Шпаргалка по "Хозяйственное право"

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Запобіжні заходи припиняються в разі:

1. неподання заявником відповідної позовної заяви в строк, установлений ч.З ст. 43-3 ГПК України;
2. відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК України;
3. невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;
4. винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

При припиненні запобіжних заходів та поверненні заяви відповідно до п. 1 ст. 43-9 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не має повертатися, оскільки судом були вчинені процесуальні дії, вжито запобіжні заходи та припинено їх у результаті бездіяльності заявника.

У випадку припинення запобіжних заходів, або відмови  заявника від позову, або набрання законної сили рішенням щодо відмови в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником  застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 43-9 ГПК України, а також у разі розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

47. Поняття досудового порядку врегулювання господарських спорів, історія його виникнення та сучасна практика застосування.

На думку Васильєва  С.В. досудове врегулювання спрів являє  собою систему мір, проведених організаціями, майнові права яких порушені, для  безпосереднього вирішення виниклого  конфлікту до звернення в господарський суд. Таке врегулювання містить у собі не тільки пред'явлення претензій і інших вимог противній стороні, але і припускає розгляд і добровільне задоволення вимог сторони, що пред'явила претензію у випадку її законності й обґрунтованості.

Відповідно до загальної теорії права досудовий порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів.

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

У літературі з господарського процесу такий порядок врегулювання господарських спорів ще називають  претензійним порядком. На думку Єфимової В.В., претензійний порядок можна  визначити як установлену законом або угодою сторін різновид попереднього досудового порядку (процедури) врегулювання суперечки, що виникла з приватноправових відносин, по завершенні врегулювання якого в сторони, що направила претензію і не одержала на неї відповіді або отримала не задовольняючу її відповідь, виникає право на звернення в суд з відповідним позовом.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного  впливу на господарську діяльність з  боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Як відзначає Васильєв С.В. значення претензійного досудового порядку врегулювання спорів полягає  в тому, що відповідач повідомляється про наявність в його контрагента - організації або громадянина-підприємця - майнових або немайнових претензій до нього. У той же час претензійний порядок у відомій мірі охороняє інтереси не тільки позивача, але і самого відповідача, оскільки він сприяє задоволенню домагань у добровільному порядку і дозволяє в такий спосіб уникнути непередбачених додаткових витрат у тому випадку, якщо суперечка буде переданий на розгляд господарського суду.

Досудове врегулювання господарських спорів, як стверджують  науковці, має свої переваги та недоліки.

Недоліки:

- відсутність можливості  отримання акта преюдиційного  характеру: ухвали чи рішення  суду, в яких безпосередньо встановлюються  факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає жодної гарантії на  позитивне вирішення конфлікту  (за статистикою всього лише 5% спорів вирішуються в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона  не відповість у встановлений  законом термін на претензію  або просто проігнорує її. Це  дасть їй можливість затягнути  вирішення спору й  виграти  мінімум 2-3 місяці до звернення  до суду;

- претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятися від відповідальності;

- визнання або навіть часткове  визнання претензії ще не свідчить, що вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови досудового врегулювання  спору немає потреби сплачувати  державне мито, витрати на інформаційно-технічне  забезпечення судового процесу,  у разі необхідності і витрати  на проведення експертизи. До  того ж за результатами розгляду справи в суді можлива сплата первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або рішенням контролюючого органу;

- судовий розгляд у першій  інстанції може зайняти 2-3 місяці  й більше, крім того, не виключено,  що боржник-відповідач буде оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а ця процедура може зайняти ще кілька місяців. Та й отримання рішення суду, яке набрало законної сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної виконавчої служби. Тому від подання позовної заяви до суду до фактичного виконання отриманого рішення можуть минути роки.

- сторони вільні в обранні  зручного часу та місця для  обговорення та знаходження консенсусу. Більше того, все може бути вирішено за допомогою телефонного зв’язку, Інтернету, факсу тощо.

Отже, в контексті господарського судочинства досудове врегулювання спору має як переваги, так і  недоліки. Тому, на думку Голої Л.В., досудове врегулювання господарських  спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності свого контрагента.

