Писемні пам’ятки як історичне джерело

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Писемні пам’ятки як історичне джерело

РОЗДІЛ ІІ. Першодруки та їх місце в регіональній історії України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасне національне державотворення та формування в Україні високоцивілізованого суспільства, що виступають однією з найхарактерніших рис її життя, об’єктивно вимагають грунтовного вивчення та осмислення історичного минулого українського народу. Це стосується як вітчизняної історії в цілому, так і минулого окремих регіонів України.

Історія українського народу не буде повною без вивчення її писемних пам’яток. Богослужбові тексти, а потім література підручна чи світська, писана кирилицею, завжди доповнювалася цікавими передмовами чи післямовами, в яких автори чи укладачі давали свою оцінку тим чи іншим явищам, процесам, навіть історії видрукування самої книги. І тому те, що ці фоліанти є не просто цінними витворами мистецтва, в них зберігається генетичний код нашого народу.

Наша країна є здобуток тисячолітнього розвитку українського народу. Тут все пройнято українською культурою, а все, що витворено, є плодом розуму і рук українського генія. Необхідність пізнання нації, народу можливе лише через його культуру, літературу, усну народну творчість, що відзначаються багатовіковою спадкоємністю та цілісністю, а їх першоджерело - світовим рівнем. Останні десятиліття минулого віку позначені інтересом до пам’яток давньої української літератури, що є закономірним явищем, оскільки без пізнання цієї неоціненної спадщини ми не зможемо збагнути своєї духовності, її суперечності та величі.

Отже, актуальність даного дослідження зумовлена тим, що Україна має велику багатовікову історію, а в її фондосховищах зберігається безліч історичних пам’яток регіонального, загальнонаціонального та світового значення. Серед них – сотні тисяч, першодруків, стародруків, інших рідкісних та цінних видань, які виступають безцінними носіями історії розвитку країни.

Об’єктом дослідження виступає писемне історичне джерело як історична категорія, на якій будується пізнання і вивчення історичної науки.

Предметом дослідження є роль історичного писемного джерела у вивченні регіональної історії та можливості його застосування на уроках історії.

Мета дослідження. На основі опублікованих джерел і спеціальних історичних досліджень, дати об’єктивну оцінку історичної цінності рукописних та перших книг, як носів інформації про минуле краю.

Для досягнення поставленої мети  визначено такі завдання:

• дослідити та проаналізувати наявну інформацію та доступну літературу, актуальну для даного дослідження;
• дати визначити поняття історичного джерела;
• вивчити класифікацію історичних джерел;
• охарактеризувати писемні джерела, як носій інформації для дослідження історії краю;
• розглянути найвідоміші писемні пам’ятки України.

Методологічною основою є принципи історизму та об’єктивності. При визначені принципів і методів дослідження було використано комплексний науковий підхід. Відповідно до поставлених завдань застосовано спеціальні історичні підходи те методи вивчення та дослідження даної теми. При написанні роботи нами використані проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та аналітичний методи.

Історіографічний огляд. Проблема писемних джерел не втрачала своєї актуальності в наукових колах упродовж більш ніж двох століть. Дана тема хоча й ставала дослідженням багатьх істориків, все ж потребує додаткових різнобічних опрацювань.

Описи перших писемних джерел можна знайти у працях російських дослідників середини та кінця XIX століття В. Ундольського, П. Строєва, І. Каратаєва, О. Вікторова, Л.Є. Немировського, М. Тихомирова, А. Зернова, Т. Протасьєва, Є. Немировський, А. Смідович створили колективну монографію «Книга і друкарство на Україні» [7].

Великий внесок у вивченні писемних джерел зробив видатний український історик Іван Огієнко. Цілком слушно зауважив І. Огієнко, що «в справах нашого давнього друкарства написано вже дуже багато окремих праць, головним чином росіянами, що до описів своїх стародруків повносили й всі наші» [13, 14]. Із цього ж приводу сучасний дослідник історії рукописних і друкованих набутків людства Микола Тимошик висловився: «Весь цінний рукописний і друкований інвентар давньої української доби, який зберігався в Росії, на цілі століття став політичним заручником [21].

Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентаря вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги».

При написанні даної роботи була використана також праця «Давня українська література», автором якоє є Л.Є. Махновець [12]. Також даний реферат опирається на праці  Реви Л. «Апостол І. Федорова як первісток українського друкарства» [18], «Герасим Смотрицький і «Острозька Біблія…» [19] та «Фонди кириличних стародруків у Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського» [20].

При виконанні цього реферату використовувалися і ряд інших праць та досліджень [1, 3, 4, 9, 10, 11, 15, 17].

Практичне значення полягає в тому, що основні висновки і теоретичні положення можуть бути опорною базою для подальших досліджень. Одержані матеріали можуть бути використані вчителями історії при проведені уроків, можуть використовуватись студентами, при вивчені курсів як історії України, та її окремих регіонів. Матеріали та висновки можуть бути використанні при написані рефератів, курсових та бакалаврських робіт з історії України, у практичній викладацькій діяльності.

Структура даної роботи визначена поставленими завданнями дослідження й побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

 

РОЗДІЛ І. ПИСЕМНІ ПАМ’ЯТКИ ЯК ІСТОРИЧНЕ

ДЖЕРЕЛО

Вивчення історії, грунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна - джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:

1. речові - пам'ятки матеріальної культури - археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;

2. етнографічні - пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3. лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

4. усні джерела - народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5. писемні джерела, які є основою історичних знань.

