Дмитро Васильович Маркович

6

Дмитро Васильович Маркович – відомий український письменник, який зробив значний внесок у розвиток української літератури та у громадське життя України, зокрема. Через свавілля та замовчування радянської влади, творчість багатьох письменників, у тому числі і Д.Марковича, залишилась незнайомою багатьом українцям. Деякий час його ім’я було віднесено до, так званих, «другорядних» митців, неактуальних, через що творчість його була недооціненою критиками та читачами.

Та все ж спадщину письменника вивчали С.Єфремов, О.Грушевський, С.Русова, С.Волоха, М.Кушніра, О.Засенко, І.Немченко, Г.Немченко, С.Панченко та ін.

Однак недостатньо висвітлена мала проза письменника, тому цю тему вважаємо актуальною.

Об’єктом дослідження є творчість Д. В. Марковича.

Предметом – особливості малої прози письменника.

Мета роботи – проаналізувати малу прозу Д.Марковича.

Відповідно до об’єкта, предмета та мети постають такі завдання:

опрацювати та проаналізувати наукову літературу з теми;

дослідити жанрове розмаїття творчості митця;

з’ясувати проблематику малої прози;

зробити ідейно-художній аналіз творів Д.Марковича

виокремити та охарактеризувати головні образи малої прози письменника;

Методи роботи: історико-генетичний, системний, порівняльно-типологічний.

Практичне значення курсової роботи. Матеріали дослідження можуть бути використані на практичних заняттях та спецсемінарах з курсів «Історія української літератури к.ХІХ – поч.ХХ ст.», «Літературне краєзнавство» у ВНЗ, при підготовці до написання рефератів, курсових та дипломних робіт.

Структура роботи: вступ, два розділи, висновків, список використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 26 сторінок.

Розділ 1. Жанрово-тематична специфіка малої прози Д. Марковича

Жанрове розмаїття прози

Найбільш успішно митець зреалізував себе як прозаїк. Домінуючим видом його доробку стала мала проза, представлена широким розмаїттям жанрових структурних різновидів – оповіданням, новелою (акції, настрою, лірико-психологічною, сатиричною), зразками фрагментарної прози (малюнок, образок, нарис).

Саме поняття «фрагментарності» означає те, що текст вирвано з цілого, але це «ціле» завжди присутнє в нашій уяві, яка складає шматок за шматком повну картину. Фрагменти залишаються пов’язаними між собою логікою та сюжетом. Критики нерідко називали ці жанри літератури лірикою в прозі.

Яскравим твором, що представляє фрагментарну прозу в творчості Д.Марковича можна вважати малюнок «Весна». Автор ніби словесним пензлем малює для читача різнокольоровий епізод: «Світало. Цілу ніч лив дощик. Хмари хутенько неслися по блакитнім небі, й на цілі хмари, а їх шматочки, неслися, неначе переполохані ясним світом сонця, що вже помалу виглядало з-за пишних квітчатих вишневих садків.» [6, с.247].

В образку «У найми» ми з вами не побачимо щасливого кінця, як у попередньому творі. Д.Маркович шматками подає весь жах зимової пригоди, але читач ясно вимальовує для себе кінцевий результат твору.

«Чимала заслуга Марковича у розробці техніки оповідного жанру: динамічний розвиток елементів композиції, драматизм кульмінації, ефектний фінал, переважно незавершений, відкритий, багатофункціональність пейзажу, сповненого динаміки й експресії тощо, - такі ознаки оповідань Марковича» [12, с.163].

