Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Апреля 2013 в 09:16, контрольная работа
Чітке розмежування обов'язків між органами влади, яке передбачає закріплення за кожним рівнем як власного доходу, так і відповідної частки загальнодержавних податків для фінансування покладених на них обов'язків, повинно стати основоположним принципом побудови системи державних фінансів. Такий підхід дає можливість не тільки здійснювати ефективну фінансову та бюджетну політику, а й точно оцінювати внесок кожного рівня влади в економічний розвиток регіону. Тим самим досягається прозорість системи фінансових відносин, яка виключатиме суб'єктивізм та застосування суто диктаторських важелів впливу органів вищого рівня на нижчий. Водночас така система забезпечуватиме можливість реального контролю за витрачанням коштів як з боку відповідних державних органів, так і громадськості. Крім того, розподіл має бути стабільним, оскільки однією з головних причин неспроможності місцевих бюджетів забезпечити фінансування необхідних мінімальних видатків полягає у відсутності сталих джерел надходження коштів.
Правoвi засади фінансових вiдносин.
Чітке розмежування
обов'язків між органами влади, яке
передбачає закріплення за кожним рівнем
як власного доходу, так і відповідної
частки загальнодержавних податків для
фінансування покладених на них обов'язків,
повинно стати основоположним принципом
побудови системи державних фінансів.
Такий підхід дає можливість не тільки
здійснювати ефективну фінансову та бюджетну
політику, а й точно оцінювати внесок кожного
рівня влади в економічний розвиток регіону.
Тим самим досягається прозорість системи
фінансових відносин, яка виключатиме
суб'єктивізм та застосування суто диктаторських
важелів впливу органів вищого рівня на
нижчий. Водночас така система забезпечуватиме
можливість реального контролю за витрачанням
коштів як з боку відповідних державних
органів, так і громадськості. Крім того,
розподіл має бути стабільним, оскільки
однією з головних причин неспроможності
місцевих бюджетів забезпечити фінансування
необхідних мінімальних видатків полягає
у відсутності сталих джерел надходження
коштів.
Одним з пріоритетних
завдань в Україні залишається питання
фінансового забезпечення діяльності
місцевих органів влади, бюджетна спроможність
місцевого самоврядування виконати надані
йому законами України повноваження.
З 2000 р. трансферти
місцевим бюджетам почали обчислюватися
за єдиною для всіх територій формулою.
Очевидно, що ця формула не враховує всіх
особливостей на місцях, що тягне за собою
значні нарікання з боку місцевої влади,
але, з іншого боку, вона є прогресивним
фактором реформування міжбюджетних відносин.
Бюджетний кодекс
визначає загальні положення здійснення
міжбюджетних відносин, метою регулювання
якими є забезпечення відповідності між
повноваженнями на здійснення видатків,
закріплених законодавчими актами України
за бюджетами, та бюджетними ресурсами,
які повинні забезпечувати виконання
цих повноважень. Міжбюджетні відносини
- це відносини між державою, Автономною
Республікою Крим та місцевим самоврядуванням
щодо забезпечення відповідних бюджетів
фінансовими ресурсами, необхідними для
виконання функцій, передбачених Конституцією
та законами України.
Бюджетне законодавство
визначає види видатків, що виконуються
за рахунок коштів окремих ланок бюджетної
системи, і таким чином конкретизує бюджетні
повноваження відповідних органів державної
влади та місцевого самоврядування.
Зокрема, згідно
зі ст. 82 БК України видатки на здійснення
повноважень, що виконуються за рахунок
коштів державного бюджету та місцевих
бюджетів, поділяються на:
1) видатки на
забезпечення конституційного ладу держави,
державної цілісності та суверенітету,
незалежного судочинства, а також інші
передбачені кодексом видатки, які не
можуть бути передані на виконання Автономній
Республіці Крим та місцевому самоврядуванню.