Важливими джерелами є дані побуту, вдач, звичаїв, які нерідко відсутні в письмових джерелах і збираються етнографією; дані мови, досліджувані лінгвістикою, і усні джерела - билини, казки, пісні, прислів'я й т.п., досліджувані фольклористикою. Окремі джерела лише умовно можуть бути віднесені до тієї або іншої групи. Так, деякі етнографічні джерела вивчають і археологія й етнографія; антропологічні джерела стоять на грані природознавства й історії. Розвиток суспільства постійно веде до особливо швидкого розширення різновидів письмових і виникненню зовсім нових видів джерел. Наприклад, винахід і використання звукозаписних фото- і кіноапаратів привело до утворення особливої групи кіно-, фоно- і фотоматеріалів [11, с. 47].

Писемні джерела, як рукописні (на камені, бересті, пергаменті, папері та ін.), так і друковані більше пізніх історичних періодів, становлять найбільш масову групу джерел. Вони різняться за своїм походженням (матеріали державних, вотчинних, фабрично-заводських, відомчих, особистих і інших архівів), змістом й призначенню (статистико-економічні матеріали, юридичні акти, діловодні документи, законодавчі пам'ятники, дипломатична й військова документація, судово-слідчі справи, періодична преса й ін.).

Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

• актові матеріали - джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

• оповідні пам'ятки - літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Чільне місце в історичній науці посідають писемні джерела. Саме вони становлять основу переважної більшості наукових праць в Україні [6, с. 180].

Видова розмаїтість письмових джерел по всесвітній історії наступна:

• літописи (наприклад, "Повість минулих літ"),

• законодавчі акти (укази, універсали, закони),

• ділова документація (протоколи, звіти установ, службове листування тощо),

• приватні акти,

• періодична преса (газети, журнали, листівки),

• статистичні джерела (ревізії, переписи населення, статистичні зведення),

• документи особового походження (приватні листи, мемуари, щоденники, автобіографії),

• літературні пам’ятки (наприклад, "Повчання дітям" Володимира Мономаха).

• публіцистика,

• політичні твори,

• наукові праці.

Але всі вони поділяються на дві великі групи (або "роди"):

1. документальні;

2. оповідні (або наративні) [17, с. 213].

Документальні джерела відбивають історичну подію або явище безпосередньо, без будь-якої оцінки її людиною, яка письмово зафіксувала цю подію. Такі джерела виникають у процесі конкретних подій, тому вважаються більш вірогідними. До документальних пам’яток відносяться закони, укази, розпорядження, угоди, переписи тощо.

Документальні джерела – вид писемних джерел, що виникли в процесі діяльності різних державних громадян чи приватних установ, організацій, підприємств тощо. Мають діловий, офіційний характер, різний зміст, усталену форму й формуляр окремих зразків. Це законодавчі акти, організаційно-розпорядча документація установ, організацій, підприємств, звіти, ділове офіційне листування; акти, довідки, документи судово-слідчі, дипломатичні, військові тощо.

Документальні історичні джерела відбили окремі факти. Наприклад, в актах у формі певних юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела мають особливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих і інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.

Оповідні джерела - літописи, хроніки, історичні повісті та ін. передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомості оповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють собою зв'язну розповідь про історичні події [6, с. 181].

Оповідні джерела – рід усних та писемних джерел, особливістю яких є фіксація інформації про події та явища суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного життя у вигляді розповіді в довільній формі (плач, повчання, похвала, подорожні записки тощо). Цінність цих джерел полягає в тому, що вони відтворюють складні процеси формування етносу, його мови, літератури, національної свідомості, героїзму боротьби за незалежність. Вони також інформують нас про ставлення їхніх авторів до відтворюваних у описах подій, а отже, і про світогляд їхніх авторів. Оповідні твори виникли у найдавніші часи у формі епосу, міфів, легенд, казок, переказів, пісень, дум тощо. Пізніше вони лягли в основу хронік, літописів, різноманітних історичних та літературних творів. Багато усних оповідей записали етнографи, фольклористи.

В оповідних джерелах подію або явище зафіксовано в переказі автора, на підставі його особистих вражень. Зрозуміло, що на цьому переказі позначилося його світосприйняття, погляди, а сама подія отримала його оцінку. До оповідних пам’яток належать листи, спогади, літописи, публікації в періодичній пресі, літературні твори. Звісно, до них слід ставитися досить критично, усвідомлюючи їхню специфіку. Але саме оповідні джерела дають нам можливість з’ясувати, як та чи інша подія сприймалася її сучасниками, як розуміли світ, до чого прагнули і про що мріяли наші предки.

Писемні джерела складалися свого часу людьми, які, мали власні інтереси і уподобання, часто переслідували власні цілі. Отже, джерело може містити помилкову інформацію, викривлену як зумисне, так і через непоінформованість автора. Особливо це стосується оповідних пам’яток. Саме тому для висвітлення однієї історичної проблеми дослідникам необхідно розглянути цілий комплекс джерел. Більше того, зіставляючи інформацію, вміщену у здавалося б давно відомих джерелах, по-різному її інтерпретуючи, історики часто доходять цілком нових висновків й навіть роблять наукові відкриття.