Ці ознаки творчості ми можемо спостерігати у більшості творів митця. Простежимо їх на прикладі оповідання «Іван з Буджака». Події у творі швидко розвиваються, за рахунок чого автор досягає динамічності елементів композиції. Незавершений фінал вказує на моральне переродження відлюдькуватого вбивці та на відмінність арештанта від людей, які його засуджували. Пейзаж використаний для підсилення гнітючих подій, що відбувалися в нічний час в тюрмі: «Темрява і туман обгорнули темний сонний повітовий городок, тільки на краю щось блищало. То, наче луна від потухаючої пожежі, виднілася тюрма, з ліхтарями навкруги…»

Д.Маркович значно розширив жанрові межі оповідання. Його «дрібні» оповідання не претендують на масштабність зображення, але становлять собою глибоко психологічні дослідження фрагментів людського життя.

Митець по-новому підійшов до використання традиційного опису в жанрі оповідання. Досить часто воно втрачає сповільнений, поступовий хід подій, порушуючи однолінійну спрямованість події і характеру. В авторський текст органічно вклинюється невласне пряма мова, що передає, а точніше, відображає міркування героїв (“Два платочки” та інші): «І справді, «сукин син» дрижав, мов пропасниця його трусила. Кудлате волосся на голові, обсмикана борода, лице бліде, сині губи, очі горять – то було обличчя недужого чоловіка» [3, с.52].

Дуже часто у прозових творах Д.Марковича важко прослідити якісь жанрові межі, а навпаки, ми бачимо інтенсивний процес їх модифікації, взаємопроникнення деяких особливостей.

«До найдовершеніших зразків прози Д.Марковича належать фрагментарні - образки: (“У найми”, “Шматок”, “На Вовчому хуторі”), малюнки (“Бунт”), нариси (“Мій сон”, Мої гріхи”). Вони відзначаються послабленою фабульністю, просторовою обмеженістю, композиційним принципом монтажу, підтекстовим ліризмом» [10, с. 11].

Автор застосовує прийом нового зображення психічного стану героя – осягнення «внутрішнього через внутрішнє». У цій новаторській формі психологічного впливу Д.Маркович мав великі успіхи. Митець дуже вправно використовує внутрішню мову та «потік свідомості», що надає особливого колориту його малій прозі.

Важливим стилетворчим чинником митця є засоби ліризації прози. Ліризм новел відбиває специфіку його мислення, манеру виповідати думки, виражати авторську свідомість відповідно до її характерного ладу та перебігу творчо-психологічних процесів.

Різноманітні форми вияву та функції має авторська оцінна позиція, найчастіше виявлена у ліричних відступах, монологах-роздумах, ремарках діалогу, репліках-поясненнях і та.ін.

Одним з найголовніших засобів ліризації прози виступає пейзаж. Ідейно-емоційний тон багатьох новел (“У найми”, “Шматок”, “Іван з Буджака”, “На свят-вечір” та ін.) складає торжество природних сил. Автор не встановлює певної аналогії між станом людини і природи. Її тонізуюча дія найчастіше виявляється в умовах психоемоційного резонансу.

Новелістика Д.Марковича відзначається вдалою побудовою, економністю вислову, напруженим темпом оповіді, а зразки фрагментарної прози - послабленою фабульністю, асоціативністю, просторовою обмеженістю. Детальний аналіз малої прози митця показує, що вона постає звільненою від етнографічної та соціально-побутової описовості, але не від описового складового загалом. Це свідчить про те, що новаторські елементи прози письменника глибоко асимільовані до традиційної реалістичної літератури. Та й естетичні, і світоглядні принципи Д.Марковича не дозволяли йому далеко відходити в своїх новаторських осягненнях від добротної літературної традиції. За побудовою та способом опису подій зразки фрагментарної прози митця наближаються до творів М.Стефаника.

1.2.              Тематичні пласти

Творчість письменника різноманітна за тематикою, але більш широкого розповсюдження набула тема селянства. В образку «У найми» автор змалював злиденне життя хліборобів, які дуже бідували в часи посухи та неврожаю. Про бідність селян можна було судити навіть із зовнішнього вигляду домівок: «Хатки маленькі, з глини складені; покрівлі, як у татар, низькі, глиною криті; повітки і сараї глиняні. Хата від хати на півверстви, а вулиця – як колишні шляхи. І все те жовте-прежовте: і хатки, й земля, і небо – все жовте» [6, с.85]. Через великі нестатки головна героїня твору вимушена віддавати своїх дітей на заробітки: доля старшого сина Степана залишилась невідомою, адже він пішов з рідної хати, щоб зробити легше матері, а донька Марися загинула в степу на шляху до першої роботи.

