Держава, як суб’єкт і учасник міжнародних торговельних правовідносин

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Февраля 2011 в 20:40, курсовая работа

Описание работы

Предмет курсової роботи – взаємовідносини держав на арені торгівельних відносин та їх правовий аспект .

Завдання курсової роботи:

•сформулювати поняття про державу, як суб’єкт і учасник міжнародних торговельних правовідносин;
•визначити роль та функції держави як учсника торгівельних відносин
•дати класифікацію взаємовідносин держав;
•дати загальну характеристику торгових відносинам муж державами;
•визначити суть понять «імунутет держави», «суверенітет держави»;
•дати загальну характеристику участі держави в міжнародному арбітражі з торгівельних питань;
•розглянути на прикладах роботу судів та участь держави в міжнародних судах.

Содержание работы

Вступ 2
РОЗДІЛ 1.
Держава в міжнародному праві та міжнародно-торговому праві

1.1. Поняття, ознаки держави в МП та МТП 4
1.2. Роль та функції держави в міжнародному торговому праві. 6
Розділ 2.
Права і обв’язки держав в сфері МТП.

2.1. Принцип суверенної рівності держав в міжнародному та міжнародно-торговому праві. 10
2.2. Взаємовідносини держави в МТП 15
РОЗДІЛ 3.
Держава як учасник в міжнародного суду з торгівельних питань.

3.1. Поняття імунітету держави та його види в міжнародному праві. 20
3.2. Участь держави міжнародному арбітражі з торгівельних питань. 26
Висновки 32
Список використаних джерел 33
ДОДАТОК 1

Файлы: 1 файл

Держава.doc

— 293.00 Кб (Скачать файл)

    Як  приклади участі держав у подібних процедурах можна назвати  оспорювання відповідною  державою в Апеляційному суді Швеції рішень Арбітражного інституту  Стокгольмської Торговельної Палати, прийнятих арбітрами по справах CME v. Czech Republic та MTR Metals Ltd. v. Kazakhstan Republic. У першому випадку Чеська Республіка була зобов‘язаною за умовою двостороннього інвестиційного договору, що передбачала міжнародний арбітраж як спосіб вирішення інвестиційних спорів між Нідерландами і Чехією. Республіка Казахстан була визнана арбітрами стороною арбітражної угоди в силу приватизації підприємства, що уклало контракт з арбітражним застереженням, і прийняттям на себе зобов'язання погасити борги цього підприємства в рамках названого контракту.

    Іноді про згоду держави  з юрисдикцією  міжнародного арбітражу  арбітри судять за так званими “допоміжними”  діями представників  органів державної  влади або за змістом  окремих державних  декретів чи постанов, які прямо стосуються спірних договірних відносин сторін.

    Наприклад, такою допоміжною дією може бути схвалення  контракту з боку державних органів (The Pyramid Case).

    Між будівельною компанією  з Гонконгу і державним  підприємством з  Єгипту був укладений  контракт на будівництво двох туристичних центрів, що містить арбітражне застереження про підвідомчість спорів арбітражу Міжнародної торговельної палати. Даний контракт у доповненні до підписів обох сторін містив слова “Підтверджено, погоджене і ратифіковано” (“Approved, agreed and ratified”) за підписом Міністра туризму Єгипту. Коли офіційні органи Єгипту згорнули проект, будівельна компанія ініціювала арбітражний розгляд як проти державного підприємства, так і проти держави Єгипет. Остання заперечило свою участь в арбітражі з посиланням на те, що вона не зв'язано арбітражним застереженням у контракті. Арбітраж не погодився із запереченнями держави Єгипет і у своєму рішенні зобов'язав саме його відшкодувати будівельній компанії понесені збитки. Рішення було оскаржено в Паризькому суді, що визнав заперечення держави Єгипет обґрунтованими і задовольнив його протест, скасувавши рішення арбітражу. Суд визнав, що дописані Міністром туризму Єгипту слова означають не більш ніж згоду з проектом з боку компетентної державної установи, але ж ніяк не приєднання держави до контракту як сторони.

    Іншим яскравим прикладом  може послужити надання  державою гарантій виконання  державним підприємством  договірних зобов'язань (SCC case No. 38 – 39/1997)16. Так, юридична особа Республіки Казахстан – “підприємство корпоративного типу суспільної власності” (corporate type enterprise in public ownership) уклало основний контракт з іноземною стороною на постачання визначеного товару. Контракт передбачав розгляд спору відповідно до Регламенту Арбітражного інституту Стокгольмської торговельної палати. Для забезпечення інтересів іноземного контрагента перед урядовим закладом Уряд Республіки Казахстан видав на користь іноземного підприємства гарантійний лист. Урядовий заклад порушив свої зобов'язання, і в ході арбітражного розгляду одноособовий арбітр визначив, що подібні дії в силу участі урядового закладу в діяльності спеціально створеного сторонами для здійснення цілей контракту підприємства і допоміжному характері гарантій третьої сторони (для цього було проаналізовано не тільки умови контракту, але й відповідне прецедентне право і доктрина), уряд підкорив себе умові про арбітраж і погодився з розглядом його гарантій в ході арбітражного розгляду.

