Мислителі та ідеологія епохи просвітництва

По-шосте, для культури даної епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини. Діячам того часу здавалося, що створити доцільні умови для виховання дітей — і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено. Тому більшість з них принципово заперечували будь-яку легенду. На думку Е. Фаге, це було «століття зовсім нове, первісніше і надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи знаходитися під впливом будь-якої традиції, відкинув традицію, що містила в собі досвід нації..., спаливши й знищивши здобутки минулого. XVIII ст. повинне було усе відшукувати і влаштовувати наново». Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадку тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції. Однак усі експерименти по збавленню людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.

Свої особливості притаманні німецькому Просвітництву — «Священна Римська Імперія германської нації» повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої війни: політичну роз'єднаність, економічну відсталість, занепад культурних центрів. На початку XVIII ст. у багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічні забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, де вирізнялися постаті Г. Лейбниця, Г. Мессинга, І. Вінкельмана, X. Віланда, Ф. Клопштока, І. Гердера та ін., є існування «католицького Просвітництва». В жодній іншій європейській країні не було подібного. У латинських країнах кожний, незгодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У «Священній Римській Імперії», бажаючий піддати критиці церкву і духовенство, прагнув виправити їх зсередини у повній відповідності з приказкою: «хто сильно любить, той сильно б'є». Ця різниця між «Просвітництвом» у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, що у Франції й інших європейських державах церква займала позицію твердині у морі критики й нападок, проте в Німеччині вона реформувалася (йдеться про католицьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовій ревізії: догматична теологія й біблістика, моральна й пасторальна теологія, освіта священників й орденське життя, проповідництво у співставленні з економічними й соціальними проблемами, літургія й практика благочестя, слід додати й реформу викладання релігії у зв'язку з перетворенням всієї шкільної системи й новими потребами педагогіки. Усе, що стояло на захисті «католицького Просвітництва».

Процес історичної еволюції в європейському регіоні започаткував особливий тип цивілізації, що належав до іншого рівня соціальної динаміки, мав небачену для традиційних суспільств властивість до прогресу. У науці цивілізацію такого типу звуть техногенною; її характерна риса — швидка зміна техніки й технологій завдяки оостосуванню у виробництві наукових знань. Техногенна цивілізація бере початок у XVII—XVIII ст. ст., в епоху підготовки й розгортання першої промислової революції, становлення науки нового часу, ранніх буржуазних революцій, що закріплювало панування капіталістичних відносин. До числа витоків становлення основних цінностей техногенної цивілізації належала й цінність об'єктивного й предметного знання, яке розкривало сутність зв'язку речей, їх природи й законів, відносно яких можуть змінюватися речі.

Ця ціннісна установка забезпечувала не тільки зростання знань, яке виправдане його практичним застосуванням у виробництві чи то у буденному житті, яле й систематичне одержання нових. Суттєво, що ці знання тільки в майбутньому, часто на принципово інших ступенях цивілізаційного розвитку, можуть стати предметами масового опанування. Інакше кажучи, щоб наука могла здійснити прорив до нових предметних структур, могла систематично виробляти нові знання, необхідні в майбутньому, вона потребує принципу самооцінки об'єктивної істини. Цей принцип являє собою фундаментальну цінність розвинутої науки. Другою її фундаментальною цінністю є установка на постійне збільшення об'єктив ного знання про світ, вимога постійної новизни як результату дослідження.

Дані ціннісні установки, що виникли в епоху Відродження і на початку Нового часу, переплавилися в притаманні науці нормативи її внутрішнього етосу: заборона на навмисне перекручування істини на догоду іншим цінностям (політичним, ідеологічним, релігійним та ін.), табу на плагіат, установка на формування цілісної картини людини і природи як результат об'єктивного дослідження світу, раціональність й універсалізм у підході до світу. Відомо, що остаточне утвердження статусу науки з усіма її нормами й ідеалами сталося в епоху Просвітництва, коли наука явилася однією з найважливіших цінностей людської життєдіяльності.

