині в межах міста). "Оце ж вам Основа, де батько наш Квітка збив собі зі своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавати по плюгавій річці Леті", – пише Олекса Стороженко (1806–1874) на перших сторінках свого "Закоханого чорта"

Малий Григорій, пише Куліш, "змалечку чув у отецькій господі й усюди по околиці щиру українську мову". А на зборах харківського дворянства в ті часи виголошували промови, сповнені українського патріотизму – це зафіксував німецький географ і мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль 1838-го. І він нотує: "Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської імперії знову розпадатиметься, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього". Бо там живе "цілком самобутній народ із власною мовою, власними традиціями". А про слобожанців пише, що вони "хоча й не мають національної відмінності від решти малоросіян, називають себе особливою назвою – "українці".

З дитинства дитина була слабкою та хворобливою. З-за золотухи до п'ятирічного віку хлопчик засліп. Зір знов повернувся до нього після відвідання Озерянского храму, що й зараз стоїть на Холодній горі. Маленький Квітка побачив світло, що йде від образу Озерянскої Божої Матері і прозрів. Випадок цей настільки вплинув на нього, що на двадцять третьому році життя він вирішив стати послушником монастиря. А до того у 19 років заявив про це батькам, але вони були прости і одягнули на нього мундир. Протягом кількох років п’ятнадцятирічний Квітка вважався на військовій службі, однак тягти важку армійську лямку йому не довелося: за тодішнім законом юнак із дворянської сім'ї міг лише числитися в списках різних полків і так набувати військових звань. Він був вахмістром в лейб-гвардії кінному полку, потім до 1796 року при департаменті геральдики, і нарешті, ротмістром Харківського кирасирського полку. Коли він був послушником Куряжського монастиря, Квітка, одягнений у чорнецький одяг, виконував різноманітні роботи до 1806 року. Після цього він знов заступив на військову службу до урядової комісії в міліцію Харківської губернії.   
   27-річним став послушником  Старохарківського Преображенського монастиря. Виконував важку роботу часом у холоді, доглядав за кіньми, хоча з дитинства їх боявся. У келії стояло фортепіано, на якому Квітка складав духовну музику, також грав на флейті. Однак ченцем не став. Одного разу він поїхав до Харкова продавати бочки, на ринковій площі він загруз у велику калюжу, доки він намагався полагодити колесо, довкола зібралася дітвора: навіть у бородатому, у чорній рясі,  послушникові вони впізнали панича і почали радісно викрикувати: «Квітка!Квітка» – за рік Григорій передав прохання звільнити його з монастиря, посилався на обставини та слабкість здоров'я. І ось тепер цей у всьому, здавалося б, зразковий дворянський син вчинив негаданий скандал: через вісім місяців він просто втік із святої обителі, а «прощеніє» про відчислення для безпечності передав через родича. Саме цією обставиною і вирішив скористатися спантеличений Христофор, щоб повернути блудного сина назад до монастирської келії. Оскільки, мовляв, заява була подана не особисто, то епіскоп, начебто «имея о подлинности оной сомнение», доручив благочинному відвідати Квітку і з'ясувати, чи справді ним самим підписана неприємна заява. Пастирський посланець помчав у Основу, але зарадити справі йому не вдалося: Квітка не змінив наміру залишити монастир і підтвердив, що заяву писав власноручно. Піймавши облизня, пастирі змушені були звільнити Квітку від перебування у монастирі.

 
     Григорій Квітка мав чин надвірного радника, що у війську відповідав підполковникові. Офіційне звернення: "Ваше высокоблагородие". "Недостаток классического образования и знания иностранных языков он заменял здравым умом и любовью к чтению, – згадував про нього Микола Костомаров. – С редкою добросовестностью и отсутствием всякой тени шарлатанства не позволял себе не только суждений о том, чего не знал, но без ложнаго стыда признавался в своем незнании. Удалялся от разговора не по нем и, великий охотник до "анекдотов", никогда не позволял себе говорить дурно о лицах, и о самых дурных поступках отзывался с сожалением, стараясь прекратить разговор об этом"  
У відставку Квітка вийшов у 19 років у чині капітана, так і не побувавши в армії.