М.Грушевський називав митця «письменником села» [13], але тематикою селянства не обмежується творчість Д.Марковича. В його літературному розкриті й інші тематичні пласти.

«На межі ХІХ-ХХ ст. польські, як і західноукраїнські та білоруські, безземельні, пауперизовані селяни тисячами залишали рідні краї й емігрували за океан – у Канаду, Бразилію, США, Аргентину та інші країни того континенту в надії врятуватися від злиднів, голодної смерті» [3, ст.14].

Саме про ці події ми дізнаємося зі сторінок оповідання «Бразиліани». До цієї гостро-соціальної теми в українській літературі вже звертались такі митці слова, як І.Франко («Листи з Бразилії»), Т.Бордуляк («Іван Бразилієць»), В.Стефаник («Камінний хрест»).

У творчому доробку Д.Марковича знаходимо тематичний пласт, присвячений життю дітей-злидарів («Шматок», «У найми»).

«Смерть последовала от сильного и продолжительного переохлаждения тела» - так закінчився образок «Шматок» про лиху долю та трагічну смерть Підпасича, козака Полтавської губернії Івана Вільного. Він помер під час осінньої бурі в степу, коли чабани рятували велику отару овець. Автор показує нікчемність та знецінення людського життя у порівнянні з матеріальними благами.

Оповідання «Бунт» - це своєрідний відгук на тогочасні події – розправу царизму над учасниками революції 1905-1907 років. «В художній палітрі письменника в другій половині 900-х років виразно посилились викривальні тенденції, у зв’язку з чим він дедалі частіше звертався до творчого досвіду М.Гоголя і М.Салтикова-Щедріна. Аж до запозичення окремих художніх образів і характерних висловів великих майстрів соціальної сатири, до застосування езопівської мови в дусі їхньої творчої практики» [3, с.34].

Чільне місце у творчому спадку митця займає тема, присвячена тогочасній інтелігенції: оповідання «Два платочки», оповідання-спогади «На свят-вечір», «Сюрприз» та інші.

У першому оповіданні «здеградований, спустошений горілкою «дворянін» Сокольчевський краде в баби Ковалихи два платочки» [4, с.297].

Різдвяне оповідання «На свят-вечір» - «це своєрідний внутрішній діалог інтелігентної людини, в якому талановито розкрито протиборство думок: народолюбця-гуманіста, вболівальника за інтереси трудового простолюду і самовдоволеного чиновника, збайдужілого до громадських справ багатого обивателя». У фіналі твору перемагає перший голос, і Іван Петрович вирішує остаточно перейти на бік знедоленого народу. Цей твір не просто засвідчує внутрішній двобій вигаданого персонажа, але й створює алюзію на самого автора, який так само розривався між титулом та душевними принципами.

«Треба все скинути, у нове життя йти…» [6, с.234], «Треба любові, треба останні часи мого віку віддати людям, треба вмерти за їх» [6, с.235]. На такій оптимістичній ноті герой оповідання долає труднощі подвійного існування, здобуває рівновагу.

«Сюрприз» - оповідання-спогад, що критикує пануючу в освітянському середовищі мораль, встановлені порядки та етику. Під час прощання міністра з гімназистами та учителями, розгублені вихованці промовили заучену за два тижні фразу, яка виглядала як проводи в інший світ:

Комічним епізодом Д.Маркович висміює тогочасних урядових чиновників та гімназіальних учителів. За своїм сюжетом та сатиричним спрямуванням це оповідання подібне до гоголівського «Ревізора». Обидва твори закінчуються німою сценою, що несе своєрідне змістове навантаження.