Ці видатки фінансуються за рахунок коштів
Державного бюджету України;
2) видатки, які
визначаються функціями держави та можуть
бути передані на виконання Автономній
Республіці Крим та місцевому самоврядуванню
з метою забезпечення ефективнішого їх
виконання на основі принципу субсидіарності;
3) видатки на
реалізацію прав та обов'язків Автономної
Республіки Крим і місцевого самоврядування,
які мають місцевий характер та визначені
законами України.
Видатки, визначені
у пунктах 2 і 3, здійснюються за рахунок
коштів місцевих бюджетів, у тому числі
трансфертів з Державного бюджету України.
Рада міністрів
АРК, місцеві державні адміністрації,
виконавчі органи відповідних рад, міські,
селищні, сільські голови (якщо відповідні
виконавчі органи не створені) зобов'язані
забезпечити здійснення вищезазначених
видатків з відповідних місцевих бюджетів
з додержанням встановленого законодавством
розподілу цих видатків між бюджетами.
Законодавство
забороняє планувати та здійснювати видатки,
не віднесені до місцевих бюджетів, а також
здійснювати протягом бюджетного періоду
видатки на фінансування бюджетних установ
водночас з різних бюджетів.
У той же час
за державою залишається можливість передати
Раді Міністрів АРК чи органам місцевого
самоврядування право на здійснення видатків.
Передбачається, що така передача може
відбуватися лише за умови відповідної
передачі бюджетних ресурсів у вигляді
закріплених за відповідними бюджетами
загальнодержавних податків і зборів
(обов'язкових платежів) або їх частки,
а також трансфертів з Державного бюджету
України.
Розмежування
видів видатків, визначених у пунктах
2 і 3 ст. 82 Кодексу, між місцевими бюджетами
здійснюється на основі принципу субсидіарності
з урахуванням критеріїв повноти надання
послуги та наближення її до безпосереднього
споживача. Відповідно до цих критеріїв
види видатків поділяють на такі групи:
1) перша група
- видатки на фінансування бюджетних установ
та заходів, які забезпечують необхідне
першочергове надання соціальних послуг,
гарантованих державою, і які розташовані
найближче до споживачів. Ці видатки здійснюються
з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань;
2) друга група
- видатки на фінансування бюджетних установ
та заходів, які забезпечують надання
основних соціальних послуг, гарантованих
державою для всіх громадян України. Ці
видатки здійснюються з бюджетів міст
республіканського Автономної Республіки
Крим та міст обласного значення, а також
районних бюджетів;
3) третя група
- видатки на фінансування бюджетних установ
та заходів, які забезпечують гарантовані
державою соціальні послуги для окремих
категорій громадян, або фінансування
програм, потреба в яких існує в усіх регіонах
України. Ці видатки здійснюються з бюджету
Автономної Республіки Крим та обласних
бюджетів.
З бюджетів міст
Києва та Севастополя здійснюються видатки
всіх трьох груп.
Реформування
міжбюджетних відносин, яке поступово
відбувається в Україні, нормативним підґрунтям
якого став прийнятий Бюджетний кодекс,
має на меті розв'язання кількох актуальних
завдань для органів державної влади та
місцевого самоврядування. Зокрема, перед
Україною стоїть завдання забезпечити
в повному обсязі місцеві бюджети фінансовими
ресурсами, необхідними для виконання
власних та делегованих повноважень. Мають
бути створені умови для економічної заінтересованості
місцевих органів влади збільшувати податкові
надходження на відповідній території,
а також розширювати базу оподаткування.