Квітка одразу ж поринув у діяльність на культурному полі. В 1812 році. В Харкові відкривається постійний суспільний театр, директором якого призначають Григорія Федоровича. Маючи звичку гаряче і з пристрастю прийматися за будь-яке діло, він до того захопився театром, що мало не одружився на одній з його актрис – Анні Григоріївні.

 І хоча директорську  посаду в театрі йому прийшлося  залишити з-за своєї активної  благодійної і освітньої діяльності, любов до сцени Основьяненко  проніс через все життя. В 1817—1829 рр. Квітка чотири рази підряд обирався на три роки повітовим предводителем дворянства. Пізніше він протягом дев'яти літ був совісним суддею Харкова, а 1840 року в чині надвірного радника очолив Харківську палату карного суду. Його ім'я значиться також серед засновників Харківської публічної бібліотеки та інших закладів. Багатогранність Квітчиних інтересів сучасники досить влучно й дотепно характеризували у епіграмі:

Не надивлюся я, создатель,

Какой у нас мудреньїй век:

Актер, поєт и заседатель, —

Один и тот же человек.

Під час свого головування Благодійною спілкою, Григорій Федорович став ініціатором відкриття в Харкові Інституту шляхетних дівчат в 1812 році. Завдяки його зусиллям згодом також були відкриті Кадетський корпус і Публічна бібліотека при університеті. Свою публіцистичну діяльність Квітка почав в 1816 році статтею про інститут шляхетних дівчат в "Українському Вісникові", після цього він був однім з редакторів цього журналу до 1817 року.

Григорій Квітка-Основ'яненко радив петербурзькому видавцеві огляд української літератури подавати не разом із російською, а зробити "особое отделение между немцами, французами" 
 
"А сколько слов москали взяли и продолжают брать из нашего языка в свой, целые фразы введены прямо от нас!" – обурювався колишній предводитель харківського дворянства Григорій Федорович Квітка 1841 року в листі до видавця петербурзьких "Отечественных записок" Андрія Краєвського. Він уже написав "Марусю", "Конотопську відьму", "Пана Халявського" і мав славу першого "малоросійського прозаїка". Уже створив і "українського Фіґаро" – Шельменка-денщика, який на запитання: чи він не поляк, відповідає: 
 
– Ні, я не поляк, та – нехай Бог милує – і не москаль. Я з іноземної землі – із Пирятина. Але петербурзькі й московські критики сумніваються: чи варто творити окрему від "общерусской" літературу, чи не ліпше писати по-великоруськи? Квітка обурений: "Великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского, – пише Краєвському. 
 
– Языка русского, настоящего, нет в гостиных, в книжках, нет и в журналах русских. Напишите статью без чужеземного слова, без иностранных фигур и оборотов? Невозможно, а на нашем языке все это можно, и чисто, и гладко".Почалося все із суперечки з професором словесності Харківського університету Петром Гулаком-Артемовським – поетом, який віршував українською. Але стверджував, що нею можна писати хіба що комічне. "По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии, – розповідав Квітка приятелеві Петрові Плетньову, що редагував петербурзький літературний часопис "Современник", в листі 15 березня 1839-го. – Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Зная его удобство, я написал "Марусю" и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться". 
 
– Григорій Квітка був зразковим громадянином Російської імперії, однак мав відчуття України як чогось окремішнього, особливого, відмінного від Росії, – каже літературознавець, доктор філологічних наук Леонід Ушкалов, 56 років, із Харкова. – Навіть радив Краєвському, щоб огляд української літератури той подавав не разом із російською, а зробив "особое отделение между немцами, французами" й іншими "басурманами". 
 