Отже, можна з упевненістю сказати, що творчість письменника багата на різноманітні тематичні пласти. Автор дуже співпереживав безземельним селянам, які змушені нести своє жалюгідне, вистраждане життя. Він не залишився байдужим до долі дітей бідняків, які дуже часто жертвують собою заради ближніх та найчастіше вмирають, тому що не має місця для них на цій землі. Дуже гостро Д.Маркович переживав за тогочасну інтелігенцію, а саме за їх стосунки з простим людом, тому декілька творів присвячені даній тематиці.

Д.Маркович постає перед нами як людина, яка не може триматися осторонь людських бід, яка не тільки своїм словом, а й справами доводила це протягом свого життя.

2.1.              Проблематика

Поданий у типологічному контексті української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття характерологічний ряд малої прози Д.Марковича засвідчив про порушення митцем проблем, пов’язаних з особистістю, з її індивідуальним та суспільним буттям, з порухами душі і глибинними засадами характеру. Автор виявляє своєрідний погляд на співвідношення людської особистості й суспільства («Невдалиця», «Сюрприз», «Бразиліяни»), місце людини під сонцем, цінність і знецінення її життя («Шматок», «У найми», «Два платочки»), пошук і розкриття джерел злочинництва, зла у людських стосунках («Іван з Буджака», «На вовчому хуторі», «Він присягав», «Омелько Каторжний»).

Письменник звертався до вічних і сучасних проблем степовиків-хуторян; до проблеми поколінь та їх протистояння.

Показано долю безземельного селянства, приреченого працювати на пануючих осіб за копійки, які одразу ж йшли на оплату податків та боргів. Героїня образку «У найми» Ганна вимушена віддавати своїх дітей працювати до багатіїв, щоб прокормити сім’ю, що призводить трагічних обставин.

В оповіданні «Невдалиця» спостерігаємо скрутне становище сім’ї Панаса Плохого, знаного на селі як Музику. Автор не виправдовує легковажного ставлення героя до праці, але поборництва з боку владної верхівки села змушує йти його на необдумані кроки: він позичає гроші в Лейби, і напоєний горілкою повертається додому майже без грошей.

Д.Маркович не просто досліджує психологію злочинця, а вказує на вплив суспільства на трансформацію думки людини. Так, наприклад, конокрад Степан стає злочинцем через ту саму неволю. Він втік з кріпацтва та не маючи ні грошей, ні землі вдається до злочину, через що мало не лишається життя. Засновник хутора Вовк, у минулому теж кріпак, через жорстокість життя поволі сам стає згрубілим, але простота та доброта малої Оленки заставляє прокинутися стару Тарасову душу. Таким чином Д.Маркович вказує на духовне багатство людей з народу, адже згадуючи своє дитинство та юність Вовк не може повірити у повну деградацію особистості.

Такою ж добродушною виявляється і стара Ковалиха, яка не просто намагається врятувати напівмертвого Сокольчевського, але й вважає себе винною у смерті крадія: «Платочки на смерть заховала по душі, до бога збиралась, а тут за ті платочки та загудила людину, загубила свою душу» [6, с.56]. Ми бачимо, що старій людині не потрібні гроші, вона віддає зароблені та сховані 2 шаги п’яниці, для неї важлива віра у всевишнього та людину.

Здеградованим та морально спустошеним постає в оповіданні збіднілий дворянин Сокольчевський. Він краде два платочки, що баба Ковалиха готувала собі на смерть, після того як вона впустила його до себе в хату та нагодувала його. Але фінал дає надію на «одуження» тієї морально-хворої особистості, оскільки він розкаявся у вчиненому, про що ми дізнаємося зі слів тієї ж баби Ковалихи: «Лежу уночі, аж чую – щось стука у віконце. Встала я, одчинила двері – аж він стоїть. Не перелякалась я, паночку, ні, а тільки перехрестилась: ото, думаю, смерть по мене прийшла. Аж ні: він живий, тільки блідий-блідий, худий-прехудий і без шапки. Як стояв, так і бухнув мені в ноги: «Простіть, - каже, - бабусю» [6, с.56]. В цьому маленькому фрагменті ми спостерігаємо духовне переродження п’яниці-крадія і незміряне духовне багатство людини з народу. 

