Роксолана П. Загребельного

Міністерство науки  та освіти України

Васильківський відділ освіти Васильківської РДА

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему

" Роксолана  П. Загребельного"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

с.Хуторо –Чаплине

2010 рік

         Українська нація – багата на видатні історичні персоналії, а ще більше – багата на уяву. Інколи українські історики настільки віддаються своїм потягам до української величі та прихованої могутності, що закривають очі на певні факти і даються до історичних фантазій.

         Так само стоїть питання і з історичним персонажем – Роксоланою. Стільки домислів і такий малий брак реальних фактів ще й годі пошукати. Не дивно, що художня уява П.Загребельного взялася за розкриття символу українського жіноцтва – Роксолану.

         У кожній новій книзі Павла Загребельного - творчий експеримент. Щораз за тим експериментом "стоїть дослідник, енциклопедист, вигадник у кращому розумінні цього слова - і живописець". Вдумливий дослідник літературного процесу. Письменник залізної самодисциплини.

         П'ятнадцятилітню доньку рогатинського пана Анастасію Лісовську захопила в полон татарська орда. Дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана.

         Вже за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські жони (їх не могло бути згідно з кораном більше чотирьох) Вона стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною. Майже сорок років потрясала  безмежну Османську імперію і всю Європу. Венеціанські посли-баїли в своїх донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латині звано тоді всіх руських людей). Під цим ім'ям вона зосталася в історії.

         Роман — це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом.

         В цьому романі два протилежні полюси — Роксолана і Сулейман. Роксолана йде за розумом, Сулейман — за силою.

        Що ж на сьогодні відомо про таку славетну українську героїню як Роксолана? Роксолана (Гуррем Султан), бл. 1505-61, улюблена дружина османського султана Сулеймана II Кануні (Пишного); під іменем Роксолана згадується в творах сучасників, що дозволяє припускати її походження з України (країни роксоланів). Якщо детальніше говорити про її батьківщину, то деякі історики навіть стверджують точне місце її народження, а саме – м.Рогатин (нині Івано-Франківської обл.).

         Проте частина істориків вважає Роксолану італійкою; у XIХ ст. виникла легенда, яка ідентифікує Роксолану з Анастасією, дочкою священика Лісовського з м. Рогатина.

         Що ж далі? За переказами, у 1520, під час свого весілля з С.Дропаном, сином львівського купця, була захоплена в полон кримськими татарами і продана до султанського гарему в Стамбулі, де під іменем Роксолани стала дружиною Сулеймана. Далі історики беруться стверджувати, що Роксолана, будучи красивою та собі на гадці, швидко виділилася серед дружин султана і стала його найулюбленішою дружиною. Вроджена привабливість, розум, музичні здібності, в той же час твердість характеру зумовили і винятковий вплив на чоловіка.

         Окрім тілесної краси, історики далі беруться домірковувати про її особливий і підступний розум, за допомогою якого Роксолані вдалося не тільки бути частіше при боці султана, а й піддати його своєму впливові настільки, що Роксолана вдалася до безпосереднього впливу на  ситуацію в політичному житті Туреччини першої третини XVI ст., зокрема у справах, що стосувалися України.

         Історики стверджують, що Роксолана далеко не обмежувалася впливом на свого могутнього чоловіка – султана. Є зафіксовані факти про те, що Роксолана листувалася з правителями сусідніх держав (Польщі, Венеції, Персії). У такий спосіб вона спромоглася, як жінка, не тільки свого визнання, як персони, яка вимагає поваги до свого чола, але й до жіночої

статі взагалі, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

        Якщо Роксолана і була насправді, то її європейський підхід допомагав їй у тому, що народивши сина і виховавши його, вона спромоглася шляхом інтриг і змов зробити його наслідником престола, хоча у султана він був не єдиним сином. Відомо також, що син Роксолани – Селім ІІ був великим п’яницею і в народі за ним закріпилася назва Селім ІІ П'яний.

        Історики просто підносять Роксолану до неймовірних висот, приписуючи їй такий набір рис, як протегування ренесансним напрямкам у турецькому мистецтві, уславилася добродійністю. Дехто стверджує, що й сама Роксолана писала вірші, вела щось на зразок щоденника. Музичні здібності також були чималі й допомагали чарувати оточуючих.

        Іменем Роксолани - Хуррем Султан  - названо район Авлет-базару та низку архітектурних пам'яток Стамбула. Образ Роксолани відображений у численних творах мистецтва.

        Коли ми сьогодні говоримо, що шістнадцяте століття було і століттям титанів, то вимушені визнати, що титанізм той виявлявся, на жаль, не тільки в звершеннях корисних і плідних, але  й у злочинах. Шекспірові, який своїм генієм мав завершити епоху Відродження, не треба було вигадувати ні кривавих королів, і ні королев, які не могли відмити рук од людської крові,— для цього досить було озирнутися довкола. Скажімо, прототипом леді Макбет могла стати будь-яка з тогочасних королев Англії або Шотландії.

        Ми не дивуємося османським історикам Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві й Солак-заде (XVII ст.), які вільно й розлого переповідають неперевірені чутки про підступність Роксолани, бо не в традиціях мусульманських компіляторів було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще й чужинку. Відомо ж, що коли складається якась традиція, то ламати її вже ніхто не хоче, Вже в 1979 р. в Стамбулі вийшла книжка Зейнепа Дурукана «Гарем палацу Топкапи», де автор знову змальовує Роксолану-Хуррем як жінку підступну, злочинну і жорстоку, хоч, щоправда, й намагається пояснити цю жорстокість прагненням порятувати себе і своїх дітей.

