Правовий статус сторін в цивільному процесі

ВСТУП

 

Актуальність теми. Нинішній політичний та соціально-економічний розвиток України полягає у розширенні та удосконаленні законодавчої бази, якою закріплено правове положення громадян, організацій i їх об’єднань та визначено гарантії реалізації i захисту ними своїх прав і свобод зазначених у Конституції й інших законах і підзаконних актах України. Конституційні засади є основою, і в галузевому законодавстві вони визначають регулювання специфічних аспектів їх дії в залежності від типу правовідносин.

На рівні Конституції сформульовано основні положення на основі котрих здійснюється судочинство в Україні, провідними з них є рівність усіх учасників судової справи перед законом і судом, законність, гласність судового провадження, змагальність сторін, та обов’язковість виконування рішень суду. З даного випливає, те що провідним зобов’язанням, яке покладається на державу є охорона прав, інтересів та свобод людини i громадянина.

В ст. 55 Конституції України зазначено, те що в разі порушення прав, інтересів і свобод, людини та громадянина, можна звернутися до суду за їх захистом.1 Тому, суд виступає гарантом прав і охоронюваних законом інтересів фізичних осіб, юридичних осіб, а також держави. Для реалізації його основних завдань необхідне закріплення таких правових механізмів, які б належним чином забезпечили реалізацію наданого особі права. Виходячи із зазначених Конституцією положень – захист цивільних прав виражається в широку, багатопланову та комплексну проблему, яку потрібно розглядати з різних правових поглядів, наприклад: загальна характеристика прав, що підлягають захисту, процесуальна форма захисту, способи захисту, гарантії здійснення захисту, місце і роль у механізмі правового регулювання, форма реалізації, шляхи подальшого розвитку.

Захист порушених прав здійснюється в установленому порядку судами. Спори, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, земельних, житлових та інших правовідносин розглядають суди загальної юрисдикції. Основною вимогою у даному випадку є те, що однією з сторін у спорі обов’язково має виступати фізична особа.

Під час розгляду судом цивільних справ, сторони та інші учасники цивільного процесу здійснюють великий обсяг процесуальних дій, а також вступають у відносини один з одним. Виходячи з того, що зміст процесуальних дій суду, сторін та інших суб’єктів цивільного судочинства, а також порядок їх здійснення регламентовані нормами цивільного процесуального права, то ці відносини набувають форми правових. Це і є основною обставиною внаслідок, якої приділяється значна увага, як розробці теорії правовідносин в науці цивільного процесуального права, так і те значення, яке дана теорія відіграє у вивченні учбового курсу цивільного процесу загалом, а також окремих його інститутів. Особливою у цьому контексті є питання визначення прав та обов’язків сторін, якими вони наділенні під час всього провадження по справі. Вище викладене зумовлює актуальність теми курсової роботи.

Об’єктом курсової роботи є процесуальні права та обов’язки сторін у цивільному процесі.

 Предметом курсової роботи є є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань участі третіх осіб в цивільному процесі України.

Метою курсової роботи є систематизація, закріплення та поглиблення теоретичних і практичних навиків аналізу та узагальнення, здобутих під час вивчення профільної дисципліни, а також вміння застосувати їх при вирішенні теоретичних чи прикладних проблем.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

• здійснення аналізу участі сторін у цивільному судочинстві;
• узагальнення та поглиблення теоретичних засад щодо прав та обов’язків сторін у цивільного судочинства.

Дослідження даної теми курсової роботи здійснено на основі системного підходу з використанням таких методів: спеціально-юридичний, порівняльно-правовий та метод структурного аналізу, який дозволяє всебічно проаналізувати права та обов’язки сторін цивільного процесу через аналіз нормативно-правових актів, літературних джерел та думок науковців.

Під час написання роботи були використані основні нормативні акти, дія яких є чинною сьогодення, та інша спеціалізована література відомих фахівців у галузі цивільного процесуального права Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І, Васильєв С.В., Кушнір Ю. та інші.

Практичне значення. Результати курсової роботи можуть бути використанні у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів спецкурсів,конференцій.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури.

