Засоби забезпечення статусу престижності української мови. Історичний досвід

Л. Кучма запровадив так звану децентралізацію гуманітарної політики, що давала змогу втілювати різні ідеології в різних регіонах України. Центральна влада спокійно ставилася й до майже цілковитого зникнення російськомовної освіти на Заході та в Центрі й до спротиву місцевої влади намаганням відкрити бодай по кілька шкіл із навчанням українською в Донбасі й Криму. На заяву Президента швидко відреагували міські, районні та обласні держадміністрації, зокрема на Півдні й Сході держави, які своїми рішеннями про впровадження російської мови як офіційної або робочої ще більше роз’єднали українське суспільство. Щоб протидіяти «насильницькій українізації», Одеська міська рада прийняла таке рішення в жовтні 1993 року, Луганська обласна — в жовтні 1994-го, Харківська міська — у грудні 1996-го, Донецька обласна — в березні 1997 року; міськради Харцизька, Горлівки, Маріуполя, райрада Волноваського району Донецької області, міськрада Новомосковська Дніпропетровської області, міськрада Лисичанська Луганської області — у квітні 1999-го, Запорізька міськрада — у жовтні 2000-го. У містах Миколаєві та Дніпропетровську — влітку й восени 2000-го. Донецька міська та Луганська обласна ради такі рішення приймали повторно, незважаючи на те, що попередні рішення, як нелегітимні, опротестовували місцеві органи прокуратури. Такі ухвали місцевих рад приймалися на противагу розпорядженням органів місцевої виконавчої влади щодо забезпечення функціонування української мови як державної.

 

ВИСНОВОК:

 

Основним завданням сучасної  державної політики у мовній сфері, чітко сформульованим і практично досяжним, має бути утвердження української мови в якості рідної мови для всіх етнічних українців, а також як мови міжетнічного спілкування в Україні. Така ціль жодним чином не заперечує прав усіх етнічних груп на вільний розвиток і використання власних мов.

Домінування  української мови в епіцентрі суспільного життя більшості громадян України має бути  неминучим відповідно до логіки існування незалежної держави. Водночас, ніякою мірою  не повинні дискримінуватися мови, культури тощо інших етнічних спільнот (у тому числі росіян), вони повинні мати  всі необхідні умови для збереженості в ареалах цих спільнот.

Водночас, потрібно враховувати той момент, що російська мова ще певний час зберігатиме свій вплив на українське населення, оскільки інерція цього впливу лишається ще досить сильною. Тому доволі небезпечним виглядає той факт, що деякі політики і науковці, прикриваючись відомою риторикою, озвучують право фактичного “консервування” того мовно-культурного стану, який утворився ще у часи національного пригнічення України.

Реформування мовно-культурної сфери суспільства доцільно здійснювати шляхом  відповідного цілеспрямованого виховання молодших поколінь, ніж впливу, спрямованого на мовну переорієнтацію старшого покоління, оскільки останній процес є менш ефективним.

Підхід до вибору напрямів впливу на мовну політику має бути максимально вивіреним на предмет їхньої дієвості для цілей повноцінного, самостійного від зовнішніх впливів розвитку українського суспільства та держави.

Нині в Україні маємо, з одного боку, надмірну присутність не найкращих друкованих видань, телетрансляцій, гастролерів з тієї ж Росії. З іншого, -  нашому суспільству (особливо молодшим поколінням) фактично нав’язується споживання низькопробних “зразків” західної культури.

Для виправлення такого ганебного стану, безумовно ж потрібні потужна політична воля і патріотизм.

Важливими і невідкладними заходами у сфері здійснення мовної політики в Україні, на мою думку, є передусім подальше вдосконалення чинного законодавства з контролю за дотриманням відповідних внутрішніх та міжнародних правових актів щодо застосування і захисту мов. Крім того, слід створити повноцінний і дієвий загальнонаціональний механізм мовного розвитку – із спеціалізованим державним органом, розгалуженою системою регулювання мовних потреб громадян, забезпечення нагляду за дотриманням конституційних гарантій функціонування державної та інших діючих у державі мов, здійснення постійного моніторингу мовної ситуації  насамперед з метою запобігання тенденціям до її загострення.

Тільки за таких умов можливе дотримання стабільності в утвердженні української мови як державної, справді, в усіх сферах суспільного життя в Україні, як і зафіксовано в Конституції – Основному Законі нашої держави. Цим буде гарантовано також належний захист і створені сприятливіші умови для розвитку тих мов, які мають у нас статус мов національних меншин. Тоді, слід сподіватися, припиняться, нарешті,  політичні спекуляції – бодай найбезпідставніші і несправедливі  навколо мовного питання в Україні.

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Антонюк О. Формування  етнополітики української держави: історичні та теоретико-методологічні  засади: Монографія. – К.: Державна  академія керівних кадрів культури  і мистецтв, 1999. – С. 197.

2. Величко Т. Про стан  та чергові завдання впровадження  Закону України «Про мови в  Українській РСР» у системі  Мінвузу України. – К.: УМК ВО, 1991. – С. 181.

3. Кулик В. «Творення здорового  глузду» в сучасному українському  дискурсі з мовно-етнічних проблем // Наук. записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 231. / Сер. «Політологія і  етнологія». – Вип. 24/.

4. Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – С. 430.

5. Лановенко О., Шевченко  О. Спільний українсько-російський  інформаційний простір як зона  можливого соціокультурного впливу  на Україну // Стратегічна панорама. – 1998. – № 3–4. – С. 164–165.

6. Нагорна Л. Феномен криптоетнічності  в контексті вітчизняного політичного  досвіду // Наук. записки / Збірник. –  К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 199. / Сер. «Політологія  і етнологія». – Вип. 24/.

7. Науково-освітній потенціал  нації: погляд у ХХ ст. / Авт. кол.: В. Литвин (кер.), В. Андрущенко, С. Довгий  та ін. – К.: Навч. книга, 2003. – Кн. 3: Модернізація освіти. – Розд. 4. – С. 290.

8. Панчук М. Мовно-культурні  проблеми у висвітленні регіональної  преси // Регіональні версії української  національної ідеї: спільне і  відмінне: Збірник статей. – К.: Світогляд, 2005. – С. 132, 145.

9. Шудря К. Двомовність  чи дволикість?// Вісник. – 1995. – № 2. – С. 82.