Писемні пам’ятки як історичне джерело

Визначення дійсності джерела складається з рішення трьох завдань: встановлення тексту, інтерпретація джерела й вивчення його походження. Встановлення тексту проводиться за методикою, розробленою текстологією, і включає: прочитання й осмислення тексту, виявлення пізніших приписок і вставок (інтерполяції), визначення відношення до оригіналу; якщо не оригінал, то відновлення історії тексту й первісного авторського оригіналу й т.п. Інтерпретація джерела складається з з'ясування, що саме повідомляється в ньому про конкретні факти, події і явища, у тлумаченні прямого й алегоричного значення тексту, розшифровці специфічних виражень, метафор, натяків. Вивчення походження джерела вкладається у встановленні ім'я автора (атрибуція), часу, місця й умов виникнення джерела. Дата й місце можуть бути визначені приблизно, по непрямих ознаках методами палеографії, метрології, дипломатики й ін. Тільки збіг всіх непрямих ознак дозволяє вважати завдання вирішеним. Атрибуція по непрямих ознаках (зміст, мова, стиль, почерк) завжди ненадійна і повинна вважатися робочою гіпотезою до її документального підтвердження. Однак деякі завдання можуть залишатися невирішеними (атрибуція, місце й умови виникнення). Методи подальшого аналізу залежать від характеру інформації, що втримується в джерелі [17, с. 184].

Документальні джерела (законодавчі пам'ятники, акти й ін.) у цілому не мають потреби в доказі вірогідності. Однак у них можуть бути окремі частини оповідального характеру (преамбули, історичні введення), які повинні зазнавати внутрішньої критики. Встановивши дійсність документального джерела, дослідник розкриває його класовий й політичний зміст, вивчає конкретні умови й історію виникнення, його місце в суспільному житті, витягає з документа відомості, що потрапили в нього незалежно від волі укладача.

З'ясування вірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.) складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація; розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток. Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовується обстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими він розраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляє звістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерела запозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі. Вивчення всієї сукупності джерел, використаних в оповідальному творі, проливає світло на його вірогідність. Класові й політичні позиції автора, його особисті симпатії й антипатії впливають на об'єктивність свідоцтва. Тенденційність джерела може проявлятися відкрито або завуальовано (загальний тон, характеристики, умовчання про відомі факти й т.п.). При перевірці конкретних звісток джерела використовують методи логічно-значеннєвого аналізу й зіставлення. Збіг фактів у різних джерелах, що виникли незалежно один від одного, свідчить про вірогідність; збіг же у всіх деталях припускає запозичення.

Знання про минуле, котрі "видобуває" історична наука, подеколи називають "історичним досвідом", за допомогою якого ми визначаємо свою поведінку й прагнення. При цьому варто звернути увагу на два моменти. По-перше, інформацію про минуле ми здобуваємо як з історичних джерел і праць наших попередників (з "історіографічної традиції"), так і з того середовища, в якому живемо, тобто від сучасників. По-друге, специфіка історичного досвіду полягає в тому, що те, що відбулося в минулому насправді, часто відступає на другий план, тоді як зміст "образу історичного минулого" визначається уявленнями про нього (останні ж можуть або збігатися з тим, що було насправді, або наближатися до нього, або й бути прямо протилежними йому).

Власне, спираючись саме на цей "образ" ми й визначаємо свою поведінку. Тобто, можна сказати, що історія - це не лише людина в минулому, але й минуле в людині. Виходячи з таких міркувань, структуру історичної науки можна представити, як уже зазначалося, у вигляді системи, підсистемами якої є джерелознавство, історіографія та усна традиція [6, с. 182].

РОЗДІЛ ІІ. СТАРОДРУКИ ТА ЇХ МІСЦЕ В ІСТОРІЇ

УКРАЇНИ

Упродовж усього життя ми звертаємося до книжки, тому що кожна людина прагне пізнавати свій шлях, а книга - одне з найбільших чудес, створеною людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, всю свою мудрість вони довірили книгам. Адже вони відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє. Довіряючи всі свої знання і досвід книгам, люди навчилися зберігати їх.