Місцеві органи
заінтересовані збільшити питому вагу
власних джерел надходжень у структурі
місцевих бюджетів. Однією з підстав реалізації
такої мети є запровадження єдиного алгоритму
обчислення планових обсягів доходів
місцевих бюджетів. Зокрема, базовим чинником
при розрахунку мінімальної кількості
видатків, необхідних для фінансування
з місцевих бюджетів, став фінансовий
норматив бюджетної забезпеченості, що
використовується для визначення розподілу
міжбюджетних трансфертів. Він визначається
шляхом ділення загального обсягу фінансових
ресурсів, що спрямовується на реалізацію
бюджетних програм, на кількість мешканців
чи споживачів соціальних послуг тощо
та коригується коефіцієнтами. Загальний
обсяг фінансових ресурсів, що спрямовується
на виконання бюджетних програм місцевими
бюджетами, розподіляється між видами
видатків відповідно до пріоритетів бюджетної
політики держави.
Здійснюючи розмежування
видаткових повноважень між державним
та місцевими бюджетами, а також між власними
та делегованими повноваженнями бюджетів
місцевого самоврядування, слід паралельно
запровадити й стимули для ефективнішого
використання бюджетних коштів.
Бюджетний кодекс
передбачає, що територіальні громади
сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на
договірних засадах кошти відповідних
бюджетів для виконання власних повноважень.
Міські (міст республіканського Автономної
Республіки Крим та міст обласного значення)
ради та районні ради можуть передати
видатки на виконання всіх або частини
власних повноважень Верховній Раді Автономної
Республіки Крим чи обласній раді з передачею
відповідних коштів до бюджету Автономної
Республіки Крим чи до обласного бюджету
у вигляді міжбюджетного трансферту. Сільські,
селищні та міські (міст районного значення)
ради можуть передавати видатки на виконання
всіх або частини власних повноважень
районній раді чи раді іншої територіальної
громади з передачею коштів до відповідного
бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту.
Міжбюджетні
трансферти являють собою кошти, які безоплатно
і безповоротно передаються з одного бюджету
до іншого і поділяються на: дотацію вирівнювання;
субвенцію; кошти, що передаються до Державного
бюджету України та місцевих бюджетів
з інших місцевих бюджетів; інші дотації.
У Державному
бюджеті України можуть передбачатися
такі Міжбюджетні трансферти місцевим
бюджетам:
1) дотація вирівнювання
бюджету Автономної Республіки Крим, обласним
бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя,
районним бюджетам та бюджетам міст республіканського
Автономної Республіки Крим та міст обласного
значення;
2) субвенція
на здійснення програм соціального захисту;
3) субвенція
на компенсацію втрат доходів бюджетів
місцевого самоврядування на виконання
власних повноважень внаслідок надання
пільг, встановлених державою;
4) субвенція
на виконання інвестиційних проектів;
5) інші субвенції.
Закон про Державний
бюджет на поточний бюджетний період містить
виключний перелік та розмір дотацій вирівнювання
та субвенцій. Зокрема, в законі на 2003 р.
передбачено здійснення дотацій усім
регіонам України та деяким містам обласного
значення. Те саме стосується і субвенцій.
Дотація вирівнювання
визначається як перевищення обсягу запланованих
згідно з вимогами законодавства та чинними
актами про бюджет видатків, який обчислений
із застосуванням фінансових нормативів
бюджетної забезпеченості та коригуючих
коефіцієнтів. Вона не має цільового призначення
і використовується у бюджеті нижчого
рівня для збалансування доходів і видатків.
Міські (міст Києва та Севастополя, міст
республіканського Автономної Республіки
Крим та міст обласного значення) та районні
ради можуть передбачати у відповідних
бюджетах дотації вирівнювання бюджетам
районів у містах, бюджетам сіл, селищ,
міст районного значення та їх об'єднань,
а також кошти, що передаються з цих бюджетів.
На відміну від
дотацій, субвенції мають чітко визначене
цільове призначення. Їх надання супроводжується
обов'язковою звітністю щодо використання,
а у разі неповного використання коштів
виділеної субвенції або у зв'язку з нецільовим
використанням ці кошти мають бути повернені.
Надання субвенцій передбачається, зокрема,
за такими підставами.
Надання державою
податкових пільг, що зменшують доходи
бюджетів місцевого самоврядування на
виконання власних повноважень, має супроводжуватися
внесенням змін до Закону про Державний
бюджет України на поточний бюджетний
період, що передбачають надання субвенції
на компенсацію відповідних втрат доходів
бюджетів місцевого самоврядування.
Субвенція на
утримання об'єктів спільного користування
чи ліквідацію негативних наслідків діяльності
об'єктів спільного користування надається
з одного місцевого бюджету іншому для
компенсації цих видатків. Умови утримання
об'єктів спільного користування чи ліквідації
негативних наслідків діяльності об'єктів
спільного користування та надання субвенції
визначаються на договірних засадах між
надавачем субвенції та її отримувачем.
Субвенції на
виконання інвестиційних проектів надаються
з Державного бюджету України бюджету
Автономної Республіки Крим, обласним
бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя
з їх подальшим перерозподілом для бюджетів
місцевого самоврядування. Такі субвенції
надаються на засадах конкурентності
між бюджетами місцевого самоврядування
та передбачають фінансову участь бюджету
отримувача субвенції у здійсненні програми
чи проекту. Органи місцевого самоврядування,
у яких середньорічний фактичний обсяг
видатків на утримання бюджетних установ
за три останні бюджетні періоди менший
за обсяг, визначений згідно з фінансовими
нормативами бюджетної забезпеченості,
мають пріоритетне право на отримання
субвенції на виконання інвестиційних
проектів. Субвенції на виконання власних
повноважень територіальних громад можуть
передбачатися у складі їх бюджетів, якщо
інший орган державної влади чи місцевого
самоврядування може виконати цю функцію
ефективніше. Умови та порядок надання
субвенції на виконання власних повноважень
територіальних громад визначаються відповідною
угодою сторін.
Розподіл обсягу
міжбюджетних трансфертів, затвердженого
Законом про Державний бюджет України,
між бюджетами міст Києва та Севастополя,
міст республіканського Автономної Республіки
Крим, міст обласного значення і районними
бюджетами визначається на основі формули,
яку затверджує Кабінет Міністрів України.
Формула має
враховувати такі параметри:
1) фінансові
нормативи бюджетної забезпеченості та
коригуючі коефіцієнти до них;
2) кількість
мешканців та кількість споживачів соціальних
послуг;
3) індекс відносної
податкоспроможності відповідного міста
чи району;
4) прогнозний
показник кошика доходів бюджетів місцевого
самоврядування для бюджетів міст Києва
та Севастополя, міст республіканського
Автономної Республіки Крим та міст обласного
значення, і прогноз доходів, визначених
ч. 2 ст. 66 цього Кодексу, для районних бюджетів;
5) коефіцієнт
вирівнювання.
Безпосереднє
надання дотацій вирівнювання та субвенцій
з бюджету вищого рівня до нижчого здійснюють
органи Державного казначейства України.
Зокрема, в ст.
43 Закону України "Про Державний бюджет
України на 2003 рік" встановлено, що у
2003 р. суми дотації вирівнювання місцевим
бюджетам перераховуються управліннями
Державного казначейства України в АРК,
областях та місті Севастополі шляхом
застосування нормативів щоденних відрахувань
від доходів загального фонду Державного
бюджету України, що надійшли на аналітичні
рахунки обліку доходів Державного бюджету
України на відповідній території, згідно
з додатком № 4 до Закону.
Порядок перерахування
дотації вирівнювання та субвенцій з Державного
бюджету України місцевим бюджетам, коштів,
що передаються до Державного бюджету
України з місцевих бюджетів, а також порядок
перерахування міжбюджетних трансфертів
між місцевими бюджетами визначаються
Кабінетом Міністрів України і мають забезпечувати
своєчасність, рівномірність, гарантованість
та повноту перерахування трансфертів.