Цінність науки пов'язувалась в той час з особливим розумінням природи людини та її пізнавальної діяльності. Згідно із вже сформованими уявленнями, людина протистоїть природі, втручається до природних процесів, щоб перетворити матеріал природи на необхідні для себе предметні форми. У такій системі просвітницьких цінностей, де пріоритет відданий науковим ідеалам і нормам, природа сприймалася невичерпною коморою ресурсів і матеріалів, необхідних для задоволення зростаючих цюдських потреб. Оскільки людина прагне до панування над природою, їй потрібні об'єктивні знання, які дає тільки безсторонній розум. Наскільки об'єктивне й неупе-реджене дослідження природи речей іманентно притаманне науці, настільки вона домінує серед усіх видів пізнавальної діяльності людини. Більш того, об'єктивне, неупереджене й раціональне знання, одержане в результаті наукових досліджень, давало й дає можливість передбачення поводження об'єктивного світу. Інакше кажучи, наукові знання мають випереджувальний потенціал, який лежить в основі майбутніх науково-технічних революцій, у перетворенні науки на продуктивну силу, що дає можливість регулювати різноманітними суспільними процесами. Таким чином, в епоху Просвітництва завершилося формування сучасної науки з її ідеалами і нормами, а це визначило наступний розвиток техногенної цивілізації. 
    XVIII ст. називають в Європі «віком розуму», хоча утвердження принципів раціоналізму почалося ще в XVII ст., коли успіхи природознавства й математики стимулювали нове вчення про пізнання на противагу середньовічній схоластиці. Декарт розробив раціоналістичний метод пізнання і висунув концепцію щодо «природжених ідей». На противагу йому Локк стверджував, що не існує «природжених ідей, а тому й нема людей «голубої крові», які претендують на особливі права й переваги. Його думки про виховання людської особистості та роль со« ціального середовища в данному процесі лягли в основу багатьох філософських, соціологічних та педагогічних ідей Просвітництва. Усі просвітителі майже одностайні в твердженні, що якщо людину формує досвід, то це має бути розумний досвід, бо розум — головний критерій істини й справедливості. Слід відзначити, що широке розповсюдження серед французьких просвітителів набув сформульований Локком принцип розділу влади. Цікаво, що саме в англійському Просвітництві народився прагматизм — філософія користі, яка є «конкретною, практичною і розважальною» (Р. Портер). її поява пов'язується з тим, що гроші стали «новим культом» епохи з притаманним їй громадянським і політичним порядком.

3. Політичні й філософські течії. Основні напрями мистецтва XVIII століття: стиль рококо, сентименталізм, класицизм

Французьке Просвітництво, спрямоване в цілому проти феодалізму і абсолютизму, складалося з різних за Політичною й філософською радикальністю вчень. Представники старшого покоління — Монтеск'є і Вольтер — прагнули більш до поступового реформування феодального суспільства на зразок конституційно-монархічної Англії. Вони розраховували на «розумне сполучення інтересів буржуа і феодалів. Відповідно до своїх в міру прогресивних політичних поглядів Монтеск'є і Вольтер не виходили за межі деїзму, відверто не відстоювали атеїстичний світогляд.

Ідеологи основних мас дореволюційної буржуазії — Дідро, Ла.метрі, Гельвецій, Гольбах та їхні соратники — в принципі заперечували феодальну власність і феодальні привілеї, відкидали деспотичну монархічну владу, виступаючи при цьому за просвічений абсолютизм. Вони нехтували всіма формами ідеалізму й релігії, ратували за матеріалістичну філософію і атеїзм. 
    Значно гостріше в полемічному плані виступали ідеологи народних низів. Один з них — видатний мислитель епохи Жан Мельє — відкидав не тільки феодальну, а взагалі всіляку приватну власність, захищав комуністичний ідеал у його утопічному тлумаченні, виступав прихильником безкомпромісного матеріалізму і атеїзму, його ідеї відіграли видатну роль напередодні та в період Великої Французької революції 1789 р.