 

 

 

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СТОРІН У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Для того, щоб розпочався судовий розгляд цивільної справи та за його результатом суд постановив рішення, необхідно, щоб особа, яка має зацікавленість у справі скористалася своїм конституційним правом та звернулася до суду з позовом за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу, яке з її переконань було порушені, невизнані, або оспорюванні.

Цією заінтересованою особою може виступити, як фізична особа так і юридична особа, яка має власний інтерес у вирішенні справі та прагне примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої дії чи захистити своє юридичне становище. Особи, які заінтересовані у розгляді справи, яка була передана на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже, сторонами у цивільному процесі визнаються юридично заінтересовані особи матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в порядку цивільного судочинства.2 Вони виступають стержневими дійовими особами навколо яких будується цивільний процес та без яких не може існувати позовне цивільне судочинство. Визначення сторони цивільного процесу тісно пов'язане з матеріальними правовідносинами, які стали підставою звернення до суду. Сторонами в цивільному судочинстві виступають такі суб'єкти, як кредитор і боржник, покупець і продавець, подружжя (у випадках розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей, поділ спільно нажитого майна та ін.) — внаслідок порушення чи оспорювання їх суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу.3

Метою звернення до суду сторони цивільного процесу є захист своїх прав, які були порушені іншою особою внаслідок невизначеності чи спірності матеріальних правовідносин. Спір між сторонами може виникнути, і при відсутності будь-яких правовідносин між ними, це полягає в тому, що правосуб'єктність сторін може виникати у осіб, які за власним переконанням вважають, що між ними існують матерiально-правові відносини. Окрім цього, особа від суду має право вимоги усунення умов, які у майбутньому можуть створити реальну загрозу порушення її прав. Таким чином, інтерес сторін у переданій на розгляд судові справі завжди виступає, як протилежний за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий характер — полягає у спірності цивільними, сімейними, трудовими, земельними та житловими правовідносин між сторонами. Процесуально-правовий характер є результатом розв'язання спірного матеріально-правового спору та одержання відповідно до нього конкретного за змістом рішення суду.

В позовному цивільному провадженні, як сторони виступають позивач та відповідач.4

Позивачем може бути будь-яка заінтересована особа, яка у встановленій цивільно-процесуальним законом формі звертається з відповідною позовною заявою до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів й особисто порушує цивільну справу в суді, оскільки вважає, що її відносини матеріально-правового характеру порушено конкретною особою, або на захист прав якої до суду звертаються органи та особи у випадках, прямо передбачених цивільно-процесуальним законом. 5

Позивач в процесі виступає активною стороною, тому що саме він є ініціатором відкриття провадження з метою захисту своїх прав та інтересів. З цього виходить, що передувало відкриттю провадження у справі певне порушення прав, законних інтересів чи свобод. Однак існує і таке коли суд відмовляє у позові, тому що позивач помилково вважає, що його права були порушені або були порушені ті права, які йому не належать. Тому, звернення позивача до суду з позовом до конкретної особи (відповідача) лише суб’єктивне припущення, що саме ця особа порушила його права. Дана обставина підтверджується або спростовується під час розгляду справи судом.

З вище вказано випливає те, що позивачем вважається та сторона цивільного процесу, яка за допомогою позовної заяви з якої вбачаються правовідносини цивільного характеру звертається в суд та переконана, що її права були порушені чи оспорюються. Так, як в наказному та окремому провадженнях не вбачається спір, ініціатором розгляду справи виступає заявник.

Як вище було вказано, саме позивач є ініціатором розгляду цивільної справи в суді, однак не лише він наділений цим правом. Розгляд по справі може також початися і з ініціативи законного представника, представника за довіреністю або осіб, яким законом передбачено захищати інтереси інших шляхом подання позову до суду. Виходячи з цього, твердження про те, що позивач – це особа, яка звертається до суду є не зовсім коректним та суперечить законодавству.

Ще з римського права відомо, позивач – це учасник цивільного судочинства, який атакує. Він першим з'являється у проваджені, внаслідок чого має певні плюси відносно відповідача (сторони, яка захищається). Це, багато в чому, надає йому тактичні та процесуальні переваги. Позивач має можливість вибору:

1) яким способом подати позовну заяву для відкриття провадження у справі (самостійно чи через інших осіб);

2) яку особу залишити у якості відповідача до справи;

3) часу  для пред'явлення позову;

4) підсудності ( в окремих випадках);

5) підстав  та предмету позову;

6) меж  судового розгляду.

