Петро Могила

 

Могила ставив справу української  церкви так широко, що не відкидав ідеї порозуміння з Римом... В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріархату. 

                                                                                                                                       І.Крип’якевич 

 

  1. Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії Украіни. Про Могилу написано багато праць у нас і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько-політичному, культурному та релігійному.

  Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (все ж таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

   З іменем Петра Могили пов'язане розгортання  системи вищої і середньої  
 

 освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

2.  П.Могила - святий; політичний, церковний і освітній діяч України,

митрополит  Київський і Галицький (з 1632) Митрополит Київський і

Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним  борцем за торжество

православ’я в складних історичних обставинах в  Україні та Білорусії в

XVII столітті.

   Майбутній митрополит походив  зі старовинного молдавського  роду Могил.

Прізвище  це відповідає прізвищу князів Холмських і походить від

молдавського  слова mohila, що означає узвишшя, горбовину.

   Народився Петро Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім’ї господаря

Валахії, а потім і Молдавії Симеона  Могили.

   Початкову освіту юнак здобув  у вчителів Львівського православного

братства, організованого в 1586 році для захисту  та збереження

православної  віри. Львів містився неподалік від  тодішніх

молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу  в коштах,

Львівське братство часто зверталося до одновірних молдавських господарів

з проханнями стосовно матеріальної допомоги.

  Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596 році

унії, коли вплив католицизму посилився  на Молдову і Валахію. До того ж  у

1612 році  Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські володіння, що

змусило молодого воєводича разом з сім’єю залишити землі батьківщини.

  Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і

заможних  родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання.

Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом

учився  у різних навчальних закладах Голландії  та в Парижі.

   Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить швидко

опанував  богословську науку.

   Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у

Хотинській  битві 1621 року. Вихованому на суворих  православних

традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та

легковажному  військовому оточенні. Вже тоді його душу обіймало

пристрасне  бажання присвятити себе служінню Богові, православ’ю,

народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся  за свою свободу вільно

сповідувати її.

   Після повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній

митрополит  довго не міг затримуватися в чужорідному середовищі.

   Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий

богослов  зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував

ще в  роки навчання. Часте й плідне спілкування  з митрополитом Іовом

остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По суті, це й

визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він

приймає чернечий постриг у Києво-Печерському  монастирі.

  На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ’я

в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував

у собі життєдайні сили народу. Для Петра  Могили монастир став тим  м того славного братства, обителі та шкіл».

  Лаврську школу, об’єднану в 1632 році з братською, згодом було

перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської

духовної  академії. Могила підтримувал колегію й монастир за власний кошт: переписав на них дві лаврських волості, подарував колегії своє власне село Позняківку, крім цього час від часу давав грошові підмоги на будівлі й гроші для вчителів й учнів. За його прикладом і проханням, записана в братство шляхта допомогала колегії всякими дарами і щорічно вибирала старостів з-поміж себе для надзору й допомоги в підтримці. Колегію було утворено за зразком тодішніх висших европейських шкіл, за допомогою свідомих духовних осіб, а також світських людей, котрі б могли пильнувати правоти східної церкви і своєю освітою стати на рівні з тими, від кого вони повинні були охороняти права своєї церкви дорогою закона й втолоковування. Ідеалом Могили був такий український чоловік, котрий би, зберігаючи свою віру й свою мову, водночас рівнем своєї освіти і своїми духовними здібностямистояв на рівні з поляками, з якими доля зв'язала його в державних відносинах. До того ідеалу прямували й способи виховання й навчання, прийняті Могилою.

     З наукового погляду колегія ділилася на дві конгрегації: висша і низшу. Низша конгрегація в свою чергу ділилася на шість класів: ф а р а або а н а л ь о г і я, де вчили одночасно читати й писати тьома мовами: слов'янською й грецькою; і н ф і м а - клас початкових відомостей; за ним клас г р а м а т и к и і клас с и н т а к с и м и: в обох класах навчали граматичних правил трьох мов - слов'янської, латинської і грецької, пояснювали й перекладали всякі твори, робили мовні практичні вправи, вивчали катихізис, арифметику, музику й нотний спів. Далі – слідував клас п о е з і ї, де викладали поетику і писали всякі можливі вправи у віршованні, як українською, так і латинською. За поетикою слідував клас р и т о р и к и, де учні вчилися складати промови. Висша конгрегація складалася з двох класів: філософії, яку викладали після Аристотеля, приладженого до викладання у західних латинських провідних книжках, і поділялася на три частини: логику, фізику (теоретичне толковання явищ природи) і метафізику. У цьому класі навчали також геометрії та астрономії. Другим найвищим класом було

   богословіє. Його вивчали після системи Томи Аквіната. В цьому ж класі викладали  гомілетику й учні тренувалися в  написанні проповідей.

