Контрольная работа по "Адвокатура Украины"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Володимира Даля

Кафедра правознавства

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

з дисципліни    АДВОКАТУРА УКРАЇНИ

 

 

Варіант №2

 

Виконав: студент гр. ЮІз 184  Волошина А.О.

 

Перевірив: ст. викл. Усенко Т.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

Луганськ 2012 р.

 

План:

 

І. Теоретичне завдання…………………………………………………………3

ІІ. Тестове завдання…………………………………………………………....27

ІІІ. Практичне завдання………………………………………………………..28

Перелік використаної літератури……………………………………………..31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теоретичне завдання

 

1. Зародки судового захисту в Київській Русі;
2. Внесок українців у здійснення судової реформи 1864 р. в Росії;
3. Українська адвокатура часів Радянського Союзу;
4. Перший закон «Про адвокатуру» на території незалежної України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Зародки судового  захисту в Київській Русі

 

В наш час право кожного на судовий захист стало одним із фундаментальних прав людини, гарантованих у конституційному порядку. Закріплене в конституціях більшості розвинутих держав, воно посідає чільне місце в структурі конституційно-правового статусу людини та є необхідним фактором. Право на правосуддя відображається в основних засадах судочинства. Тому зміст цього права складається з наступних елементів: доступність правосуддя; право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення; незалежність і неупередженість суду; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; право на захист; публічність судового розгляду; розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом [12, с. 19].

Зокрема, Конституцією України  передбачається низка гарантій, однією із яких є право судового захисту, що передбачене статтею 55 Конституції України [1], згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Право на судовий захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного закріплено у Кримінально-процесуальному кодексі України (ст.21) [2].

Законом України "Про  судоустрій і статус суддів" закріплено, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечує  кожному  право  на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України,  а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2) [3]. Для  забезпечення  права  на  захист  від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у  судах  в  Україні діє адвокатура (ст. 10, ч.3) [3].

 

 

Що ж стосується становлення адвокатури в Україні, то воно пов’язано з часом, коли вона являлась невизначена юридично особливим правовим інститутом при реформі 1864 р. Однак до того часу в країнах, що були на території теперішньої Україні, використовувався двійник адвокатури — судове представництво.

В час Київської Русі (IX-XIII ст.) інститут захисту прав і свобод людини формувався в специфічних умовах. Так, роль захисників у судах виконували рідні і приятелі сторін, «послухи» (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Процесуальне представництво в різних формах судового процесу  часів Київської Русі можна зрозуміти, коротко проаналізувавши джерела давньоруського права. Серед таких джерел, безумовно, в першу чергу слід виділити Руську Правду, яка об’єднувала кілька писаних законів, що визначали судові процедури. До неї належали фактично самостійні законодавчі акти Ярославова Правда, Правда синів Ярослава, Руська Правда ХІІ ст. та інші документи, що діяли в різні часи і багато в чому відрізнялись один від одного за змістом. Крім того, деякі форми судочинства ґрунтувались на звичаєвих нормах, а церковний суд керувався власними регуляціями.

Виникнення і становлення  раннього феодального права в Древній Русі тривало значний історичний період і пов’язане із створенням Правд окремих племен східних слов’ян. Ці Правди були зведеннями звичаєво-правових норм, призначених для офіційного регулювання соціально-економічних і правових відносин у кожному племені або союзі племен.

До другої половини ІX ст. у Середньому Подніпров’ї відбулася  уніфікація близьких за складом і  соціальною природою Правд цих племен у Закон Руський, юрисдикція якого  поширилася на територію державного утворення слов’ян із центром у Києві. Цим створеним визначним нормативним актом, який вже мав риси системи права, керувалися в судовій практиці Великі київські князі й контрольовані ними князівські й місцеві общинні суди. Його можна охарактеризувати в загальному сенсі як якісно новий етап розвитку права Київської Русі в умовах існування держави. 
До наших днів дійшло більше ста списків Руської Правди, які можна класифікувати на три основні редакції:   1) Коротка, 2) Велика,  3)  Скорочена.

Найдавнішою редакцією  є Коротка Правда, що складається із Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вірного (виникла не пізніше 1054 р.).

Велика редакція, що виникла  не раніше 1113 р. і пов’язана з  ім’ям Володимира Мономаха, розділена  на Суд Ярослава й Устав Мономаха.

Скорочена редакція з’явилася в середині XV ст. з переробленої Докладної редакції.

Джерелами кодифікації  стали норми звичаєвого права й князівська судова практика. До числа норм звичаєвого права належать насамперед положення про кровну помсту й кругову поруку, причому законодавець намагається максимально обмежити застосування кровної помсти, в той час як кругову поруку зберігає і прагне використати як ефективний захід, що невідворотність покарання за вчинений злочин, зв’язавши всіх членів громади відповідальністю за кожного з них.

Численні норми Руської Правди, вироблені князівською судовою практикою, часто пов’язуються з іменами князів, що їх приймали (Ярослава, синів Ярослава, Володимира Мономаха).

З давніх джерел, що дійшли до нас, Руська Правда була першим писаним  пам’ятником звичаєвого права, а розбіжності в списках Правди пояснюються тим, що вона була уставом не одного, а кількох князів, зокрема Ярослава, Ізяслава із братами й Володимира Мономаха.

Коротка редакція являє  собою первинний справжній пакет  Правди, за якою встановилася назва Правди Ярослава. В основу цієї Правди були покладені звичаї слов’янських племен, але багато в чому змінені й доповнені під впливом феодальних відносин. Велика ж редакція є ні що інше, як змінена й доповнена наступними князями Правда Ярослава, що одержала назву Правди Ярославичів. Обидві ці редакції носять загальну назву Суд Ярослава Володимировича.

