Українська ментальність та фактори формування української душі

  Понтійська пракультура — це культура північного Причорномор’я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов’язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр.. Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

  Готські впливи, відомі в ІІ ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

  Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

  Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але для українськості вже наставали сумні часи.  [3]

  Прихильність українських князів до Візантії, після розколу між Римом та Константинополем, вплинула на успадкування такої риси візантійської культури, як підпорядкування індивіда колективу. Однак дослідник С.Кримський вважає, що в часи існування Київської Русі панування колективу над індивідом якраз і не було прийняте: «Засвоївши на початку своєї історії візантійську культуру, Київська Русь, проте, не прийняла основного принципу візантинізму: панування загального над індивідуальним». А за часів українського козацтва  існували вільні землевласники, і у свідомості українського господаря домінували риси приватника.

  Прив’язаність до землі, ґрунту є важливою складовою менталітету українців. Як вважає І.Мірчук, ментальний стан українців слід розглядати, враховуючи їх спорідненість із землею. Цей чинник часто називають аграрним, або селянським.[5] У науковому дискурсі сформувалося два табори. Перший зводить українську культурну традицію до сільської (П.Куліш і його «хуторянство»), а другий вважає її міською (Ю.Липа, О.Забужко та ін.). Земля завжди мала сакральне значення для українського господаря, а органічна залежність від ґрунту простежується в пісенному фольклорі та народних звичаях. Шанобливе ставлення до природи було закладене ще язичництвом і вкорінилося у свідомості українців-землеробів. Поступово формувалися відносини власності, а добрий господар схвалювався селянською громадою, ставав у молоді зразком для наслідування. Проте згодом обставини змінилися, аграрно-общинна політика, яку проводила Російська імперія, негативно вплинула на формування українського індивідуалізму. Земля ставала власністю колективу, а не окремого індивіда, і, як наслідок, права особи таким ладом нівелювалися. Політика всенародної «зрівнялівки», ліквідації приватної власності й перетворення її у колективну була чужою для українців.     
 Політична верхівка Російської імперії робила усе для того, щоб позбавити українського господаря землі і придушити у ньому навики приватника, з яких формувалися «небезпечні» риси індивідуалізму, непокори, прагнення свободи, а також неприйняття деспотизму та колективізму. Адже й зараз більшість дослідників сходяться на тому, що відносини приватної власності та хазяйновитість українського господаря лягли в основу розвитку індивідуалізму.  
   Безініціативність та безвідповідальність у праці – ментальні риси, набуті у ХХ ст. через ведення аграрно-общинної політики в Радянському Союзі, створення колгоспів та нищення інституту приватної власності. «Селянський» темперамент українців під впливом соціально-історичних чинників набув негативних рис. Постає проблема поступу України в сучасних умовах розвитку індустріального суспільства, коли пріоритетними стали наполегливість, ініціативність, креативність та відповідальність за свою працю.   
 Про наявність в українській душі індивідуалістичного начала, а в російській – колективістського духу зазначає ряд філософів, зокрема професор І.Мірчук: «Російський дух наставлений колективістично в тому розумінні, що йому ненависні особиста свобода, приватна власність, особисті угоди між одиницями та що він схиляється в бік колективних форм господарювання, які виказала нам у минулому питома російська «община». Події найновіших часів, ті колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя і смерть за збереження засад приватної власності, як підстави західної культури, незважаючи на своє, часом надто розпачливе становище».[5]  Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.    

   Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців. Цей чинник є основною причиною такої негативної риси українського менталітету, як відсутність почуття національної єдності.  Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.   

  На думку фахівців, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов'язково дати покращення матеріального становища. [3]

  Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України.

  Цілеспрямований, багатовіковий тиск на українську еліту, її скероване знищення в періоди розбрату та бездержавності сприяли деякому консерватизму українського менталітету, як захисту здобутих національних цінностей від зовнішніх впливів, і в той же час постійно відновлювали нездоровий скепсис населення стосовно власної еліти, як продажного та аморального прошарку суспільства . Таким чином, виродження провідної верстви народу, заміна її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю може призвести до занепаду. Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.

Отже, становлення характеру українського народу спричинили особливі умови розвитку. Історія вчить нас, що ми маємо йти своєю дорогою і формувати ті якості, що важливі саме для нашого народу, культури, місця проживання. Адже різні народи – різне сприймання. Ми – не вони. І це треба враховувати.

                                                      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                Висновки

   Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.    Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

  В національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість.

Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств, тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

  В процесі важкого етнічно-історичного становлення держави, територіальної єдності формувався складний характер українців, згідно з тими труднощами, які припали на життя наших предків.

  Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців

  Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду.

  Отже, Україна пройшла складний шлях формування національного характеру. Однак не втратила віри в краще майбутнє і продовжує боротися за право на існування, на визнання, на свободу. Сьогодні Україна знову переживає період національного злету, але на жаль піднесення завжди супроводжується тяжкими втратами і сльозами. Я вірю, що  в цій  жахливій боротьбі між братами вистоїть Україна і ми заживемо дружно, щасливо.

                                Список використаної літератури

1. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності: (За допомогою літературного дзеркала //Сучасність. - 2001. - № 7-8 . - C. 146-155.
2. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях І третини ХХ сторіччя // Політична думка. – 1994. – №3. – С.58–68
3. Липа Ю. Призначення України.— Л.: «Просвіта», 1992— С. 131.
4. Лобань Т. Особливості українського менталітету та його вплив на процес державного будівництва в Україні //Людина і політика. - 2004. - № 4. - C. 106-112.
5. Мірчук І.  Світогляд українського народу. Спроба характеристики // Генеза. – 1994. – №2. – С.87– 96.  
6. Овсянико-Куликовский Д.Н. Психология национальности. — Петербург, 1922. — С.6.
7. Стражний О. С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність. – К.: «Книга», 2008. – 368с.
8. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: “Таксон” 1997. – 235 с.
9. Янів В. Релігійність українців з етнопсихологічного погляду. // Народна творчість та етнографія. – 1999. - № 5-6. – С. 39-54.