– Сучасники його вважали носієм "справжньої добрості" – саме так назвав Петро Гулак-Артемовський свій перший український вірш, який присвятив Квітці. Він започаткував у Харкові Інститут шляхетних панянок, вклавши туди багато власних коштів, сил і часу. Також – Кадетський корпус, перші харківські журнали – "Украинский вестник", "Харьковский Демокрит". Був серед засновників першої публічної бібліотеки в місті й директором першого танцювального клубу.Те, що він віддавав себе всього дворянській службі, не було заради грошей чи амбіцій. Жив надзвичайно скромно. Це очевидно, якщо порівняти з будинком його батька в Основі, яким пізніше володів його брат, – розкішний палац із картинною галереєю, бібліотекою. Імператор Олександр І, коли тут побував 1817-го, вигукнув: "Чи я, бува, не в палаці?" А поряд – будиночок, у якому жив Квітка з дружиною.По всій хаті стояли якісь світильники. Мав величезний потяг до вогню. Примовляв: "Нехай мій біограф не забуде цього дивацтва". Любив улаштовувати феєрверки. Один із них в юності закінчився невдало – під час його підготовки вибухнув порох, і Квітка залишився без лівого ока. Ніколи не писав чернеток – одразу начисто. Дружина по всіх кімнатах розставляла чорнильниці, щоб де тільки він примоститься – міг писати. 
 
   
Герб роду слобідсько-української козацької старшини Квіток: у червоному полі двічі перекреслена срібна стріла, у клейноді – над короною – верхня половина червоної лисиці. У геральдиці має назву "Лис". Квітки до переселення на Слобожанщину належали до шляхти Речі Посполитої. Російське дворянство отримали 1782 року. Прапрадід, прадід і дід письменника Григорія Квітки-Основ'яненка були слобожанськими полковниками. Батько – харківським повітовим предводителем дворянства, а старшого брата вісім разів поспіль обирали губернським предводителем дворянства 
 
"Розумна, освічена, але некрасива, вихована за правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого", – описував дружину Григорія Квітки-Основ'яненка його племінник Валер'ян. Анна Вульф – таке було її дівоче прізвище – виховувалася в Санкт-Петербурзькому інституті св. Катерини для шляхетних панянок. 19-річною її імператриця Марія Федорівна направила до Харківського інституту шляхетних панянок класною дамою. Тут вона закохалася в члена інститутської ради, на 20 років старшого за неї Григорія Квітку, а за два роки стала його дружиною.Спочатку мріяла повернутися до столиці. Та Квітка не хотів – він узагалі із Харкова не виїжджав за все своє життя. І Анна Григорівна призвичаїлася. Григорій Федорович в листах часто замовляв друзям переслати для неї капелюшки, тканину, ще що-небудь. За два з половиною роки до смерті Квітка зізнається історикові Михайлові Погодіну, професорові Московського університету: "Я и жена моя. Вот наш мир. Городская рассеянность, толки, сплетни и прочие неприятности нам чужды и неизвестны. Занятия наши: читаем и чтомое разумеем... Слава, известность мне не нужны, потомства нет, дай Бог приобретенного не потерять, дожить спокойно".Дітей вони не мали, тож жили одне для одного. Анна Григорівна чоловіка обожнювала, була його першим читачем і першим "цензором". 1 лютого 1839-го писала Плетньову: "Я счастлива, ибо какое благо в мире может сравниться с тем неоцененным сокровищем, которое я имею в моем муже-друге!"Пережила Квітку-Основ'яненка на дев'ять років. "Жена его была женщина очень добрая и образованная, – згадував Костомаров. – Она следила за французскою литературою и даже за политикою... Чрезвычайно любила своего мужа, гордилась его литературною славою и чуть не сошла с ума после его смерти".

Це була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті.Пам’ятаєте? «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись... Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема...» У своїй прецікавій статті 1947 року «Swedenborg, Kvitka–Osnov’janenko, Dostojevskij» Дмитро Чижевський казав, що ці слова є не чим іншим, як «сентиментальною варіацією» на тему промови Аристофана зі славетного Платонового «Бенкету». Так, це справді варіація на тему: «Бог веде схоже до схожого». От тільки не думаю, що вона «сентиментальна» — Квітка зроду не любив сентименталізму. 
 