Протилежною позивачу стороною в цивільному судочинстві виступає відповідач. Відповідач – це особа, яка через суд залучається до участі у справі внаслідок пред'явлення до неї позовних вимог в інтересах позивача. Відповідача притягують до процесу у зв'язку з тим що позивач, або суб'єкт, який діє в інтересах позивача, вважає, що він порушив, оспорив чи не визнав права, свободи чи інтереси позивача. При цьому згода відповідача на притягнення його до судового процесу не потрібна.6

У цивільному провадженні відповідач розглядається, як пасивна сторона. Сам до суду відповідач не звертається, а його в процес залучає позивач тим, що вказує на нього у позовній заяві, як на порушника свого права та пред'являє йому позову.

Підґрунтям цивільного позову, як зазначають у свої творах науковці, вважається власне переконання позивача про те, що саме ця особа є порушником належаного йому права, а тому під поняття відповідача підпадає саме та сторона, на яку вказує позивач.

У цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути:

• фізичні особи , які мають належну дієздатність;
• юридичні особи;
• держава (в особі відповідних уповноважених органів та посадових осіб).

Тими ж правами і обов’язками, що і сторони, наділяються також особи, справи яких розглядаються y порядку наказного і окремого провадження, крім тих які притаманні лише позовному провадженню.

Суттєвими ознаками сторін, завдяки, яким їх виділяють їх з-поміж інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та інших осіб, які беруть участь у справі, є такі:

1) сторони - це обов'язкові учасники цивільного процесу;

2) сторони - це особи, між якими виник спір про право, який є підставою для відкриття цивільного провадження, предметом розгляду та вирішення судом;

3) сторони  є носіями протилежних інтересів;

4) вони ведуть цивільний процес у справі від свого імені;

5) юридична заінтересованість сторін носить особистий характер, тобто вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю;

6) від їх імені можуть діяти представники (крім справ про усиновлення);

7) з приводу їх цивільної справи приймається судом остаточне рішення у цивільній справі;

8) сторони несуть тягар судових витрат по справі;

9) на сторони поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення у справі;

10) правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво.7

Поняття сторін застосовується у справах де існує спір, тобто справах позовного провадження. Учасниками ж справ окремого та наказного провадження є заявники. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, що встановлені законом.

Традиційно, сторонами вважаються особи, які є учасниками спірних матеріальних правовідносин. Однак така думка піддається критиці, оскільки можливі випадки, коли матеріально-правові відносини між сторонами відсутні, зокрема, коли позивач не має права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов'язок перед позивачем (неналежність сторони). Суд зобов'язаний розглядати і цей спір, оскільки чинне цивільне процесуальне законодавство не вимагає з'ясування наявності матеріальних правовідносин між сторонами при пред'явленні позову. Лише під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. 8 
РОЗДІЛ ІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА СТОРІН ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

Керівним положення цивільного процесу, яке закріплює однакові можливості щодо здійснення та захисту своїх прав сторонами в цивільному провадженні та виключає будь-які переваги однієї сторони по відношенню до іншою, одними особами, які беруть участь у цивільному процесі, перед іншими, є принцип процесуальної рівності сторін, тобто таке нормативно-правове забезпечення, яке передбачає сторонам однакове процесуальне положення перед судом при розгляді справи.

Науковці вважають виправданою закладену рівноправність сторін у цивільному судочинстві, оскільки, принцип змагальності і полягає у тому що кожна з осіб, маючи однаковий обсяг прав, як юридично, так і фактично, може у повній мірі відстояти свої права, які передбачені для неї на законодавчому рівні.

Нормативно-правова база передбачає, що сторони користуються однаковими процесуальними правами. Всі процесуальні права сторін, які передбачені ЦПК України витікають з встановленого Конституцією України права на судовий захист своїх інтересів. Вся ж система цивільного судочинства є, по суті, лише конкретизацією цього конституційного положення, з урахуванням особливостей цивільного процесу, та гарантією його виконання.