Боротьба українського народу проти монголо-татарської навили

Для Києва ці негативні наслідки позначились не тільки конкретним розгромом міста 1240 р. Якби справа полягала лише у цьому, то він раніше або пізніше відновився на старому рівні, як це бувало не один раз і з Києвом, і з іншими давньоруськими містами (згадаймо 1169 р. та 1203 р). Але ще суттєвіше позначилася та нова історична ситуація у Східній Європі, яка склалася у наслідок монгольських походів і яка перешкоджала нормальному подальшому розвитку міста. Розгром давньоруської державної системи, порушення багатьох традиційних зв’язків, утворення Золотої Орди та встановлення жорстокого іга, експансія кримського ханства та Польського королівства у більш пізній час призвели до корінної зміни політичного та економічного становища Києва. Місто вже не могло піднятись на той рівень, на якому воно знаходилося у давньоруський час. Суттєво позначились на становищі Києва військові дії в південній Русі у XIII ст., постійна загроза нового розгрому міста, розорення всіх південноруських земель (Київщина, Чернігівщина, Поділля, Волинь тощо).

Сама монгольська навала являла собою не єдиночасовий акт, а довготривалий процес, що зайняв практично все XIII ст., починаючи від битви на р. Калка. Саме під час цієї битви монголи нанесли перший і дуже суттєвий удар по Русі взагалі й по військово-економічному потенціалу Києва конкретно. Літописи повідомляють про 10 тисяч загиблих київських воїнів. Звичайно, це перебільшення й досить значне, проте воно відбиває масштаб й реальну картину великих людських втрат, які не могли бути швидко відтворені. Загинув і великий князь київський Мстистлав.

Підготовка до битви й сам її хід наочно відбили політичну ситуацію, що склалася на Русі на початку XIII ст., боротьбу і взаємодію відцентрових і доцентрових тенденцій, які роздирали давньоруську державу. Були зібрані війська практично всіх руських князівств (частина з Півночі просто не встигла підтягнутись). Але князі так і не змогли домовитись про єдність своїх дій. Йшла суперечка за зверхність. Мстислав Романович київський не прийшов на допомогу у вирішальний момент Мстиславу Мстиславичу галицькому. Руські дружини зазнали жорстокої поразки поодинці через неузгодженість своїх зусиль. «И бисть плач и туга в Руси и по всей земли, слишамшам сию беду», — відзначав Лаврентіївський літопис.

Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чінгісхана та його нащадків називали татарами. Проте самі себе вони називали монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені вздовж північних кордонів Китаю. Проте, за іронією історії, їхня назва перейшла на інших, близьких до них кочовиків, до яких самі татари ставилися вороже. Вони ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких походах, а навпаки постійно ворогували з ними 6. Батько Темуджіна (який прийняв пізніше ім’я Чінгісхана) Есугей-багатур був захоплений та отруєний татарами. Чінгісхан жорстоко помстивсь за смерть батька й розправився із власне татарськими племенами. Після низки нападів він остаточно розгромив їх весною 1202 р. Всі татарські чоловіки, захоплені у полон, були перебиті, а жінки та діти роздані по різних племенах. «Таємна історія монголів» повідомляє, що Чінгісхан так казав про це: «Ми розтрощили ненависних ворогів — татар, цих вбивць дідів та батьків наших, коли ми у справедливу помсту за їх злодіяння поголовно винищили татарський народ, приміряючи дітей їхніх до вісі возу».

Вільгельм Рубрук підкреслював, що самі засновники Улуса Джучі (Золотої Орди) вимагають, щоб їх називали монголами.

В. В. Татищів та М. М. Карамзін терміну «монголо-татари» не застосовують, а вживають обидві назви, вважаючи, що назва «татари» використовується тому, що більша частина монгольського війська складалася саме з них. Ця хибна думка й поширилась у історичній науці XIX ст. Вперше це словосполучення з’явилось у роботі П. Наумова 1823 р. Але й він писав, що всі історики між собою погоджуються, що «сії люті завойовники були не татари, а монголи». А стали називати їх татарами, на думку П. Наумова, тому, що монголи були підсилені середньоазіатськими племенами («місцевими татарами, тобто народами турецького племені»). Від застосування терміну «монголо-татари» слід відмовлятися. Слід також розуміти, що етнічний склад населення Золотої Орди, як і сучасних татарських народів, зовсім не був тотожнім ні татарським, ні монгольським племенам Центральної Азії.

Після захоплення Києва, свої головні сили Батий спрямував на Володимир та Галич, далі на захід. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи, спалюючи численні невеличкі міста та села цього щільно заселеного та багатого регіону.

Напередодні взяття Києва монголами місто продовжувало залишатися одним з найбільших політичних центрів давньоруської держави, традиційним стольним градом Русі. Київ продовжував виконувати роль столиці Русі і у складних умовах розвиненого феодалізму, у новій політичній системі, що склалася в країні у середині XII — початку XIII ст. Києвом можна було оволодіти, але важко було його утримати.

Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький перестрів монгольську ставку у Переяславлі. Київська земля безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Золотоординські хани розглядали руські землі як політично автономні, що мали своїх власних князів, але знаходились у залежності від ханів й були зобов’язані виплачувати їм данину. Князі затверджувалися на своїх «столах» «жалуванням царським». Таким чином, хани керували землями через місцевих Феодалів.

Важливим фактором, який визначав значну роль Києва XIII ст. у політичному житті того часу, було знаходження тут митрополичої кафедри. Київ продовжував залишатись традиційним церковно-адміністративним центром Русі, а отже і міг суттєво впливати на політичне та ідеологічне життя руських земель. Після взяття Києва і вірогідної загибелі митрополита Іосифа обов’язки загальноруського митрополита виконував Петро Акерович — ігумен князівського монастиря Спаса на Берестові. Невдовзі він виїхав до Західної Європи, де, вірогідно, намагався знайти допомогу проти монгол. За свідоцтвом Хроніки Матвея Паризького, Петро Акерович приймав участь у роботі загальнокатолицького собору в Ліоні, який скликав папа Інокентій IV для обговорення монгольської проблеми. Він інформував «прелатів світу» «про тартарів».

Не менше Києва (а може і більше) постраждав Володимир від штурму військ хана Батия. Ми вважаємо, що митрополича кафедра була спеціально, з конкретною метою, переведена до Володимира рішенням золотоординського хана Токти, а не волею самого митрополита Максима. Сараю важливо було підірвати історичну традицію, Що виступала суттєвою ідеологічною і політичною силою. Адже Київ в уявленні більшості населення продовжував залишатись символом єдності та колишньої могутності Русі. Хани уважно слідкували, щоб не допустити відродження політичного значення Києва, одного з потенційних центрів консолідації антиординських сил. До того ж, на цей час Володимир повністю виконував усі побажання Сарая й був більш надійним для ординців ніж Київ. В цілому, ця політика виведення церковних ієрарахів з Києва тотожня політиці виведення (або недопущення) звідси будь-яких князів, особливо з числа провідних та авторитетних політичних діячів.

Ординські володарі тримали Київ під особливим та посиленим контролем протягом XIII — першої половини XIV ст. Вірогідно, що у Києві баскаки трималися до 30-х років XIV ст. (остання згадка — 1331 р). Свідоцтва про них у інших місцях щезли раніше: у Новгороді останній баскак фіксується у 1269 році, а у Курську — 1284 році.

Першу половину XIV ст. Київська земля політично безумовно підкорялася Золотій Орді, але поступово зростав вплив Великого князівства Литовського, де все сильнішав руський елемент. У цей же час Київ продовжував залишатись найважливішим церковним центром, предметом боротьби за володіння древньою традиційною митрополичою резиденцією. Кожен новий руський митрополит посвящався у Софійському соборі.

Із зростанням сили Литовсько-руської держави та Москви, які ставали потенційними центрами об’єднання всієї давньоруської державної спадщини, між ними у 50-ті роки розпочалася боротьба за Київ як церковно-політичний центр. Вона в свою чергу відбивала, чий сплив у Києві на цей час був сильніший.

Слід також відзначити, що далеко не завжди входження руських земель до складу Русько-литовської держави або Польщі значило повне їх звільнення від ординського іга. Данина перетворювалася вже на відкуп, який практикували багато держав для запобігання нападів кочовиків (Польща і у XVII ст. відкупалася від нападів Кримського ханства). З текста грамоти Олександра Коріатовича ясно, що данина виплачується вже не регулярно, а обумовлюється у грамоті володарю, так би мовити у випадку необхідності.

Про певну залежність Київського князівства від ординських ханів у перші часи після приєднання до литовської держави свідчить тамга на перших типах монет, що карбував князь Володимир Ольгердович. Вона виступала звичайно виразом визнання верховної влади хана. Таке визнання мало швидше формальний, символічний характер, ніж реальний (як залежність Москви від Бахчисараю на прикінці XV — XVI ст.). Але й неповна ліквідація ординського іга сприятливо позначилась на розвитку українських земель й конкретно Києва другої половини XIV ст.

Кордони Київського князівства із Золотою Ордою були певною мірою умовні, адже документально їх ніхто не визначав, а в конкретній ситуації вони залежали від розміру ординських сил та активності боротьби руського населення, його чисельності. На час князювання Володимира Ольгердовича південні кордони умовно можна провести по р. Ворсклі, р. Тясьмин, далі на захід південніше Звенигородки до вододілу Південного Буга, Тетерева й Случі. Втім, на правому березі Дніпра більш надійним рубежем була р. Рось. Вірогідно, до території князівства входили Олешня, а також інші укріпленні пункти в районі Дніпро-Бузького лиману, що згадуються як форпости Вітовта.