Іван Федоров заснував у Львові першу друкарню. ЛьвівськийАпостол (1574) або «Діяння та послання апостольські» традиційно вважається найдавнішою точно датованою книжкою, надрукованою в українських землях. Літургійний текст Апостола 1574 р. із невеликими відмінностями повторює московський Апостол І.Федорова - П.Мстиславця 1564 р. У Москві текст спеціально готувався до друку, редагувався, звірявся та узгоджувався за різними списками. Вважається, що керував редакційною роботою особисто Федоров. На початку львівського Апостола 1574 р. вміщено три додаткові пояснювальні статті, яких не було у московському першодруці, та додано велику за обсягом післямову від імені першодрукаря, яка свідчить про його неординарні літературні здібності.

Зі Львова Іван Федоров переїхав до Острога, де у 1578 р. на замовлення Костянтина Острозького видрукував Буквар з короткою хрестоматією церковнослов'янських і грецьких текстів, у 1580 р. - Книгу нового завіту, у 1581 р. - Хронологію Андрія Римші - перше українське видання віршованого твору. Вінцем друкарської майстерності Івана Федорова стала Острозька Біблія. Це було перше у східнослов'янських народів видання повного церковнослов'янського тексту біблійних книг. Для нього острозькі вчені відредагували, звірили з грецькою Біблією церковнослов'янський текст, підготований у Новгороді в кінці XV ст. під керівництвом єпископа Геннадія.

Призначаючи книжку для домашнього читання, її видрукували дрібним, трохи похиленим шрифтом, який мав спільні риси зі скорописом тогочасних актових книг Волині. Видавці вважали, що церковнослов'янська Біблія повинна стати надійною зброєю в боротьбі проти окатоличування та ополячування українців і білорусів. Високий науковий рівень редагування, здійсненого острозькими філологами, спричинився до того, що острозьке видання довго вважалося зразковим не лише на Україні, а й далеко за її межами [19, с. 192].

Близько 1582 р. Іван Федоров повернувся до Львова.. За десять років (1573-1583) діяльності на Україні Іван Федоров видав сім книг, що становлять близько 70% загального обсягу його друкованої продукції.

В Україні після смерті першодрукаря заснована ним Острозька друкарня діяла ще кілька десятиріч (до 1612 р.) У Львові частину обладнання федоровської друкарні скупили швець Сенько Корунка і сідляр Сацько Сенькович. Вони намагалися налагодити власну друкарню, але незабаром продали її у Вільнюс білоруському друкареві Кузьмі Мамоничу, іншу частину обладнання викупили з застави у лихварів львівські міщани. Збір грошей для цієї мети здійснювала та ж група міщан, яка водночас займалася влаштуванням Львівського братства - провідної громадсько-політичної організації українського населення Львова. У 1589 р. обладнання, яке належало першодрукареві, надійшло до братської друкарні, де дошки федоровських гравюр були у вжитку протягом XVII, XVIII і початку XIX ст. Додавши до федоровських верстатів деяке нове обладнання, Львівське братство у 1591 р. випустило свої перші видання. З того часу Львівська братська друкарня діяла з невеликими перервами аж до скасування братства в 1787 р. У 1789-1939 рр. ця друкарня належала так званому Ставропігійському інституту, який формально вважав себе спадкоємцем Львівського братства, хоч характер його діяльності був зовсім інший.

Наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. Львівське братство опублікувало цінні пам'ятки письменства: граматику грецької і церковнослов'янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Львівська братська друкарня протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Саме в ній з'явилося вперше багато з тих особливостей оформлення книги, які незабаром стали характерними для всього українського книгодрукування. Важливо також відзначити, що вже в перших виданнях Львівського братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт вважають одним із джерел пізніших «гражданських» шрифтів [5, с. 65].

У другій половині 80-х років XVI ст. відновилася діяльність Острозької друкарні. Крім навчальних і богословських книг, вона видала низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст Апокрисиса, видрукуваний близько 1598 р. в Острозі (польський текст вийшов у краківській друкарні Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступив під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував Брестську церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму на Україні і в Білорусії. В Острозі надруковано також Ключ царства небесного Герасима Смотрицького і Книжицю, куди увійшов і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» - єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в Дерманському монастирі, де видавничою справою керував Дем'ян Наливайко.