«Про трагізм долі дітей злидарів, їхню поразку в непосильному двобої з жорстоким світом повідав Д.Маркович у своїх оповіданнях «Шматок» і «У найми», в яких широко використані матеріали з херсонського життя…» [8, с.74].

Письменник співчуває хуторянину, доведеному до стану робочої худоби, який і після реформи ніяк не позбудеться кріпосного страху перед хазяїном. Гине підпасич Іван Вільний, козак Полтавської губернії, виморений голодом і холодом. Його смерть сприймають як «річ просту, випадок звичайний», не вартий уваги.

Досліджуючи «Сюрприз» Д.Марковича можна провести певну паралель з новелою А.Чехова «Смерть чиновника». Цієї подібності автор досягає ввівши в свій твір ставлення інших персонажів до беззахисного вчителя Івана Івановича. Він виступає тією «маленькою людиною», що більше за усе хоче утриматись на своїй посаді:

Образи

Світ героїв Д.Марковича досить багатогранний і різноманітний. Найбільш широко письменник розгортає характерологію звичайних, простих людей, селян, чабанів, які живуть своїм непомітним, буденним життям. Митцеві вдається майстерно вибрати невеликий, але часто переломний момент з їхнього буття, концентруючи увагу на нових, прихованих особливостях характеру, що не проступають на поверхню у повсякденному житті.

«З-посеред селянського типажу прозирають особистості, що вирізняються із загалу, заходячи у конфлікт із навколишнім середовищем, а почасти і з самим собою, не знайшовши застосування своїм духовним потребам (“Іван з Буджака”, “Омелько Каторжний”, ”Невдалиця”). Соціальна детермінація характерів розкривається не скільки через поведінку героїв і ставлення до інших, як через сферу морально-етичну, через внутрішній конфлікт» [18].

«Всі герої Марковича – звичайнісінькі люди

Письменник створив цілий ряд характерних образів злочинців, людей, що переступили межу християнських норм моралі, які піддаються художній типізації в цілому спектрі малої прози означуваного періоду (“Іван з Буджака”, “На Вовчому хуторі”, “Він присягав”, “Омелько Каторжний”). Лейтмотивом цих творів є заперечення несправедливості існуючого світу з його нестерпними умовами існування, які спотворюють природні духовні цінності, морально калічать людину. Д.Маркович вибудовує свій характерологічний ряд образів цього типу згідно з власною світоглядною концепцією. Навіть у душах злочинців, людей морально занепалих, затолочених на дно суспільного життя. автор намагається відшукати «іскри людяності, добра і любові». Цією глибокою вірою в людину, в її «світле» природне начало Д.Маркович засвідчив своєрідне новаторство у творенні образу-характеру українською новелістикою кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Іван з Буджака – сирота, у якого не було навіть прізвища. До семи років ним опікувалися селяни-кріпаки, після чого він став наймитом-чабаном. У фіналі твору автор показує повне переродження його із злочинця в чесну, великодушну людину, адже він віддає ті гроші, які зробили його вбивцею на добру справу – на врятування маленької людини. «Д.Маркович підкреслює наскільки переріс Іван з Буджака в духовному плані своє оточення» [8, с.72].

