1.2. Права та обов'язки  сторін за договором  доручення

      Довіритель  і повірений у силу договору наділяються  відповідними правами та обов'язками. Повірений зобов'язаний:

      1) особисто виконати дане йому доручення. Це зумовлено нематеріальним характером послуги, що надається ним і довірчими відносинами, які обумовлюють, як правило, даний договір. Тому в законодавстві передбачаються певні обмеження щодо передоручення і встановлюється детальна регламентація цього процесу (ст. 240 ЦК України).

      Передоручення – особливий вид заміни сторін у зобов'язанні, дозволяється лише у  разі, якщо це передбачено договором  або повірений примушений до цього  обставинами з метою охорони  інтересів довірителя.

      Повірений, який передовірив виконання іншій особі, має негайно сповістити про це довірителя. У цьому разі він відповідає лише за вибір замісника;

      2) повідомляти довірителеві на  його вимогу всі відомості  про хід виконання доручення  (ст. 1006 ЦК України). Виконання цього обов'язку надає довірителю змогу розібратися у ситуації і при потребі змінити свої вказівки або відмовитися від договору;

      3) після виконання доручення або  в разі припинення договору  до його виконання негайно  повернути довірителеві довіреність,  строк чинності якої не сплинув, і надати звіт із залученням виправдальних документів, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;

      4) негайно передавати довірителю  все одержане у зв'язку з  виконанням доручення [29, 164].

      На  довірителя також покладаються певні обов'язки на підставі договору доручення (ст. 1007 ЦК України). Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

      Довіритель  зобов'язаний, якщо інше не передбачено  договором:

      1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;

      2) відшкодувати повіреному витрати,  пов'язані з виконанням доручення;

      3) негайно прийняти від повіреного  все одержане ним згідно з  договором;

      4) виплатити повіреному плату, якщо  вона йому належить. Такий обов'язок виникає при сплатному договорі доручення, і певна плата передбачена законом для комерційного представництва.

      1.3. Припинення договору  доручення

      Договір доручення може бути припинений на загальних підставах припинення. Проте, враховуючи особливі довірчі стосунки між сторонами, законодавство передбачає деякі особливі підстави припинення цих правовідносин, оскільки з боку довірителя потрібно довіряти повіреному, бо він своїми діями зобов'язує довірителя.

      У зв'язку з цим закон передбачає, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припиняється у разі:

      1) відмови довірителя від договору.

      Якщо  договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіреному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата – також виплатити йому плату рівноцінну виконаній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;

      2) відмови повіреного від договору  доручення;

      3) смерті довірителя або повіреного;

      4) визнання довірителя або повіреного  недієздатним, обмеженим у дієздатності чи безвісно відсутнім;

      5) ліквідації юридичної особи [29, 166].

      У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення  та вжити заходів, необхідних для  охорони майна довірителя, зокрема  зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи – повіреного (ст. 1010 ЦК України).

      Слід  зазначити, що при комерційному представництві довіритель, який відмовляється від  договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбачений договором.

      Довіритель  звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України). 

 

Розділ 2. Порівняльна  характеристика договорів  комісії та доручення

    Питання співвідношення цих двох договорів  є актуальним тому, що без розуміння  правової природи правочину і  його місця в загальній цивільно-правовій системі договірних зобов'язань важко адекватно оцінити наслідки закріплення у вітчизняному законодавстві положень про нього, а також шляхи вдосконалення відповідної нормативної бази, не говорячи вже про значення такого нововведення для практики ділового обороту.

    За  договором  комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст.1011 ЦК). Цей договір регулює гл.69 ЦК. Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст.1028 ЦК).

    Комісія належить до групи договорів, що опосередковують  надання послуг. У цій групі  договори відрізняються за характером послуг, що становлять їх предмет. Найближчий договір – це договір доручення. Для надання послуг в інтересах іншої особи вибирають доручення або комісію, а для розмежування, визначення їх відмінностей є достатнім те, що у договорі доручення уповноважена особа діє від імені контрагента, а договорі комісії – від власного імені.

    Повірений  дії в інтересах та за рахунок  довірителя як в договорі доручення, так і в договорі комісії, задача обох договорів по суті – в здійсненні правочинів для іншої особи. Однак  зовнішня схожість договорів доручення  та комісії вичерпується тим, що ці договори регулюють відносини з представництва посередницьких послуг.

    Головним  критерієм розмежування суміжних видів  договорів у цивільному праві  прийнято вважати предмет договору як найбільш суттєвий елемент характеристики будь-якого правочину. З положень ст. 638 Цивільного кодексу (далі – ЦК) випливає, що предмет є єдиною умовою, яка визнається законодавством істотною і обов'язковою для всіх без виключення договорів. Тому для того, щоб висвітлити співвідношення договору комісії та договору доручення, перш за все слід проаналізувати предмети цих договорів. Предметом договору доручення є нематеріальні посередницькі послуги. Різниця між цими договорами в першу чергу в тому, договір доручення про представництво, тобто повірений діє від імені довірителя згідно з дорученням, в той час як договір комісії не створює відносин представництва. Комісіонер діє хоча й в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення відносин представництва.

    Повірений, вступаючи у відносини з третьою особою, не стає стороною в правовідносинах між довірителем і третьою особою, не набуває для себе яких – не будь прав та обов’язків. Комісіонер, навпаки, стає стороною в правочині з третьою особою, набуває права та обов’язки. Особа, яка заключає договір з комісіонером, сама не стає учасником договору комісії. Між ним і комісіонером існує самостійний договір, який підкорюється особливим правилам в залежності від того, який саме укладено договір.

      У практиці цивільного обороту зустрічаються як оплатні, так і безоплатні договори доручення, причому безоплатна конструкція договору є широко розповсюдженою. На противагу цьому договір комісії може бути тільки оплатним і має завжди передбачати винагороду за послуги комісіонера.

    Отже, підводячи висновок, можна сказати що, договір комісії широко застосовується у торгівлі, транспортних відносинах, у галузі обігу цінних паперів, у діяльності банків з обслуговування клієнтів, при здійсненні експортно-імпортних операцій. Новою сферою його застосування є посередницькі послуги при біржовій торгівлі, що надають покупцям члени біржі — брокерські фірми і брокери.

    Договір комісії схожий з договором доручення, оскільки правочин вчиняється в інтересах  і за рахунок однієї особи за її дорученням іншою особою. Відмінності  між ними полягають у наступному:

    1) повірений діє від імені довірителя, комісіонер виступає від свого імені;

    2) договір доручення може бути  як сплатним, так і безоплатним,  а договір комісії — завжди  сплатний;

    3) предметом договору доручення  є юридичні дії, а предметом  договору комісії — лише правочини  (вужче поняття порівняно з  юридичними діями).

Розділ 3. Договір доручення у зарубіжних країнах (на прикладі торгового представництва)

      3.1. Поняття та види  представництва в  цивільному праві  зарубіжних країн

      Інститут  представництва існує і достатньо  розвинений в усіх цивільно-правових системах. У країнах романо-германської  системи це інститут матеріального  права. Норми про представництво розміщені у відповідних главах цивільних кодексів – ФЦК та НЦК.

      Представництво тлумачиться як правовідносини, за яких одна особа (представник) вчиняє юридичні дії від імені іншої особи (яку представляють) та в її інтересах.

      У країнах континентальної системи  права інститут представництва має  багато спільних рис з аналогічним  інститутом у вітчизняному праві. Доктрина відрізняє представництво договірне (засноване на договорі доручення або якщо з обставин справи очевидно, що особа проявляє волю від імені особи, яку представляють(ФРН), і законне (представництво у зв'язку з батьківськими чи опікунськими правами, представництво органів юридичних осіб, виконавців заповіту тощо). Хоча такий розподіл не завжди чітко виділений у законодавстві. Представництво може ґрунтуватися на законі, адміністративному акті, рішенні суду, договорі, звичаї [33].

      Представник зобов'язаний діяти особисто, виключно в межах наданих йому повноважень, звітувати перед особою, яку представляє, передати все отримане за угодами  довірителю; угоди, які він укладає  від імені особи, яку представляє, визначають права й обов'язки для останньої. Угоди, що виходять за межі повноважень представника, є обов'язковими лише за умови їх подальшого схвалення особою, яку представляють. Це схвалення може бути висловлене прямо або за замовчуванням (ФРН). Якщо такі угоди не схвалено, а представник не попередив третіх осіб про перевищення повноважень, то він особисто є зобов'язаним перед ними.

      В юридичній літературі повноваження представника класифікують на універсальні, які дозволяють здійснювати будь-які  права особи, яку представляють; генеральні, що дають право вчиняти всі можливі юридичні дії у певній сфері чи для ведення певного підприємства; спеціальні – для укладення однорідних угод; та разові – на укладення однієї угоди.

      Водночас, у окремих країнах існують  свої особливості. Зокрема, у Франції відносини представництва регулюються ФЦК, переважно, нормами, що стосуються договору доручення. На практиці ж повноваження представника розглядаються як одностороння заява особи, яку представляють, і не пов'язуються обов'язково з договором доручення [33].

      За  законодавством ФРН (НЦК) представництво вважається договірним не лише у випадках, коли представник виявляє волю в  межах його офіційних повноважень, а й тоді, коли з обставин справи очевидно, що дії вчиняються від  імені особи, яку представляють. Повноваження можуть відображатися в заяві, яка надається або представнику, або третім особам без спеціальної форми, або висловлена у публікаціях (у такому випадку представник правомочний стосовно всіх третіх осіб).

      Від відносин представництва у континентальному праві відрізняють посередництво, метою якого є укладання угоди між зацікавленими особами. Посередництво реалізується через посередницькі фірми, маклерів, брокерів тощо, які професійно займаються сприянням укладанню різноманітних угод комерсантами. Посередник відрізняється від представника, оскільки виступає незалежною особою стосовно обох сторін, а представник діє лише для однієї зі сторін і сам від її імені укладає угоду. Для посередництва в певних сферах діяльності (наприклад, щодо угод з цінними паперами на фондових біржах і т.ін.) необхідний спеціальний дозвіл уповноважених органів держави.