Остання редакція Правди припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.), а також, імовірно, його сина Мстислава Великого (1125-1132 рр.). У  цей час соціально-економічний розвиток країни досяг високого рівня, але держава вже стояла на порозі феодальної роздробленості. Автори поклали в основу Правди зведення законів Ярослава Мудрого — «Суд Ярослава Володимировича» та відредаговані відповідним чином самостійні князівські устави й окремі законоположення.

Руська Правда значно поширилася у всіх землях Древньої Русі як основне джерело права  й стала основою юридичних  норм аж до 1497 р., коли на зміну прийшов  Судебник, виданий у Московській централізованій державі.

Значний вплив на формування давньоруського права справляли міжнародні договори руських князів.

На Русі епохи удільних держав правління й суд не були розмежовані, а тому органи державного управління були одночасно й органами суду в підвладних сферах.

За Руською Правдою  суд по всіх мирських справах зосереджувався в руках князя як верховного законодавця, правителя й судді. Князь відправляв правосуддя особисто або доручав  цю справу намісникам. У Давньоруській  державі судова влада не була відділена  від адміністрації. Посадники й інші посадові особи, що здійснювали правосуддя, одержували певну частину вир і продажів, що стягуються при розгляді справ. Крім того, вони винагороджувалися й сторонами — учасниками процесу. Вищою судовою інстанцією був великий князь.

Місцем суду в столиці  й провінції був князівський  двір, пізніше замінений приказною  або воєводською двором.

Судовий процес мав яскраво  виражений змагальний і диспозитивний  характер: він починався тільки з  ініціативи позивача, сторони в ньому  мали рівні права, судочинство було гласним і усним. Щоправда, у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування й самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу були суттєвими й у церковній юрисдикції.

Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін виросла з тих методів  вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин [7, с. 636-637]..

Давньоруське право  ще не знало розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі  процесуальні дії могли застосовуватися  тільки у кримінальних справах (гоніння сліду, звід). У всякому разі, і у кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний процес, в якому сторони були рівноправні. Обидві сторони в процесі називалися позивачами. (Дослідники вважають, що в церковному суді застосовувався й інквізиційний, розшуковий процес із усіма його атрибутами, включаючи катування.)

Обвинувачуваний призивався до суду особою, що перебувала при дворі  намісника і називалася доводчиком.

Призваний до суду у кримінальній справі повинен був знайти поручителя, який би поручився за нього в його явці в судове засідання в зазначений строк. Якщо ж обвинувачуваний не знаходив поручителя, то його позбавляли волі й заковували в залізо.

Поруч із органами місцевого  князівського суду існував також  суд громади. Його компетенція обмежувалася кордонами й особами громади.

Рішення суду постановлялося усно. Апеляційні скарги сторін на рішення суду подавалися князеві, хоча, як відзначають дослідники, це право не було ефективним, тому що ним реально могли скористатися тільки деякі найбільш знатні феодали. Виконання  рішення  в  судовій  справі  здійснювалося  негайно.  Стороні,  яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито. У Руській Правді помітні певні форми забезпечення виконання судового рішення, наприклад, стягнення вири з убивці. Спеціальна посадова особа — вирник — прибував у будинок засудженого із численним і озброєним почетом і «терпляче» чекав, поки той заплатить штраф, одержуючи щодня натуральне утримання. Злочинець був зацікавлений якнайшвидше розрахуватися зі своїм боргом і позбутися неприємних «гостей».

Судовий процес починався  позовом або «поклепом» з боку позивача, у якому вказувалися правопорушення й обвинувачуваний. Виключення із цього правила становили тільки вбивство й крадіжка, тому що позивач, як правило, не міг указати на конкретну особу. Верв, на землі якої виявлявся один з таких злочинів, повинна була відшукати злочинця або платити за вбивство виру.

Руській Правді відомі дві  специфічні процесуальні форми досудової  підготовки справи — гоніння сліду й звід. Гоніння сліду — це відшукання злочинця по його слідах. Якщо слід привів до будинку конкретної людини — виходить, вона і є злочинцем, якщо в село — відповідальність несе громада, якщо втратився на великій дорозі — пошук злочинця припиняється.

Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому не залишається нічого іншого, як удатися до закличу, тобто оголосити на торговельній площі про пропажу в надії, що хто-небудь впізнає украдене або загублене майно в іншої особи. Людина, у якої виявиться втрачене майно, може, однак, заявити, що вона придбала його правомірним способом, наприклад, купила. Тоді починається процес зводу. Власник майна повинен довести сумлінність його придбання, тобто вказати особу, у якої він придбав річ. При цьому досить показань двох свідків і митника — збирача торговельних мит.

«Заклич» означав публічне повідомлення про скоєння злочину, вчинявся в людному місці, де оголошувалося про зникнення речі, що володіла індивідуальними ознаками, тобто яку можна було впізнати. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили в кого-небудь, то він вважався відповідачем. Заклич передував зводу. Відповідач винний був повернути річ її власникові й сплатити штраф. Отже, «заклич» — це один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала індивідуально-визначені ознаки.

Друга стадія процесу — «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила зводу досить повно регулювалися статтями Пространної Правди. Звід здійснювався або до закличу, або в строк до трьох днів після закличу. Особа, у якої виявляли цю річ, повинна була вказати, у кого ця річ була придбана: «піди на звід, де єсть взяв». Звід тривав доти, доки не доходили до людини, не здатної дати пояснення, де вона придбала цю річ. Якщо звід закінчувався відшуканням злодія (татя), останній повинен був сплатити штраф і винагороду тому, кому він продав викрадену річ. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів звід тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати звід.