Необхідно відрізняти досудове врегулювання господарських спорів від позасудового вирішення господарських спорів

Як відзначає Медникова М.Е., врегулювання і вирішення спорів у позасудовому порядку означає, що спір вирішується без особистої участі і керівництва процесом з боку господарського суду. Тобто  це ті способи, що можуть використовуватися для вирішення господарсько-правових суперечок за згодою сторін замість звернення в господарські суди і є дійсною та буквальною альтернативою судовому розгляду в господарському суді (до таких, зокрема, відносять розгляд справи в третейському суді, укладання позасудових мирових угод, проведення переговорів, звертання до посередника). Загальної об'єднуючою ознакою для всіх позначених видів є те, що процес вирішення і врегулювання правової суперечки в позасудовому порядку визначається не господарсько-процесуальною формою, а самими  суб'єктами, що сперечаються, а також іншими особами, які приймають участь у вирішенні і врегулюванні суперечки.

48. Загальні положення щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів.

У ч. 1 ст. 5 ГПК встановлені  загальні засади досудового врегулювання господарських спорів.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Отже, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Відповідно Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають удержаві, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, можна виокремити два юридичних факти, з яких випливає необхідність досудового врегулювання спору — це договір і вказівка закону. Щодо останніх слід враховувати, що Господарський кодекс (ГК) України та деякі інші підзаконні акти (наприклад, Статут водного транспорту) зберегли таку процедуру. Проте на сьогодні застосування досудового порядку врегулювання спору має обов'язковий характер для суб'єктів господарювання, які у своїй діяльності пов'язані з залізничним перевезенням та відповідно дотримуються вимог Статуту залізниць України.

Сторони у господарських  відносинах можуть використовувати порядок досудового врегулювання спору, встановлений як ГПК, так й іншими спеціальними нормами, які регулюють специфічні господарські правовідносини, встановлені чинним законодавством. Слід також враховувати, що порушення основних положень досудового врегулювання господарського спору призводить до припинення провадження у справі на підставі ч. 2 ст. 80 ГПК, а отже, до відповідних наслідків, оскільки у разі припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У ч. 3 ст. 5 ГПК законодавець встановлює коло спорів, до розгляду яких сторони у господарських правовідносинах позбавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання спору. Перелік спорів, у даній частині, є вичерпним.

49. Порядок пред'явлення і розгляду претензій.

Як відзначає Гончар І.В. претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси буз втручання юрисдикційних органів.

Як зазначає Васильєв С.В. претензія як матеріально-правова  вимога одного учасника спірного правовідносина до іншого являє собою засіб врегулювання конфлікту самими сторонами, що сперечаються, без сторонньої допомоги з боку держави в особі суду.

До розуміння правового  статусу претензії додадамо те, що визнані боржником претензії  не включені в перелік рішень і  виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню державною  виконавчою службою відповідно до Закону України від 21.04.1999 р. № 606-ХIV «Про виконавче провадження». Тобто виставлення претензії не може бути обов’язковою умовою для звернення зацікавленої особи до суду ні за яких обставин. Виключенням в подібних випадках може бути лише домовленість сторін. Таким чином, визнана претензія в даний час не є виконавчим документом і проведення стягнення в досудовому порядку на підставі такої претензії неможливе. Проте, сторони мають право включити в будь-який договір спеціальні застереження, зробивши тим самим обов’язковим виставлення претензії для себе.

Пред’явлення та розгляд  претензій іноді називають претензійною роботою. Безпосередніми задачами претензійної роботи є: відновлення порушених прав і захист законних інтересів організацій; виявлення причин і умов, що волочуть невиконання договірних зобов'язань, випуск продукції і товарів неналежної якості, розкрадання майна та інші порушення; попередження порушень планової і договірної дисципліни; поліпшення економічних показників господарської діяльності організацій; відшкодування за рахунок винних осіб збитку, заподіяного организации. Отже, претензійна робота - це один із способів захисту прав і законних інтересів підприємств. Вона дає можливість попереджати виникнення господарських суперечок і усувати причини, що їх породжують.