Військове мистецтво запорізьких козаків

Як тільки розвідувальний роз’їзд або спостерігачі на вишках виявляли появу ворога, негайно запалювалася найближча фігура, вогонь і дим від неї відразу помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури[2, ст. 103-105].

Розділ 4. Піхота, кіннота, артилерія і морське     козацьке мистецтво

 

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до польського табору і закликав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу польського війська, звинувачуючи його в боягузтві й нікчемності. Для чванливої польської шляхти це було гірше смерті. Військова козацька старшина вважала ознакою лицарської честі викликати ворога на двобій. Так, Іван Ганжа перед битвою під Пилявцями (1648р.) провів декілька переможних герців. Максим Кривоніс під Старокостянтиновом у серпні 1649 р. викликав на бій князя Я. Вишневецького. Данило Нечай, брацлавський полковник, закликав старосту Калиновського іронічними словами : «Прошу до Брацлава, до дому мого на добрий мед, на бочку одну-другу вина, маю на цей банкет і декілька штук гармат і пороху кілька бочок – будемо собі стріляти на здоров’я».

Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Так було на Жовтих Водах у травні 1648 р., а також під Зборовом у серпні 1649р. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось в бойові порядки[1, ст. 86].

Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах «батовалась» піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Кіннота розпочинала атаку «лавою», а піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та рушниць, який забезпечували першій шерензі два інших, готуючи набої, підтримувала атаки кавалерії. Така взаємодія була здійснена під Зборовом, Берестечком та Городком. Піхота наступала під захистом шанців, які вона сама копала. Якщо під час бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв'язаними між собою козаки називали «розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок «триангулою», тобто стрій трикутником.

Головною метою бою було виснаження супротивника та його деморалізація. Для цього в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент мав завдати раптового удару.

Джерела свідчать, що козаки були великими майстрами артилерійської справи. Як пише український літописець XIIIст., Самійло Величко на Січі було постійно 50 гармат. А український історик А.О. Скальковський[4] повідомляє, що жодний запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії. Артилерія була дуже дорогою зброєю, тому на Січі зайві гармати зберігалися у Військовій Скарбниці в потаємному місці нарівні з коштовностями. Уже згадуваний Боплан пише: « Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у притоках безліч гармат». Досить згадати, що під час гуситських війн у ХV ст. гармата середнього калібру коштувала стільки, скільки коштувало стадо з 442 корів. Постріл же такої гармати коштував 9 корів.

Як свідчить А.О. Скальковський [4], з усього переліку зброї найбільше використання в боях мали рушниця і спис. Особливо майстерно володіли запорожці списом. Порох та кулі запорожці носили в ладунках, тобто порохівницях, або в чересах, що перехрещувалися на грудях. Були порохівниці, зроблені з інших матеріалів, мали гарне та дороге оздоблення.

Візантійські письменники VII ст. згадують про слов’янські човни-однодревки, в спорудженні яких слов’яни вважались великими майстрами. Повідомляється про походи антів на таких човнах по Чорному морю.

Твори візантійських істориків також розповідають про численні морські походи воїнів Київської Русі до берегів Візантії. В них, зокрема, говориться про те, що в одному човні русів розташовувалось від 40 до 60 озброєних воїнів. Адже запорізька чайка теж брала на борт 50-60 озброєних козаків. Як повідомляє  Боплан, для здійснення походу скликалась січова рада, на якій обирався наказний отаман, а біля Військової Скарбниці п’ять-шість тисяч козаків починали будувати човни-чайки.

Довжина човна була близько 20 м, ширина (в верхній частині) та висота – 4 м. Дно чайки – довжиною до 16 м – робилося суцільним, із стовбура обшивалися дошками шириною 30 см і довжиною чотири метри. Всередині робили перегородки і лавки, а потім човен просмолювали. На човні ставились два стерна, по одному на кожному кінці, а також десять – п’ятнадцять пар весел. Такий човен був швидкохідним і більш маневровим, ніж турецькі веслові галери. На човні також ставили вітрила. Для усталеності та непотопленості човна до його бортів прив’язувалися за допомогою лика з липи або дикої вишні товсті в’язки очерету. Оскільки верхньої палуби не було, то човен заповнений водою, не тонув, утримуючись на цих в’язках.

Значне місце у військово-морському мистецтві запорозьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, навальних, сміливих дій козацької піхоти та артилерії фронту. У цих умовах значна частина запорозьких козаків перетворювалась на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями турецьких фортець є й такі, що вважались на той час неприступними: Варна (1604), Сіноп (1614), Кафа (1616), Кілія (1621) та ін[2, ст 137-139].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Отже, під час виконання реферату було досягнуто поставленої мети і виконано наступні завдання: з'ясувати витоки формування козацького військового мистецтва; проаналізувати методи побудови козацьких таборів та ведення козаками прикордонної служби; охарактеризувати особливості козацької піхоти, кінноти , артилерії та морської справи.

У ході роботи ми також дізналися, що саме визначення запорозького козацтва як вільної військової спільноти, як й інших подібних до нього угруповань, вказує на те, що головним напрямом діяльності козаків, їхнім "хлібом" була війна. Цей факт залишив відбиток на всіх галузях життя запорозького товариства і суттєво позначився на стані військової справи у січовиків.

Запорожці володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.

Досягнення українського козацтва у військовому мистецтві справили вплив на розвиток європейської військової науки, а козацькі традиції використовуються при побудові української армії.

Це все дозволило нам з'ясувати, що дана тема і сьогодні є надзвичайно актуальна. адже військове мистецтво та бойова культура кожного народу є невід’ємною частиною його національної культури та історії. Вони формуються на самому початку усвідомлення ним своєї етнічної відокремленості впродовж усього подальшого історичного розвитку. Яскравим прикладом є те, що кожного року в Україні проводяться масові реконструкції козацьких битв.

 

 

 

 

 

Список джерел інформації

 

1. Каляндрук Т. Загадки козацьких характерників: - Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 288 с.
2. .Мицик Ю.А. , Плохій С.М., Стороженко І.С. / Як козаки воювали: Іст. Розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ: «Промінь»,1990. – 302с.
3. Мюллер Йоган Йоахім. “Історична дисертація...” // Хотинська війна (1621 р.) / Г. Грабянка, С. Величко, Й. Мюллер та ін. – К.: Центр пам'яткознавства АН України та Укр. тов. охорони пам'яток історії та культури, 1991. – С. 57-60.
4. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького [Текст] : историческая литература / А. О. Скальковський. - Дніпропетровськ : «Січ», 2003. - 678 с.
5. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. – 1 том. – Львів: «Світ»,1990. – 319 с.