     Усі науки, за виключенням слов'янської граматики й катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не тільки писати, але й раз-у-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на вулиці, вдома. В цих цілях для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець. Хто сказав що-небудь не по латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім'я учня, що провінився. Учень носив сей лист, доки не міг віддати його кому-небудь іншому, хто говорив не по латинськи. Першість, що надавали латинській мові, після заснування колегії, навело на неї небезбечну бурю. Між православними розійшлася чутка, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжкам іновірців.             Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це тому, щоб відвести молодь з дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала собі подібні погляди. Люди звикли до тої гадки, що латинською мовою відправляють богослуження і говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, і тому вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників, але це були невчені й негідні свого сану попи, велику кількість яких він усунув з їхніх місць. Крім того не сприяли йому всі сторонники Ісаї Копинського, котрий, як видно, сам говорив про неправослав'я свого суперника, що усунув його з метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу і його науковий заклад поширилася між козаками, які були готові жорстоко розправитися з тими, кого вважали ворогами віри. І справді – діло дійшло до того, що одного разу ватага народу, під проводом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її і повбивати наставників. “Ми, - писав опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект київської колегії, - висповідалися й чекали що нами стануть кормити дніпрових осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність і піклуючись про просвіту українського народу, розігнав хмару пересудів й просвітив серця наших земляків. Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І з того часу поселенці Києва та інших міст не тільки перестали нас ненавидіти, але стали щоразу віддавати більше своїх дітей і величати нас Геліконом і Парнасом”. Ця подія, що загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. В тім самім році, коли минула небезбека, Сильвестер Коссів видав твір “Екзегезисї или Апольогію Кіевскихї школї”, в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили і наставників, яких він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили під польським володарством і готувалися до життя в суспільстві, пронизаним польським ладом і польськимим поглядами. В цьбму суспільстві панувала і глибоко укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, і хто краще володіє латинською, той гідніший зватися освіченою людиною. Українське шляхетство у той час дуже квапилося позбутися своєї народності, тому що русини-українці не були у великій пошані в поляків.                                   Ті, що переходили в католицтво, з гордістю вважали себе поляками. Щоб усунути це, українцям, які зберігали свою віру й народність потрібно було присвоїти ті звичаї і признаки, які давали право на пошану, яка лічила освіченій людині. Латинська мова в тодішніх суспільських гуртках була, звісно, не тільки для релігійних суперечок з католиками, тому що у ті часи про “високі” предмети не говорили інакше, як латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. В колегії учні навчалися й тренувалися латинською мовою, нею проводились класові й публичні диспути. Тому одна сторона наволдила різні противні православ'ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга заперечувала їх і обороняла православ'я. Таки диспути не обмежувалися тільки предметом віри, але простиралися й на всякі філософічні предмети. З організації диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених і зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною зброєю. Відповідно тим практичним поглядам, Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки, що існувала в західній Европі в середніх віках і ще панувала в ХVІІ ст., було те, що під наукою розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, підлягаючих вивчанню, скільки форму або способи, що служили для правильного розкладу, відносин і значення предмету. Мало знати та гарно вміти користуватись малим запасом знань – це була мета освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів і класифікацій. Цей спосіб, як показав віковий досвід, мало допомагав розповсюдженню наукових предметів і давав змогу так званому вченому пишатися своєю мудрістю, коли він, насправді, був зовсім нгеуком або марнував час, труд і здібності на вивчення того, що було мало пригідне для життя і краще було б зовсім забути. Тай цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак і добру сторону в свій час. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами знання з науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Европі в часи Могили не було вже іншого способу науки, інших понять щодо знання, але ці засновки нової освіти, що так швидко і блискучо повели розум людський до великих винайдень в обсязі природних наук і до яснішого погляду на потреби розумового і матеріального життя, були далекі і майже не торкалися тодішньюї Польші, дарма що ще сто років тому вона була родинним краєм Коперніка. Для Петра Могили це було зовсім природньо зупинитися на тім способі навчання, що панував в краю, де він жив і для якого готував своїх українських питомців. Тим більше, що спосіб цей після його перегляду відповідав його найближчій задачі: виховати покоління оборонців української віри й української народності в польській громаді.

 Це  стало справою життя Петра  Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об’єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл.

  О.Оглоблін так характеризував цей період: «Доба Могили — то була доба

великих досягнень... Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і

гордості  Київських Атен, що незабаром стане  «альма-матер» для всього

православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця

зробила Київ панівним центром усієї Східної  Європи».

  Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно

розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до

рівня, що перевершував найкращі показники  уніатських та католицьких

шкіл. Вона давала православному народові й  Церкві «багато благочестивих

і вчених мужів».

  Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну —

Вінницьку, а у 1636 році — Кременецьку.

  Слід зазначити, що становище православ’я в Україні у першій половині

XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски  й гоніння на православних

стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти

богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми

закривалися або ж навіть руйнувалися.

   Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право

сповідувати свою віру, відправляти служби, обирати  пастирів. Обставини

цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний,

розсудливий, обдарований, який би своїм авторитетом  зміг захистити її в

непростий період випробувань.

  Звісно, кандидатура Петра Могили була найдостойнішою.

   У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти,