Контрольная работа по "Адвокатура Украины"

Якщо звід приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати  особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка.

Спеціальна процедура  застосовувалася під час розшуку  вкраденої челяді. Отут також, як і в справах про крадіжку, вступав у дію інститут зводу. Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом, але тільки до третього зводу. Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як «особі», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до кінцевого зводу, до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продажі і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 Пространної Правди).

«Гоніння сліду» — третя стадія судового процесу, що полягала в пошуку доказів і злочинця по слідах і спричиняло для верви, у якій губляться сліди вбивці або злодія, необхідність самій розшукати злочинця й видати його владі або платити дику виру. Отримані в ході проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

Система доказів по Руській Правді складалася з показань свідків, речових доказів, присяги. У законі нічого не говориться про власне визнання й письмові докази. Серед доказів продовжували існувати випробування водою й залізом, а також присяга, що супроводжувалася цілуванням хреста.

Розрізняли дві категорії  свідків — видоки й послухи. Перші — свідки в сучасному значенні слова, очевидці події. Послух — більше складна категорія. Це особи, які чули про те, що трапилося, від кого-небудь, що мають відомості із других рук. Іноді під послухами розуміли й свідків доброї слави сторін. Вони повинні були показати, що відповідач або позивач — добропорядні люди, що заслуговують на довіру. По деяких цивільних і кримінальних справах було потрібно певне число свідків (наприклад, два свідки при укладанні договору купівлі-продажу, два видока при образі дією). Інакше кажучи, у використанні показань свідків наявний елемент формалізму.

Позов вимагав конкретних судових доказів, якимись були: свідки — «видоки» і «послухи» вільного стану; «поличное», або «особі», тобто предмет злочину в обвинувачуваного в руках або на його дворі.

Руська Правда передбачала  й такий вид доказів, як свідчення  послухів, котрі, на думку більшості  дослідників, були свідками доброї слави  сторони, яка брала участь в судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. Послухами могли бути тільки вільні люди й лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи.

У разі неясності справи бралися до розшукування нових доказів. Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», існування якого пояснюється властивими людям тієї доби повір’ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги, різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає дві види судових клятви — для позивача й відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів. Відповідач давав так звану очищувальну клятву. Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження правдивості своїх слів присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто даючи клятву, обманював, неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є свідчення в повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам’ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався й у Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом у єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим визнавався той, хто перемагав, оскільки вважалося, що бог допомагає правому.

Видом «суду божого»  були так звані ордалії. Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою, — але в Руській Правді нічого не говоритися про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробування залізом застосовувалося у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним залізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»), його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв’язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували й проголошували невинуватим.

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, часом лише зовнішню об’єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю й кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того самого панівного класу.

2. Внесок українців  у здійснення судової реформи 1864 р. в Росії

Судова реформа 1864 р. в  Росії, яку почали розробляти з 1850 р., відбулася з метою запровадження  «суду скорого, правого, милостивого  і рівного для всіх підданих». Як зазначалося в імператорському  Указі, реформа здійснювалася для  піднесення судової влади, надання їй належної самостійності, утвердження поваги населення до закону, без якої неможливий громадський добробут і яка повинна бути постійним керівником дій всіх і кожного від вищого до нижчого.

Судова влада отримала повну  самостійність, була відділена від адміністративної, спрощена судова система, створена система судових інстанцій, яка надавала можливість здійснювати швидке і однозначне відправлення правосуддя, введено існування загального і рівного для всіх суду, проголошення і закріплення права обвинуваченого на захист. Дуже важливими були заходи щодо суддівського складу, якими передбачався відповідний інтелектуальний ценз, матеріальний стан і незмінність суддів. Позитивними стали нововведення щодо широкої участі громадян у відправленні правосуддя — суд присяжних, мирові судді, введення гласного, змагального і усного процесу, замість таємного і письмового. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристови, прокурори і ради присяжних повірених.

Перебуваючи в складі Російської імперії, Україна однією з перших, відчула на собі всі нововведення на території метрополії. Більш того, трапилося так, що талановиті і працелюбні представники України виявилися чи не найвидатнішими провідниками російських реформ усіх часів. Відтак, історію української адвокатури неможливо відділити від Судової реформи 1864 p., яка поклала початок діяльності інституту присяжних повірених на всій території російської імперії. Напевно, мало хто знає, що про створення в Росії суду присяжних, невід'ємною складовою якого завжди була адвокатура, мріяв і великий Пушкін. Ще в тридцяті роки на вік ХІХ-й, випереджаючи майбутнє, в своєму листі до Соболевського, він писав: «...після звільнення селян у нас з'являться гласні процеси, присяжні та ін.»[8, c. 36].

Ми з вдячністю і  гордістю можемо сьогодні відзначити, що основний тягар здійснення Судової  реформи 1864 р. на території російської імперії виніс на своїх плечах видатний діяч Російської імперії, українець за походженням Сергій Іванович Зарудний.

Цікава деталь: усі російські самодержці з певним страхом і побоюваннями відносились до адвокатури, вбачаючи в ній мало чи не революційний інститут. Цей страх підігрівався розповсюдженою в Росії чуткою, що адвокатами були Мірабо, Марат і Робесп'єр, хоча в дійсності це відносилось лише до останнього. Тим вагомішою постає перед нами постать Сергія Івановича Зарудного, який зумів, задля підняття авторитету створюваної ним присяжної адвокатури, добитися від Олександра II "Высочайшего повеления", датованого 22 лютим 1866 р. "О сохранении за камерюнкерами и камергерами придворного звания при поступлении их в число присяжных поверенных".

Обов’язком кожного  присяжного повіреного вважалося виконання  за призначенням суду обов’язку захисника  у кримінальних справах. Петербурзька рада присяжних повірених, наприклад, у своєму рішенні розтлумачила це питання і встановила, що контроль за неухильним дотриманням цього обов’язку присяжних повірених лежить на раді.

Важливу роль у здійсненні судової реформи в Росії відводять  А. Ф. Коні і представнику стародавнього українського роду, "давшего российскому обществу несколько деятелей, которые выделяются умом и твердостью, моральной целостностью характера и глубокой любовью к отечеству", Павлові Євграфовичу Ковалевському, який керувався у своїй діяльності "человеколюбием, уважением к личности ближнего и отвращением к угнетению"[8, c. 36].

Приємно сьогодні також  усвідомлювати, що серед найбільш авторитетних адвокатських колегій на гігантському просторі царської Росії значилися - Харківська і Одеська.

Історично Росія вже  наблизилась до створення інституту  судового захисту, хоча і зробила  це зі значним запізненням, порівнянне з іншими європейськими країнами. Розуміння необхідності судового захисту вже відчувається в більш ранніх законодавчих актах. Так «Памятник из законов» у главі ІXIII «Осуждение» містить таке: «...Когда по всем правам натуральным каждому причина ознаменается и к обороне своей и оправданию допущен бывает, в чем никому запретить не можно, ниже не объявя причины наказание учинить; ибо надлежит челобитчику и ответчику определить термин, когда с оным в суд явиться и потом с оными в суд вступать», що в перекладі на українську мову означа: «Коли за всіма правами природно кожному об'являється причина і він допускається до захисту та виправдання, в чому нікому забороняти неможна, недопустимо чинити покарання; тому що належить позивачеві та відповідачеві визначити термін, коли з'явитися у суд і тоді приступати до суду» і трохи далі «...Но понеже к свидетельствованию явные и довольные требуются доказы, того ради Судье надлежит в смертных делах пристойным наказанием его наказать опасаться, но толь паче наказать, понеже лучше есть 10 винных освободить, нежели одного невинного к смерти приговорить» - в перекладі - «Але коли для засвідчення потрібні явні та достатні докази, то судді належить у смертних справах (йдеться про смертний вирок) остерігатися карати означеною карою, тим більше, що краще 10 винних звільнити, аніж одного невинного засудити до страти»[8, c. 36]. Йдеться про високу відповідальність судді, особливо в справах, де можлива кара у вигляді позбавлення людини життя, а також про необхідність кожному надати право захищатись від обвинувачення.

Саме завдяки реформі 1864 року в Росії виник інститут присяжних  повірених,   що  замінили   колишніх  ходатаїв, «писак» і «строчилок», що отиралися в судах, заповнюючи вакуум професіональних юристів. Присяжні повірені, тобто особи, яким довірялося вести справи в усіх судах на території Росії, вступаючи до колегії, складали присягу. Потрібно відразу зазначити, що існування присяжного повіреного поза межами будь-якої колегії не передбачалось законом. Хоча таке поняття як Рада присяжних ще значний час було притаманно лише трьом найбільш в імперії центрам - це Санкт-Петербург, Москва і Харків. Звертає на себе увагу така обставина - ні спеціальна література, ні преса того часу не містять свідчень про невдоволення корпоративною організацією присяжних повірених.

У той же час заслуговує на увагу атмосфера високої поваги присяжних повірених до свого керівного органу, до честі і достоїнства своєї професії. Вважалося, що "На присяжному повіреному лежить, перш за все, обов'язок захищати честь, достоїнство та привілеї того стану, до якого він належить. Разом з тим він зобов'язаний вважати для себе за правило, що будь-яке зазіхання на стан - є зазіханням на нього особисто і навпаки, що всяке зазіхання на нього, як члена адвокатури, є зазіханням на увесь стан".

Підсумовуючи сказане, необхідно, на мій погляд, зазначити, що підтримані царським урядом титанічні зусилля відданих своїй справі талановитих і чесних людей свого часу не були марними. Російська адвокатура організаційно і якісно виросла в елітний корпус юристів і за своїми морально-етичними принципами і вимогами залишила позаду деякі європейські адвокатури. Щодо дисципліни присяжних повірених, то вона була настільки суворою, що за свідченням А.Н. Маркова "... такой строгой и беспощадной дисциплины не знает ни одно сословие в России"[8, c. 37].

Саме така організація дозволила розквітнути  на судовій арені Росії плеяді справжніх ораторських талантів, слава про яких не затьмарилась і досі. Серед них також назавжди викарбовані імена представників України. Це - Сергій Олександрович Андріївський, випускник Імператорського Харківського університету, Микола Платонович Карабчевський, що блискуче   закінчив   юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, Олександр Яковлевич Пасовер з м. Умані, Микола Йосипович Холева з м. Керчі та ін.

3. Українська  адвокатура часів Радянського  Союзу

Виникнення радянської адвокатури в літературі визначається по-різному. 
Деякі джерела пов'язують це з прийняттям 26 травня 1922 Положення про адвокатуру. Але насправді перші адвокатські органи були створені одночасно з новим радянським судом. Вони видозмінювалися, але це не означає, що їх не було взагалі.