Самостійним і впливовим напрямом у Французькому Просвітництві є руссоїзм. У «Громадському договорі» Ж. Руссо сформував суспільний демократичний ідеал, який вимагав передачу влади від небагатьох усім. Відомо, шо чимало керівників якобинської диктатури, і в їх числі Робеса'єр, були прихильниками ідеї руссоїзму. Висловлюючи інтереси міської і селянської дрібної буржуазії, Руссо відстоював егалітаризм — рівне розподілення приватної власності серед громадян, ствердження істинного народоправства, програму заходів по докорінному поліпшенню життя простого народу. Разом з тим у питаннях філософії й релігії він не додержувався матеріалізму і атеїзму, обмежуючись своєрідним деїзмом. Слід пам'ятати, що філософські й політичні концепції французьких просвітителів, які увібрали в себе ідеї англійських мислителів, мали вплив на культуру багатьох європейських країн.

Мистецтво XVIII ст. перебувало у стані кризи, коли величну, створювану протягом тисячоліть грандіозну художню систему (як модель особливого життя) було піддано перегляду. Поступове руйнування станового ієрархічного принципу сприяло і трансформації санкціонованого релігією мистецтва, в котрому можна виділити кілька напрямів, що різняться між собою не стільки за стилем, скільки світоглядною та ідеологічною спрямова- 
    Один з таких напрямків — стиль рококо; дослідники розглядають його як звиродніле барокко (йдеться про стиль рококо другої чверті і середини XVIII ст.). Такий погляд цілком правомірний з точки зору еволюції форми — динаміки, ритму, взаємин цілого й частки. Дійсно, могутню просторову динаміку, разючі контрасти і вражаючу пластичну гру форм барокко змінює стиль, який немовби переводить криволінійні побудови барокко в повий регістр. Залишаючи поза увагою фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, виплітає мереживні візерунки. При цьому рококо досягає вершин віртуозності, вишуканості й блиску, але повністю втрачає монументальність, солідність, силу, притаманні барокко.

Інший напрямок — класицизм XVIII ст.— теж сприймається як «полегшений» класицизм попереднього століття. В ньому більше археологічної досконалості, аніж у попередньому, більш витонченості, вигадки й різноманітності, але також відчутна нестача вагомості й сили. Виникає спокуса вважати «другий» класицизм переробленим виданням «першого», оскільки видно, як один класицизм переходив в інший навіть у творчості архітекторів, наприклад родини Блонделів. Однак і рококо й класицизм XVIII ст. являють собою дещо принципово нове у порівнянні зі своїми прямими попередниками.

Ця різниця свідчить про те, що перелом між культурами XVII і XVIII ст. ст. носив внутрішній, прихований характер. Історики мистецтва відзначають, що рококо — перший безордєрний стиль європейського мистецтва за багато віків. Відомо, що ордер орієнтував архітектуру на людину і одночасно героїзував її буття. Архітектори рококо (його власна сфера оформлення та вбрання інтер'єру) звернулися до реальної людини з її реальними потребами. Вони почали турбуватися про комфорт, оточувати людину атмосферою зручності і вишуканості. Рококо стає стилем небагатих будинків, у яких небагатьма прийомами внесено той же дух затишку й комфорту без підкресленої розкоші. Класицизм XVIII ст. зробив це ще послідовніше.

Важливим започаткуванням у мистецтві XVIII ст. стала поява течій, котрі не мали власної стилістичної форми і не потребували її вироблення. Такою найкрупнішою течією явився сентименталізм, пов'язаний з просвітительськими уявленнями про властиві людині начала доброти й чистоти, що втрачаються разом з первісним природним станом. Сентименталізм не потребував особлйвого стилістичного оформлення, оскільки звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Те особливе забарвлення, особливе відчуття проникнення до інтимного світу, вишуканість емоцій, навіть відчуття пропорцій та легкість фактури так чи інакше пов'язані із сентименталізмом. Усе це створювало почуття ніжної витончетгасті, близькості до природи і внутрішнього благородства. Сентименталізм перетворюється на передромантизм: «природна людина» зіштовхується з суспільними і природними стихіями, з похмурими бурями і потрясіннями життя, передчуття яких закладено в усій культурі XVIII ст. Зіткнення індивідуальності з суспільством, з трагедіями буття, перехід ідеала в сферу нездійсненної фантазії ведуть у XIX ст., коли буржуазний індивідуалізм і атомізація суспільства покладуть край явищу стилю як крупної історико-художньої категорії. Головним же результатом розвитку мистецтва XVIII ст. є народження початків художньої культури наступних століть, хоча й у маскарадному вбранні витончених, загострених театральних форм. Як з обрамлення мереживних жабо, з-під перук дивляться на нас розумні, усе розуміючі очі філософа і борця, як зручність побутової речі проявляється в задумкуватому декорі рококо, так в складному й привабливому мистецтві XVIII ст. вбачаємо народження реалізму і функціоналізму усього новітнього часу.