З прийняттям
Бюджетного кодексу частку міжбюджетних
трансфертів у фінансуванні потреб місцевих
бюджетів збільшено. Проте Кодекс не передбачає
заінтересованості в ефективному використанні
трансфертних бюджетних коштів і не стимулює
регіони до економічного розвитку, оскільки
містить достатньо дискримінаційний механізм
вирівнювання доходів, тобто тим, у кого
доходів не вистачає, додаткову потребу
в коштах буде компенсовано переважно
за рахунок інших бюджетів. Останні як
винагороду одержують лише 10% приросту
доходів. Наприклад, в АРК 14 аграрних районів,
що займають 70% території Криму, є дотаційними.
Питома вага трансфертів з державного
бюджету в їх доходах становить 70-80%, і
лише 20-30 % - власні надходження.
Як один з напрямів
вирівнювання Бюджетний кодекс передбачає
зміну розміру дотації вирівнювання, що
надається з державного бюджету місцевим
у найближчі п'ять років. Зокрема, починаючи
з 2001 р. може застосовуватися міжбюджетний
трансферт з Державного бюджету України
на зменшення фактичних диспропорцій
між місцевими бюджетами через нерівномірність
мережі бюджетних установ, розмір якого
встановлюється у таких пропорціях:
1) перший рік
- 5% від загального обсягу дотації вирівнювання
з Державного бюджету України місцевим
бюджетам; 2) другий рік - 4% від загального
обсягу дотації вирівнювання; 3) третій
рік - 3% від загального обсягу дотації
вирівнювання; 4) четвертий рік - 2% від загального
обсягу дотації вирівнювання; 5) п'ятий
рік - 1% від загального обсягу дотації
вирівнювання.
Відповідно,
бюджети сидять на трансфертах як на голці,
і не заінтересовані в отриманні додаткових
доходів, оскільки на цю суму буде зменшено
дотації з вищого бюджету.
Деякі представники
влади вважають, що запропоновані Кодексом
механізми формування місцевих бюджетів
небезпечні споживацьким ставленням місцевої
влади до ресурсів центрального бюджету.
Місцева влада прагнутиме завищити розмір
витрат, в результаті чого левову частку
навантаження щодо фінансування потреб
місцевих бюджетів буде покладено на держбюджет,
тобто основну масу платників податків.
Слід зауважити,
що Бюджетний кодекс, на відміну від попередніх
актів у сфері бюджетної системи, під бюджетними
трансферами розуміє безоплатну передачу
коштів не лише з вищого бюджету до нижчого,
а й навпаки. Зокрема, згідно зі ст. 100 Кодексу,
якщо прогнозні показники доходів бюджету
Автономної Республіки Крим, обласних
і районних бюджетів, міських (міст Києва
та Севастополя, міст республіканського
Автономної Республіки Крим та міст обласного
значення) бюджетів, визначених відповідно
до статей 64 та 66 БК, перевищують розрахунковий
обсяг видатків відповідного бюджету,
обчислений із застосуванням фінансових
нормативів бюджетної забезпеченості
та коригуючих коефіцієнтів, для такого
бюджету встановлюється обсяг коштів,
що підлягають передачі до Державного
бюджету України. Коефіцієнт вирівнювання
застосовується до обчисленого за формулою
обсягу коштів, що підлягають передачі
до Державного бюджету України, і визначається
в у межах від 0,60 до одиниці.
Чинна методика
коректування планованого надходження
доходів виходячи з фактичного виконання
бюджету за останні роки не враховує втрати
місцевих бюджетів у зв'язку з різкою зміною
економічної кон'юнктури або форс-мажорних
обставин. Гостріше ця проблема відчувається
у регіонах, де бюджет залежить від великих
містоутворюючих підприємств.
Реформування
міжбюджетних відносин може бути ефективним
лише за умови визначення оптимального
розподілу бюджетних надходжень між окремими
ланками бюджетної системи країни та проведення
повноцінної адміністративної реформи,
спрямованої на встановлення оптимального
адміністративно-
2.Фінансове право
України
1. Особливості фінансових правовідносин
Фіна́нсове пра́во —
галузь юридичної
науки, а також галузь права, предметом якої є суспільні
відносини, пов'язані з утворенням і витрачанням
публічних фінансів (фінансів держави та місцевого
самоврядування), необхідних для реалізації
державних функцій.