Квітчина «щира любов» — це якась «божественна андрогінність», ідеал, про який так марили його сучасники Новаліс, Фрідріх Шлегель, а особливо Франц Баадер. 1 лютого 1841 року Квітка писав Петру Плетньову: «Я та Анна Григорівна — одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її...» Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ’яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Плетньова від 26 квітня 1939 року він зiзнавався: я став писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком «літературною особистістю». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той-таки Данилевський, дивилась на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори — як на щось надприродне». 
 
Бог не дав їм дітей, тож вони жили, мов Філемон і Бавкіда. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після цього Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано одягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потім вони вдвох обідали, і після цього Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя — він писав. Писав швидко, натхненно, ніколи не роблячи чернеток, а одразу начисто. У кабінеті Квітки скрізь були розставлені чорнильниці, щоб він міг писати там, де в цю хвилину примоститься... А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в журналах... Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами Валер’яна Квітки, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так проходив день за днем... 
 

 
 
13 художніх  творів українською – повістей, оповідань і п'єс – написав  Григорій Квітка-Основ'яненко. "Мне было досадно, что все летают под небесами, изобретают страсти, созидают характеры, почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза? – пояснював у листі 8 лютого 1839-го приятелеві Петру Плетньову. – Живя в Украине, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставлял своими словами пересказывать их публике. Вот причина внимания, коим удостоены "Маруся" и другие, потому что писаны с натуры, без всякой прикрасы и оттушевки" 

Інститут, в становленні та пропаганді якого Квітка приймав таку живу участь, зіграв, в свою чергу, велику роль в його житті. В 1821 році він одружився на одній з класних дам цього Інстітуту. В 1817 році, отримавши на виборах посаду проводира дворянства, Квітка виконував свої обов'язки до 1829 року. Згодом цю посаду зайняв його брат, Андрій Федорович. В 1841 році він надрукував цікаву і дотепну "Історію театру в м. Харкові".  
 
     Громадська, службова і благодійна діяльність Г. Ф. Квітки була відзначена багатьма нагородами, однак широке визнання принесли йому літературні здібності. Співпрацюючи з популярними столичними журналами, він листувався з відомими літературними діячами того часу: Т.Г. Шевченом, С. Т. Аксаковим, М. П. Погодіним, П. А. Плетньовим, В. І. Далєм, Ф. А. Коні, Є. П. Гребінкою, підтримував дружні стосунки з В. А. Жуковським.

 
    Малим хлопцем Григорій Квітка бачив знаменитого на всю Україну мандрівного філософа Григорія Сковороду (якось одного серпневого ранку той забрів на баштан), а наприкінці життя познайомився з Тарасом Шевченком. З глибокою шановливістю він писав листи Тарасу Григоровичу Шевченко. Постійно стежив за літературним життям, уважно читав журнали, завжди мав власне міркування про події, що відбувалися і, як неаби-яка особистість, завжди викликав велику зацікавленність у співрозмовників 
«…Мій коханий пане, Тарас Григор’євич!… Кріпко Вас я улюбив, знайшовши таке мнякесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь… Сидимо ми удвох з моєю жіночкою та де об чім базікаємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте – тих, которими нас, дурників, обдурюють – грошики попереду злуплять та й пишуть і друкують московську нісенітницю, як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як який живжик одурив джинджиглясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… Ось таке усе пишуть, звісно, москаль: він по вірі так і пише… А Кобзар Ваш я як розгорнув… А потім його притулив до серця, бо дуже шаную Вас і ваші думки кріпко лягають на душу. А що Катерина, так що Катерина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати…», - писав восени 1840 року Квітка-Основ’яненко молодому поетові.  
Шевченко відповідав взаємністю: «Тілько й рідні, що ви дні… Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. – Ваша «Маруся» так мені вас розказала…» (лист від 19 лютого 1841 року). …