«Д.Маркович умів побачити за маскою запеклого грабіжника образ учорашнього селянина, зневаженого й упослідженого, гнаного лихими обставинами життя на слизьку дорогу. Таким є головний герой оповідання «Омелько Каторжний», котрий утікає з далекого Сибіру, аби хоч на мить побачитись зі своїми дітьми-безбатченками. Ненависть і любов, суворість і чулість нерозривно поєдналися у вдачі героя» [8, с. 70]. Варто зауважити, що людина, через яку в усій волості здіймається переполох, просто бажає людського щастя хоч на мить. Але щастя для героїв творів Д.Марковича – це річ оманлива, оскільки ті хвилини радості та насолоди найчастіше змінюються годинами, днями або роками смутку, а в кінці – нещасливий фінал.

«Створені митцем колоритні, реалістично виразні образи глитаїв, лихварів, сільських урядовців поповнили низку типологічних образів української малої прози на межі століть у складний час капіталізації українського села (“Шматок”, “Бразіліяни”, “Він присягав”, “Бунт” Д.Марковича, “Самі собі”, “Хто кого” Грицька Григоренка, “Навернений скупець”, “Милосердний пес” Є.Ярошинської, “Галилеївський війт” Т.Бордуляка та ін.)» [10, с.9].

Перебуваючи на неонародницьких засадах, Д.Маркович реально оцінював і чітко уявляв соціальну і політичну неоднорідність української інтелігенції в складні і тривожні роки на зламі століть. Проблеми готовності інтелігента- народника у Б.Грінченка (“Брат на брата”, “Байда”), Н.Кобринської (“Судія”), Олени Пчілки (“За правдою”), Н.Романович-Ткаченко (“На балконі”), Л.Пахаревського (“Тоді, як акації цвіли”, “Ліжко під дверима”, “Тихеньке життя”), М.Коцюбинського (“Для загального добра”, “В дорозі”, “Сміх”) та багатьох інших письменників-новелістів.

Відповідаючи запитам часу, Д.Маркович теж створив декілька самобутніх образів інтелігентів-народників. Моделювання цього типу особистості проходить у письменника через осмислення його героями свого місця в боротьбі за ідеали прогресу. У створенні такого образу накреслюється певна еволюція – від інтелігента з ясним світоглядом і баченням мети свого життя (“Весна”), особистості, що пройшла важкий шлях подолання роздвоєності, шлях через спокуту до віднайденої душевної рівноваги і гармонії (“На свят-вечір”).

Одним із основних героїв Д.Марковича, що проходить через більшість творів є херсонський степ. «Майстром словесного пейзажу, коли не попередником, то в усякому разі, “рівноправним” сучасником Т.Бордуляка, С.Васильченка, М.Коцюбинського, виявив себе Д.Маркович у прекрасних, колористичних описах причорноморського степу, Сивашу, природних стихій (завірюхи, вітру, дощу). Під його пером вони набувають антропоморфних ознак. Автор умів із своєрідною майстерністю передати пейзаж рівночасно в багатьох вимірах: динаміці, пластиці, кольорі, що надавало їм рис стильової манери імпресіонізму» [16].

Іноді митця називають співцем степу, його Д.Маркович використовує як місце де розвиваються події, як елемент сюжету, як персонаж. «Протиставляючи героя, вихованого степом, суспільству, Маркович захищає його волелюбність, справедливість, чистоту і природність. Він милується його красою і силою» [4, с.295].

ВИСНОВКИ

Д.Маркович – цікавий та неординарний письменник к.ХІХ – поч.ХХ століття. Юрист за освітою й фахом, він у той же час був письменником-прозаїком, художником слова за покликанням. Цей талановитий митець скрізь шукає щиролюдського в людині. Характерна риса його — це вистежування тієї іскри добра, що десь глибоко, під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки-слушного часу, щоб ясним полум'ям спалахнути.

Здобутки Д.Марковича ніяк не можуть бути залишеними поза увагою, його художня спадщина служить і в наш час новим поколінням живим невичерпним джерелом енергії, праці, любові.

В його особі маємо талановитого письменника з оригінальним творчим почерком, що увібрав у свою мистецьку палітру як риси реалізму, так і романтизму та імпресіонізму. Своєрідно вписуючись у контекст українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття, творчий доробок Д.Марковича, формування його індивідуальної стильової манери є неспростовним аргументом на користь поступального еволюційного розвитку літератури цієї доби від неонародництва до модернізму і відповідних йому течій.