Фінансові правовідносини - це один із
видів суспільно-правових відносин,
що виникають у сфері фінансової
діяльності держави та регулюються
фінансово-правовими нормами (встановленими
державою правилами поведінки учасників
суспільних відносин, що виражені в
їх юридичних правах і обов'язках).
Простіше кажучи, це урегульовані нормами
права відносини, що виникають у сфері
фінансової діяльності.
Структуру фінансових правовідносин складають:
суб'єкти. Це юридичні особи і громадяни,
які на підставі правових норм можуть
бути потенціальними, реальними учасниками
фінансових правовідносин
об'єкти як вже вказувалося вище - це фонди
коштів, які формуються, розподіляються
і використовуються внаслідок реалізації
суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Об'єкт фінансових правовідносин пов'язаний
з інтересом управомоченої державної
сторони.
зміст - права і обов'язки учасників, що
встановлені фінансово-правовими нормами.
Суб'єктивні права - це належна уповноваженій
особі (фінансовому або кредитному органу)
для задоволення її (тобто держави, від
імені якої він виступає) інтересів міра
дозволеної поведінки, забезпечена юридичними
обов'язками другої сторони відносин.
Саме обов'язки другої сторони фінансових
відносин, які містяться у нормі, і є гарантією
додержання прав уповноваженого державою
органу. Обов'язок же другої сторони фінансових
відносин може полягати в утриманні від
дій або, навпаки, виконання обов'язку.
Юридичний обов'язок - це приписана зобов'язаному
суб'єкту і забезпечена можливістю державного
примусу міра необхідної поведінки, якої
повинен дотримуватися цей суб'єкт. Ним
може бути і фінансовий орган.
юридичні факти - тобто підстави виникнення
правових відносин (нормативно-правові
акти). Проте для виникнення фінансових
правовідносин видання закону недостатньо,
бо в них установлюються типові ознаки
для виникнення фінансових правовідносин.
Наприклад, податкове законодавство встановлює
типову ознаку податкового суб'єкта - наявність
самостійного джерела доходів. Для того
щоб громадянин, який займається підприємницькою
діяльністю, був суб'єктом податкових
правовідносин, необхідний індивідуальний
фінансовий акт - декларація про доходи,
які одержав цей громадянин.
Зміна або припинення фінансових правовідносин
також здійснюється на підставі нормативного
акта, в якому передбачаються факти і події.
У фінансових правовідносинах проявляються
суб'єктивні права їх учасників, тобто
йде безпосередній вплив на фінанси, оскільки
приписи держави з приводу мобілізації,
розподілу або використання коштів, що
складають централізовані і децентралізовані
фонди, реалізуються в поведінці людей,
які беруть участь у цій діяльності.
Що стосується функцій фінансово-правових
відносин, то можна виділити такі:
вказівка на коло осіб, на яких у конкретний
час поширюється дія фінансово-правової
норми;
закріплення конкретної поведінки юридичних
осіб і громадян у галузі мобілізації,
розподілу і використання фондів грошових
ресурсів;
це умова можливості приведення в дію
юридичних засобів забезпечення суб'єктивних
прав і використання обов'язкових учасників
фінансових правовідносин.
Особливості фінансових правовідносин:
виникають лише у сфері фінансової діяльності
держави і пов'язані з мобілізацією, розподілом
і використанням централізованих і децентралізованих
фондів коштів, тобто вони завжди мають
грошовий характер;
одним із суб'єктів цих відносин обов'язково
є держава, яка бере участь безпосередньо
або через уповноважені нею фінансові
або кредитні органи, що зумовлює нерівне
положення об'єктів правовідносин. У фінансових
правовідносинах не буває рівності сторін.
