Проблеми державотворення в поглядах М.Грушевського

     В автономній Україні мали бути забезпечені  права національних меншин, оскільки повнота національного життя, що її добивались для українського народу, не повинна поглинути інших народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії. Забезпечити права національних меншин.

     Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття  їх мови в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних товариств і установ.

     Такими  були погляди М.Грушевського на українську державу в складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: “...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією...” Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла влада в Росії, виявили себе у відносинах до України “твердоголовими централістами і об’єдинителями, нездібними чого-небудь навчитися від революції”, віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною Радою.

     Тому  М.Грушевський мріє вже не просто про автономію в складі Російської республіки, а про Україну Велику, “велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями”.

     Будуючи соціально-економічне життя Великої України, головною рушійною силою її вчений вважає селянство. Він досить точно підмітив, що серед українців переважають селяни, тому “... в українськім життю мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в щирім контакті з селянською масою”. Тому важливо створити умови для підвищення рівня життя селян. “Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту”.

     Місто М.Грушевський вважає неукраїнським, але “... не повинні ми обертатись спиною й до міста”. Серед неукраїнського населення міст вчений виділяє, насамперед, євреїв, а також росіян. Тому велика увага приділялася розвиткові національної культури євреїв і росіян і виробленню “приязних” відносин з елементом українським.

     Серед завдань, які ставились перед  державою, М.Грушевсьвий виділяв  не лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і впливів економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці.

     Розглядаючи основні елементи побудови держави  та забезпечення її існування, які виділяв  М.Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав  базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б  повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування.

     Церква  мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити  до складу державних урядовців і  виходило зі сфери впливу держави.

     Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.

     Постійна  армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше  народна міліція. Але оскільки вона існувала, то М.Грушевський виділив  кілька ознак, що характеризують її демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб “відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські”, велике значення мало надаватися технічній підготовці старшини, її культурі й освіті.

     На  думку вченого, Україна не може йти  второваними шляхами — ні тими, які силоміць нав’язувалися Московським  урядом, ні тими, якими йшли держави  Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини життя. Це і є відповідь на запитання, чому такий прихильник федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий історик в душі мріяв про автономну Україну в федеративному союзі з такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини, зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави. Ось так за досить короткий проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового уряду, а потім і більшовиків, змінилися погляди видатного вченого на Українську державу.

     Якщо  розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час свого існування, то не дивно, що в багатьох із них  ми бачимо відбиття державницько-правової концепції М.Грушевського, зокрема, його поглядів на федерацію і автономію, наприклад, в законах “Про національно-персональну автономію”, “Про виборче право”, “Про громадянство”, в Конституції УНР як основному законі та інших законодавчих актах.

     Так, у Конституції УНР, в якій проголошувалася  рівність громадян незалежно від  статі, віри, національності, освіти, майнового  і податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського щодо закріплення демократичних прав і свобод у зако-нодавстві Української республіки. Конституцією також заборонялось “вживати у офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів”. Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу.

     В Конституції проголошувалась свобода  слова, друку, сумління, права на об’єднання в організації, на страйки, на зміну  місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій демократичній республіці.

     Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося в Законі “Про вибори до УНР”23, відповідно до якого “право участі до виборів мають громадяни... обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років”. Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій доручалося “загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення”. Законом встановлювалася система покарань за ті чи інші порушення — наприклад, “винуваті в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців, каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста карбованців.”

     Федералістичні  уподобання видатного вченого і  політичного діяча також знайшли  своє втілення у діяльності Центральної Ради. Ще з середини червня 1917 р. у Києві почав готуватися з’їзд народів-федералістів, який мав відбутися наприкінці липня. Тоді на V-й сесії Української Центральної Ради було створено комісію під головуванням О.Шульгіна “по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави”.

     Комісія пропонувала винести на порядок  денний вісім питань: про майбутній  федеративний устрій держави, про державну мову і мову окремих федеративних частин, про принципи і проекти  розмежування автономних одиниць, про права національних меншин, про організацію союзу народів, про шляхи здобуття федеративного устрою, про поточну політику і тактику федералістів, про обсяг компетенції центрального органу федерації.

     Дослідивши  зміст Закону “Про національно-персональну автономію” від 9 січня 1918 р., під яким стоїть особистий підпис М.Грушевського (що свідчить про те, що закону надавалося винятково важливого значення), ми бачимо, що цим законом Центральна Рада проголошувала право на самостійне творення свого “національного життя в межах УНР невід’ємним природничим правом націй”.

     Будь-яка  нація могла створювати на територіії України власний національний союз, якому б належало виключне право  представництва даної нації перед  державними і громадськими організаціями. Структура і склад керівних органів Національного союзу визначались Установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа громадян віком понад двадцять років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування за принципом пропорційного представництва.

     Про те, що Центральна Рада надавала винятково  важливого значення національно-культурному  розвиткові інших народів, як цього  і прагнув Михайло Грушевський, говорить той факт, що з першого дня існування Генерального Секретаріату і до останнього дня функціонування Ради народних міністрів у їх складі існувало генеральне секретарство (міністерство) з міжнаціональних (міжнародних) справ і три товариша секретаря (міністра) — з російських справ, з єврейських справ та з польських справ.

     Цілком  закономірним є те, що багато поглядів вченого знайшли своє відображення в діяльності Центральної Ради.

     Можна погоджуватися чи не погоджуватися  із ученим, шукати в його поглядах помилки  чи недоречності, але незаперечним є його внесок у розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну демократичну правову Українську державу.

ЛІТЕРАТУРА  ТА ПРИМІТКИ

1. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1996. — №5.
2. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.
3. Грушевський М.С. Якої ми хочемо автономії і федерації // Великий Українець. — К., 1992.
4. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть.
5. Грушевський М.С. Звідки пішло українство... // Великий Українець. — К., 1992.
6. Грушевський М.С. Вільна Україна // Великий Українець. — К., 1992.
7. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть.
8. Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1991.
9. Мироненко О.О. Світоч української державності. — К., 1995.
10. Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. — 1996. — №5.