У індивідуальному стилі психологізму творів письменника доволі відчутна реалістична традиція ХІХ століття передачі внутрішнього через зовнішні вияви (портретні характеристики, рухи, дії, жести, репліки, діалоги і т.ін.). “Видима мова душі” для вираження почуттів людини під пером автора набуває своєрідних рис. Еволюцію стильової манери Д.Марковича засвідчило звернення до нового виду психологізму, що відрізнявся від попередньої традиції. У ряді творів (“На свят-вечір”, “Мій сон”, “Невдалиця” та ін.) автор зосереджує увагу не скільки на подієвому сюжеті, як на внутрішніх конфліктах і переживаннях душевного світу персонажів, їх реакції на зовнішній світ, переданих через внутрішні монологи, пульсацію думки, сповідальні та медитативні елементи.

Майстерність Д.Марковича повною мірою виявилася у широті психологічного діапазону, умінні глибоко проникати у внутрішній світ своїх героїв, розкривати багатющу гаму людських настроїв і почуттів. Поетика художнього психологізму, манера психологічного аналізу позначена в автора історичною та індивідуальною характерністю.

У ході дослідження жанрового розмаїття творчості митця були виділені такі жанри, як оповідання, новели (акції, настрою, лірико-психологічною, сатиричною), зразки фрагментарної прози (малюнок, образок, нарис). Творчий доробок Д.Марковича багатий на різноманітні тематичні пласти, але найбільше письменник звертався до селянської тематики, тем дітей злидарів, польської еміграції та революції;

У малій прозі простежені проблеми співвідношення людської особистості й суспільства («Невдалиця», «Сюрприз», «Бразиліяни»), місце людини під сонцем, цінності і знецінення її життя («Шматок», «У найми», «Два платочки»), пошуку і розкриття джерел злочинництва, зла у людських стосунках («Іван з Буджака», «На вовчому хуторі», «Він присягав», «Омелько Каторжний»).

Світ героїв Д.Марковича досить багатогранний і різноманітний. Найбільш широко письменник звертається до образів звичайних, простих людей, селян, чабанів, які живуть своїм непомітним буденним життям. Але він змальовує також і внутрішній світ злодіїв, лихварів та тогочасної інтелігенції              .

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Голод Р. Поетика імпресіонізму в художній творчості Івана Франка // Слово і Час. - 2006. - № 8. - С. 27-31.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688с.

Засенко О.Є. «Треба жити по-новому, люблячи людей!..» // Маркович Дмитро. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. — К., 1991. – c.5 – 41.

Історія Просвіти Херсонщини  — Київ-Херсон: Просвіта, 2002. — 132 с.

Історія української літератури кінця XIX – початку XX ст. /За ред. П.П.Хропка. - К.: Освіта, 1991. – 511 с.

Кузнецов Ю.О. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст.:Проблеми естетики і поетики. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 304 с.

Маркович Д.В. По степах та хуторах: оповідання, драма, спогади. – К.: Дніпро, 1991. – 541 с.

Немченко І.В. Співець людської доброти (Творчі й просвітницькі стежки херсонського письменника Д.Марковича)// Історія Просвіти Херсонщини  — Київ-Херсон: Просвіта, 2002. — С. 89-96.

Павличко С. Теорія літератури. – К.: “Основи”, 2002. – 679 с.

Панченко С.А. Творчість Д.Марковича у контексті розвитку українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття: Автореферат. – Запоріжжя, 2000. – 27 с.

Панченко С.А. Функціїї пейзажу в новелістиці Д.Марковича// Вісник Запорізького державного університету. - №1. – 2001. – С. 36-39

Русова С. Мої спомини // За сто літ. – К.: ДВУ,1928. – Кн. III. – С.163.