Уповноважена державою сторона фінансових
правовідносин наділена правом привести
в дію юридичні засоби, що забезпечуються
фінансові приписи держави, бо вона виступає
в інтересах держави в цілому;
об'єктом фінансових правовідносин є кошти
або грошові зобов'язання, пов'язані з
формуванням, розподілом або використанням
фондів грошових ресурсів;
виникають, змінюються і припиняються
не за волевиявленням сторін, а за законом
чи іншим нормативним актом.
Держава для її безперебійного функціонування
повинна постійно керувати фінансовою
діяльністю. В зв'язку з цим у фінансових
відносинах вона виступає як владний суб'єкт,
що за допомогою законодавства розпоряджається
майном (у даному випадку це майно - кошти);
відносини, що виникаються при цьому, мають
владно-майновий (грошовий) характер.
Ретельна регламентація фінансових відносин
за допомогою правових норм сприяє розширенню
і зміцненню фінансової бази держави,
проведенню соціальних заходів, впливає
на рентабельність роботи підприємств
і організацій.
Сутність і функції страхування
Термін «страхування», на думку західних філологів, має латинське походження. В основі його — слова «securus» і «sine cura», які означають «безтурботний». Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та безпеки. У багатьох слов'янських мовах, у тому числі й в українській, виникнення терміна «страхування» пов'язують зі словом «страх».
У фаховій літературі етимології слова «страхування» також приділено значну увагу. Проте єдиної думки з цього питання не існує.
Аналіз опублікованих
визначень поняття «
Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі «Про страхування»: «Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів».
У Законі зафіксовано головні елементи, що формують поняття страхування. Це, насамперед, мета страхування — захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб. Наголошується, що захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або страхових договорах. Виокремлюються джерела грошових, коштів, що є ресурсами для страхових виплат.
Водночас ретельне вивчення поняття страхування і зіставлення різних його тлумачень, які містяться в наукових працях, показують, що офіційне визначення терміна дещо перевантажене правовими аспектами.
Страхування є, насамперед, системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де, з одного боку, діють страхувальники, а з іншого — страховики. Важливою передумовою застосування страхування є майнова самостійність суб'єктів господарювання і їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням.
Чим ця зацікавленість більша, тим і потреба у страхуванні вища. Саме в такій площині страхування розглядається у працях учених багатьох країн ринкової орієнтації. Поняття страхування є неповним і тоді, коли воно не передбачає надійності і превентивного спрямування захисту.
З урахуванням щойно сказаного можна дати таке визначення поняття «страхування»:
Страхування — це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій особі) у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розмішує резерви, вживає превентивні заходи, спрямовані на зменшення ризику, а при потребі перестраховує частину своєї відповідальності.
Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його функціях. Радянські економісти, визначаючи функції страхування, не торкалися його сутності, вважаючи, що функції страхування «...є зовнішніми формами, які дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Категорія фінансів виражає свою економічну сутність передусім через розподільну функцію. Ця функція набуває конкретного, специфічного виявлення у функціях, притаманних страхуванню, — ризикованій, попереджувальній і заощаджувальній». За умов, коли радянській державі належало понад 9/10 усіх виробничих фондів і фінансових ресурсів, страхування було монополізоване і дуже обмежене щодо можливостей розвитку. Воно, як правило, не поширювалося на об'єкти державної власності. Включення страхування до фінансів мало значною мірою суто фіскальну мету. Були часи, коли умови страхування не передбачали створення перехідних резервів. Значні суми штучно створеного перевищення надходжень над витратами зараховувались до бюджету.
Інша ситуація спостерігається в ринковій економіці, коли страхування відбувається на комерційних засадах. (Це не стосується обов'язкового соціального страхування, де страхові операції не передбачають отримання прибутку.) Воно стає важливим напрямком підприємницької діяльності й розглядається як окрема галузь (індустрія). Природно, що кожна страхова компанія, як і будь-яке інше підприємство, має власне фінансове господарство, за допомогою якого забезпечує свою статутну діяльність. У цій частині страхування належить до сфери фінансів підприємств і галузей.