        Про Роксолану написали романи німецький письменник Йоганн Тралоу і фінський Мікі Вальтарі. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман, власне, всуціль будується на таких анахронізмах і дивних вигадках і не заслуговує ні на яке серйозне прочитання.

        Вальтарі в своїх історичних писаннях взагалі полюбляє жахи, а ще більше — нехтування навіть відомими історичними джерелами. Це він продемонстрував, скажімо, в своєму історичному романі «Єгиптянин Сінух», в якому від відомого в науці папірусу Сінуха не зосталося ні сліду, зате панує невтримна і неконтрольована авторська фантазія. Те саме Вальтарі

зробив і з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто леді Макбет з України, а такою собі відьмою з Лисої гори.

        Автор цього роману вирішив піти шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини, використовуючи для цього тільки вірогідні джерела і документи і жорстоко відкидаючи все непевне. Мимоволі виникала спокуса наповнити книжку якомога більшим числом документів. Але знаючи, якими обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися від цієї спокуси, тільки вряди-годи включаючи в текст роману автентичні листи Роксолани (до Сулеймана і до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її віршів, взірці тогочасної стилістики з султанських фірманів, османських і вірменських хроністів та ще, ясна річ, зразки східної поезії.

        В XVI ст. значення Московії як політичної сили виросло неймовірно. «Изумленная Европа, в начале царствования Йвана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границах огромного государства» (Цитую за виданням: Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., «Наука», 1971, с. 206—207).

        Папа Лев Х намагався домовитися з російським урядом про церковну унію і спільну боротьбу з турками. Хоч йому це не вдалося, папа Климент VII продовжує політику перетягування Москви на свій бік. Відомий з тих часів великий лист астронома й теолога Альберта Піттіуса, що писав під псевдонімом Кампензе,— це фактично перша політична брошура про Московську державу. Цікавість до Московії була така велика, що на замовлення архієпископа Казанського італієць Паоло Джовіо робить опис Московської землі зі слів Дмитрія Герасимова, посла Василія III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI століття — це наростання зацікавленості католицького світу своїм імовірним спільником у боротьбі проти поганих, про що свідчать досить відомі посольства в Москву Сигізмунда Герберштейна, а також його славетні «Записки про Московські справи», так само, як «Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського (Краків, 1517, 1521).

       Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили, яка могла б виступити проти султана, Роксолана, що прекрасно знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд на далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? Таємний посол турецької султанші міг бути саме потрібним поштовхом для спорядження експедиції Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї ніякого вірогідного пояснення. Історики й не пробували знайти це пояснення, бо їм бракувало документів. Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології.

         Головне в літературі — написати. Але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригнутися. Бо коли немає отого здригання людського серця, немає й літератури, хоч що б там хто казав. Час можна приголомшити на якусь коротку мить, але підкорити, примусити схилятися перед фальшивими цінностями — ніколи не вдавалося і не

вдасться нікому.

        Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце і під час роботи над першою книгою «Роксолани». Втішання історією? Якби ж то! "В написаній п'ять років тому «Євпраксії» я згадував книжку вбитого напівписьменним варварським монархом Теодоріхом католицького філософа Боеція, я відчував дедалі виразніше, що «Роксолана», коли й

лишає мені якусь свободу, то хіба що свободу для сумнівів і зневіри".

       І ось я в Стамбулі і стою коло південної, поверненої до Мекки, стіни найбільшої стамбульської мечеті Сулейманіє перед гробницею-тюрбе жінки з України. Роксолана, Хуррем, Хасекі— все це її імена, під якими вона знана світові. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем. У Стамбулі велика міська дільниця носить ім'я Хасекі, на тій дільниці — збудована Роксоланою мечеть, притулок для убогих, лікарня — все це на місці Аврет-базару, на якому колись продавали людей у рабство. А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею,— теж кам'яна і теж восьмигранна усипальниця його жони Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі.

       Чотириста років стоїть ця гробниця. Всередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю так само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін.

        Біля узголів'я Роксоланиного кам'яного саркофага лежить на потемнілій від часу дерев'яній підставці ветхий коран. Понад триста років читав тут ходжа священну книгу мусульман. У ній можна знайти чимало гірких слів про людське життя. «І коли похована живою буде спитана: за який гріх вона вбита?»

        Твір П.Загребельного “Роксолана” – своєрідна спроба відродити серед українців віру у свої сили, у великі можливості української думки, українського духу. Роксолана – яскравий взірець такого українського відродження. Можливо, не все у обширному романі Загребельного відповідає історичній дійсності, але це аж ніяк не заперечує цінності даного художнього твору не тільки для самої України, але і для світової літератури, яка не така вже і багата на історичні постаті серед жіноцтва.

 

 

Використана література:

 

Корманчук І.Г. Дещо про Роксолану  і не тільки // Живе слово. – 1999.

 

П.Загребельний. Роксолана. – К., 2000.

 

Українська література ХХ століття / Під ред. Ю.С. Яремчика. – Львів,

2001.