Володимир Ольгердович провадив політику, спрямовану на розширення кордонів князівства, зміцнення його самостійності, підтримував тісні зв’язки з різними князівствами Північно-Східної Русі, особливо з Тверським.

Звичайно політична ситуація була складною й швидко змінювалась. Не всі князівства робили свій внесок безпосередньо збройними силами, деякі, перш за все ті, що межували з Ордою, змушені були залишатися зовнішньо нейтральними аби навіть допомагати ворогу. Але об’єктивно всі руські землі були зацікавлені у розгромі Золотої Орди. Її консолідація й зміцнення за Мамая були тією чи іншою мірою загрозливими для кожного. Деякі землі Литовської держави (Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина) змушені були визнати ординську зверхність. Подальше зміцнення Орди загрожувало повним поверненням тяжкого іга. Тому на українських і білоруських, як і на великоруських землях існували могутні сили, зацікавлені у створенні військово-політичної єдності більшої частини «Руської землі». Решта існуючих протиріч відступила на задній план. Кіпріан разом з феодалами з «руських» земель Литовсько-Руської держави підтримували постійні контакти з тими силами у Москві та інших північно-східних центрах, які були спрямовані на боротьбу, а не співробітництво з Ордою. Куликовська битва стала результатом створення та реалізації загальноруської (у значенні східнослов’янської) програми такої боротьби.

Наприкінці XV — початку XVI ст. все більше загострювались відносини між етнічно литовською аристократією і білорусько-українськими феодалами. На передній план все більше стали виходити негативні моменти приєднання до Великого князівства Литовського, позитивні фактори якого на цей час вже пережили себе й перетворились на гальмо подальшого розвитку українських і білоруських земель. З кінця XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщі та Литви. Відбувалося зближення соціально-політичних структур королівства та Великого князівства. У цих умовах українські землі все більше перетворювались на об’єкт інтенсивного захоплення, колонізації та покатоличення. Феодальна експлуатація поєднувалася із національним та релігійним гнобленням.

Становище Києва наприкінці XV — першій половині XVI ст. визначалося загальною політичною ситуацією, що існувала на той час в Україні. Погіршення його було викликане як внутрішньою політичною та економічною кризою великого князівства Литовського, так і постійною загрозою з боку Кримського ханства, яке значно підсилилось за часи правління Менглі-Гірея. Велике князівство, що роздиралося різними протиріччями, боротьбою магнатерії та шляхетства, коливаннями по відношенню до Кракова, із слабкою центральною владою вже не в силах було надійно захистити південні кордони.

Активна протидія кримським нападам і реальний захист українських земель  стали можливі лише за виникнення й зміцнення козацтва як суспільної верстви. Це була глибинна потреба українського суспільства, його самобутня захисна реакція. Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на киян та черкасців, які захопили татарський корабель під Тягинею. 1493 року Богдан, черкаський староста, здійснив похід на Очаків, поруйнував замок, забрав залогу й усяку здобич.

В цілому, політичний розвиток Києва другої половини XIII — середини XVI ст. не був рівномірним й однаковим. Наявні періоди занепадів та підйомів. Після розгрому 1240 р. відбувалося поступове відновлення політичного та економічного життя міста. 1300 року воно зазнало ще одного удару. Після цього досить відчутний його підйом приходиться лише на другу половину XIV ст. Він завершився поразкою 1399 р. на Ворсклі та розгромом Києва 1416 р. Після феодальних війн 20 — 30-х років новий підйом Києва прийшовся на княжіння Олелька та його сина Семена. Після розгрому міста Менглі-Гіреєм 1482 р. — новий тривалий занепад, Що тягнувся практично всю першу половину XVI ст. Київське князівство було ліквідовано, посилилась польська католицька експансія на Україні, яка разом з агресивними набігами кримчаків стала причиною чи не найтяжчої кризи у історичному розвитку Києва після Батиєвої навали. Скінчилася ця криза офіційним, юридичним захопленням Києва Польським королівством.

Проте, і в цей, найтяжчий для розвитку міста період, незважаючи на свій «великий впад», Київ продовжував відігравати важливе політичне й військово-стратегічне значення. Він являв собою щит, перепону для хижацьких набігів кримських феодалів на внутрішні області Литви і Польщі, був базою для ударів проти грабіжників, оплотом та економічною базою молодого козацтва. Про його значення кримський хан писав польському королю: «Взійшовши на київські гори, я би одним оком дивився звідти на свій Бахчісарай, а другим — на твій Краків». Не наполягаючи на аутентичності цього документу, відзначимо, що він вірно відбиває значення Києва. Згадаймо, як Вітовт вказував, що «Києв є головою всіх стародавніх руських земель».