Отже, страхування не вміщується в рамки традиційного вузького розуміння фінансів як економічних відносин, що виникають у процесі формування, розподілу та використання доходів і грошових фондів. До речі, в англійському словнику страхових термінів страхування визначається «як система передання ризику і його комбінування». Тобто у країні, де виникла більшість класичних видів страхування, зміст останнього пов'язують, насамперед, із переданням ризику від страхувальника до страховика. Створення і використання грошових фондів підпорядковується головній меті — забезпеченню можливості страховикові здійснювати свою діяльність.
Існує також тісний взаємозв'язок між страховою і кредитною діяльністю. Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя та здоров'я. До продажу страхових полісів нерідко залучаються й банки.
Завдяки страхуванню акумулюються великі кошти, які до настання страхових випадків використовуються передусім як джерело кредитних ресурсів. Страхові поліси можуть бути гарантіями повернення позик. Матеріальні цінності, що їх у разі кредитування банки приймають як заставу, мають бути застраховані. Отже, існує тісний взаємозв'язок між страхуванням і кредитом. Але це не дає підстав для ототожнення специфічних економічних відносин, що становлять зміст страхування, з поняттям кредиту.
Останнім часом під впливом західної теорії вдаються до розширеного тлумачення фінансів, виокремлюючи 5 великих сфер їх функціонування: фінанси державні, фінанси галузеві, кредит і грошовий обіг, ринок цінних паперів, страхування. Ця концепція надає фінансам широкого змісту, який виводить їх далеко за межі розподільної категорії. У цьому контексті страхування стає на один рівень із кредитом, державними фінансами, фінансами галузей, фондовим ринком.
У світовій практиці страхові послуги як об'єкт специфічних відносин, що становлять зміст страхування, розглядаються як складова фінансових послуг. Так, у п. 5 Додатка з фінансових послуг до ухваленої 15 квітня 1994 року Генеральної угоди з торгівлі послугами зазначено: «Фінансові послуги охоплюють страхові послуги і ті, що, належать до страхових, а також усі банківські та інші фінансові послуги (крім страхування)». З цього визначення випливає також, що страхування, як і кредит та цінні папери, є складовою ланкою фінансів у їх широкому розумінні. Такий підхід підвищує можливості активнішого і водночас ефективнішого застосування кожної із зазначених ланок у складному механізмі ринкової економіки.
З урахуванням наведених аргументів слід підходити й до визначення та характеристики функцій страхування, які в сукупності мають конкретизувати його зміст у сучасних умовах. З цих міркувань страхування виконує такі функції: ризиковану, створення і використання страхових резервів (фондів), заощадження коштів, превентивну.
Ризикована функція страхування. Вона полягає в переданні за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою актуальних розрахунків, більша. У разі настання страхового випадку страхувальник висуває страховикові вимогу щодо відшкодування збитків (виплати страхових сум). Ризикована функція відбиває процес купівлі-продажу страхової послуги.
Функція створення і використання страхових резервів (фондів). Страхування стає можливим лише за наявності у страховика певного капіталу, достатнього для забезпечення покриття збитків (у разі їх виникнення), заподіяних страхувальникові стихійним лихом, нещасним випадком чи іншою страховою подією. Власними коштами покрити таку потребу у грошових виплатах страховик, здебільшого, не в змозі. Тому кожний страховик створює систему страхових резервів. Нагромадження й використання таких резервів характерні для страхової діяльності.
У формуванні й використанні страхових резервів виявляється перерозподіл коштів між страхувальниками. Ті з них, для яких у певному періоді не настала страхова подія, сплативши страхові внески, не отримують жодних виплат. І навпаки: страхувальникам, які зазнали серйозних збитків від страхового випадку, виплачується відшкодування в сумах, значно більших за внесені страхові платежі.