У розумах письменників епохи Просвітництва усе частіше виникає думка про єдність людства і його культури. Ще Лейбниць замислювався над контактами Сходу і Заходу, й навіть про можливість створення у віддаленому майбутті єдиної загальнолюдської мови. Протягом XVIII ст. в Європі надзвичайно зростає інтерес до життя, звичаїв та культури країн Сходу. Так, у Франції ще наприкінці XVII ст. з'явилося багатотомне видання «Східна бібліотека». На початку XVIII ст. з'являються переклади з арабської, перської й інших східних мов. Особливим успіхом користується видання «Тисячі й однієї ночі», що спричинилося до багатьох наслідувань. З французької багато які з цих книг перекладаються на інші європейські мови, в тому числі й на російську. Про інтерес до Сходу свідчить відомий переклад «Шакун-тали» Калідаси (в Англії зроблений В. Джонсом у Німеччині — Форстером, у Росії —Карамзіним), 'російський вчений Г. Лєбєдєв прагне проникнути у таємниці давньоіндійської культури. Дуже популярні східні теми, сюжети, образи. Монтеск'є, Вольтер, Голдсміт, Віландта Інші філософи звертаються до тем і образів Сходу, навіть якщо Схід у їхній уяві дається умовно і недифе-ренційовано. П. А. Плавильщиков написав трагедію на тему боротьби народу Індії проти орд далеко не умовного Надір-шаха.

Спроби теоретично осмислити культуру різних народів, виходячи з ідеї єдності людського роду, ще більш важливі напередодні Просвітництва в Італії. Віко говорив: «Існує в природі одна розумова мова, загальна для всіх народів»; Гельвецій у праці «Про людину» стверджував, що «різниця смаків у людей передбачає лише невеликі різниці у відтінках їх відчуттів» — загалом, всі народи мають однакові можливості для розвитку. Для доказів він послався на «одноманітність народних прислів'їв» різних народів.

Просвітителі виходили з переконань про універсальність розуму та єдності людської природи. Ближче за інших до ідеї світової літератури підійшов Гердер, який уважно вивчав фольклор різних країн та опублікував збірку «Голоси народів у їх піснях». Звичайно, вчений міг навести лише окремі зразки пісенної творчості різних народів. Охопити єдиним поглядом різноманітність світової культури при тодішньому рівні знань було неможливо. Але він мріяв про таку можливість й заповідав її наступним поколінням.

4. «Вік розуму»  й сучасність

  Філософи «віку Розуму»  вже давно підривали основи  сучасних їм держав Європи, де  політична влада і величезні  багатства належали аристократії  та духовенству, тоді як народна маса залишалася тягловою твариною для сильних цього світу. Проголошуючи верховне володіння розуму, виступаючи з проповіддю віри у людську природу, яка має проявити себе, тільки-но їй буде повернено свободу, просвітителі «відкрили перед людством широкі, нові горизонти» (П. Кропоткін). В епоху Просвітництва виникли міцні ідейні течії, відбулася революція в інтелектуальній, етичній, правовій та естетичній сферах, що проклало шлях до політичних перемін, і як наслідок, потрясло основи Франції (а також інших країн Європи та Північної Америки). Можливо, саме в цей час світська культура стал,а визначним фактором, основною рушійною силою.