У 1604-1606 рр. у Стрятині (поблизу Рогатина) і у Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів [8, с. 155].

Стрятинські майстри збагатили українську друковану книгу новими, високохудожніми прикрасами, в яких органічно поєдналися елементи мистецтва Відродження, що в цей період набули на Україні значного поширення, з українською народною творчістю. З'являється новий вид заставок та художніх ініціалів - орнаментально-сюжетний - з вигадливим поєднанням рослинних мотивів і фігурних зображень. У крилоському виданні Євангелія учительного 1606 р. вперше в практиці східнослов'янського друкарства застосовано гравюри-ілюстрації - сюжетні композиції, вмонтовані в текст (перед тим вживалися лише орнаментальні прикраси і нечисленні фронтиспісні, здебільшого портретні, гравюри, які стосувалися книги взагалі, але не ілюстрували її змісту). Як і федоровські, балабанівські прикраси у відбитках з оригінальних дошок набули поширення у наступних українських друках. Зокрема, цими прикрасами оздоблені перші і багато наступних київських видань.

Матеріали й обладнання Стрятинської друкарні потрапили до Києва через Єлисея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерської лаври . Він купив «припале пилом» обладнання, влаштував папірню в Радомишлі. Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи 1616-1617 рр., твір Олександра Митури Візерунок цнот - панегірик на честь Єлисея Плетенецького, врешті монументальний Анфологіон 1619 р. - збірник святкових служб. Над перекладом Анфологіона з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямуваннят [16, с. 86].

Згодом виходить полемічна Книга о вірі, авторство якої приписують Захарії Копистен-ському, монументальні Бесіди на чотирнадцять послань апостола Павла 1623 р. Іоанна Золотоустого, його ж Бесіди про діяння апостольські 1624 р., Толкування на Апокаліпсис Андрія Кесарійського. Не лише зміст, а й мова (церковнослов'янська з численними українізмами) цих книг, багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов'янського тексту, «синаксарі» та інші статті українською літературною мовою, які переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Тріодь пісна 1627 р., як і видання наступних років (Акафісти 1629 р., Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображають реальні сценки з тодішнього життя. У київських друках того часу вперше в практиці східнослов'янського друкарства з'являються гравюри-ілюстрації цілком світського характеру. В збірнику віршів 1622 р. Касіяна Саковича на смерть гетьмана запорізького війська Петра Конашевича-Сагайдачного вміщено три такі ілюстрації: портретне зображення гетьмана на коні, сцену здобуття козаками турецької фортеці Кафи і постать козака з рушницею (герб запорізького війська). До найцінніших київських видань належать знаменитий Лексикон славенороський 1627 р. Памво Беринди, Exegesis 1635 р., Paterikon 1635 р. Сильвестра Косова, Тератургіма 1638 р. Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті Lithos 1644 р. Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам [10, с. 48].

Києво-Печерська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624-1628 рр. тут працювала ще друкарня київського міщанина, товариша запорізького війська Тимофія Вербицького, а в 1628-1630 рр. - друкарня Спиридона Соболя, який вперше у практиці українського друкарства в кириличних друках застосував гравюру на металі. В техніці мідериту виконано обрамлення титулу Октоїха 1628 р., недавно виявленого видання Спиридона Соболя.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило-Транквіліон Ставровецький у 1618 р. видав власним коштом в Почаєві свою працю Зерцало богословії (розпочату, ймовірно, ще попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Євангеліє учительне вже у Рохманові, куди переїхав, перевізши й друкарню. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як недосить «правовірні». Це, мабуть викликало довгу перерву у видавничій діяльності Кирила-Транквіліона Ставровецького, яка була відновлена тільки у 1646 р., цього разу в Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло-Домжив-Люткович Телиця: в Угорцях поблизу Самбора (1618-1620), у Чертвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в Чорній біля Рівного (1629). Його спільник ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем'янці на Волині в 1638 р. діяла друкарня, яка видала, зокрема, навчальну Граматику церковнослов'янської мови [20, с. 84].