    Як  відзначено вище, міжнародний  арбітраж є приватною формою вирішення спору, і участь у такому розгляді перед арбітрами (а не державними суддями) не має нічого спільного зі здійсненням державою в особі судової влади своїх суверенних функцій. По суті, для держави, залученої за її ж письмовою згодою в розгляд спору в міжнародному арбітражі, немає нічого такого, проти чого її імунітет повинен працювати. Сам факт проведення такого арбітражу, повноваження арбітрів, правила процедури, аж до положень про оспорювання і виконання рішення, засновані на письмовій угоді сторін (арбітражному застереженні). Арбітри не представляють інтереси будь-якої держави, не несуть відбитка її “суверенної влади”. Крім того, арбітражна угода в силу давнього латинського принципу pacta sunt servanda практично у всіх юрисдикціях світу вважається прямою відмовою його учасників від юрисдикції державних судів, тобто від юрисдикції будь-якої держави як такої. Адже соверен на те і соверен, щоб мати владу дати зобов'язуючу обіцянку, яку потім не потрібно буде підтверджувати.

    Тим часом, як правило, сам факт арбітражу проти держави викликає її обурення і апелювання до імунітету. Ситуація стає складнішою і неоднозначною, коли держава бере участь у комерційному контракті не від свого імені, а в особі політичних або адміністративних органів, юридичних осіб публічного права або інших органів державного апарата, так само як і у формі участі в заснованих державою (цілком або частково) юридичних особах приватного права. Дійсно, адже на питання чи має намір держава при заснуванні державного підприємства взяти на себе і майнову відповідальність за виконання таким підприємством зобов'язань за зовнішньоекономічним контрактом з арбітражним застереженням, ми відповімо, що немає. Але, на жаль, така відповідь сама по собі не може запобігти тривалим і небезперечним арбітражним і судовим розглядам.

      Для держав –  учасниць Конвенції  ООН про визнання  і виконання іноземних  арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.) іноземне арбітражне  рішення, винесене  на території іншої  держави – учасника  названої Конвенції,  є настільки ж  обов'язковим для виконання, як і остаточне рішення національного суду. Текст Конвенції 1958 р. і travaux preparatoires, за загальною думкою, свідчать про те, що якщо держава погодилася передати спір до міжнародного арбітражу, то вона взяла на себе й обов'язок виконувати прийняте арбітражне рішення. Положення регламентів міжнародних арбітражних інститутів, що цитуються вище, також свідчать про те, що згода на арбітраж містить у собі й зобов'язання виконувати прийняті арбітражем рішення. Це має, по суті, означати відмову держави від імунітету і в цьому питанні.

    Реальне виконання рішення  шляхом накладення арешту на власність іноземної  держави або інша силова дія, спрямована на виконання рішення, дійсно часто стає проблемою. Більшість  національних правових систем встановлюють прямо або побічно різницю між відмовою від судового імунітету і відмовою від імунітету стосовно виконання. Щоправда, зазвичай це стосується діяльності органів судової системи держави, а не міжнародних арбітражів. Однак як наслідок такого розмежування, підписання державою арбітражного застереження може не бути визнано достатнім для обґрунтування згоди цієї держави з юрисдикцією суду країни, в якій і запитується визнання та виконання арбітражного рішення, а дорівнює згоді на саме виконання. Наприклад, такий висновок випливає зі статей 7 і 18 (2) Проекту статей про юрисдикційні імунітети держави і її власності, підготовлених Комісією ООН з міжнародного права.

    Що  стосується національних законодавств, то лише в деяких країнах  були прийняті спеціальні закони про виконання іноземних арбітражних рішень. Це має принципове значення, оскільки якщо питання про визнання і виконання арбітражних рішень не врегульоване у спеціальному законодавстві, то воно відображається або в загальній нормі ЦПК або в законодавстві про виконання іноземних судових рішень. Останнє в обов'язковому порядку зумовить один з двох можливих варіантів (адже йдеться про судові рішення). Перший варіант – це підтвердження теорії абсолютного імунітету, що, по суті, може цілком виключити саму можливість виконання проти держави іноземного арбітражного рішення в примусовому порядку. Другий варіант – більш сучасний –заснований на теорії функціонального імунітету, що обмежує арешт власності вужчими обставинами. Наприклад, застосування цього варіанта може полягати в більш вузькому визначенні поняття “держава”, для того щоб юридично виключити з нього державні підприємства або установи, задіяні в комерційній діяльності. Іноді може бути встановлена вимога підтвердження наявності прямого зв'язку між власністю, щодо якої запрошується арешт, і предметом позову, або ж визначена власність іноземної держави споконвічно виключається з переліку власності (активів), проти яких може бути накладений арешт або застосоване примусове виконання. Тобто в законодавчій і судовій практиці на сьогодні відсутній єдиний підхід щодо того, чи можна застосовувати примусові заходи стосовно будь-якої комерційної власності держави. Закони про імунітет іноземної держави, прийняті у Великобританії, ПАР, Пакистані, Канаді, Австралії не встановлюють можливість застосування примусових заходів залежно від наявності зв'язку між предметом позову і комерційною власністю держави, тоді як ст. 1610 (а)(2) відповідного Закону США встановлює, що застосування примусових заходів щодо комерційної власності іноземної держави можливо тільки за наявності зв'язку між комерційної власністю і предметом позову.

    Таким чином, сам факт участі держави в Нью-Йоркській  Конвенції 1958 р. і  підписання нею комерційного контракту з арбітражним  застереженням, не можна визнати достатнім з погляду гарантії реального виконання арбітражного рішення, винесеного проти держави.

    При виконанні рішення  проти власності  держави виникає  дуже багато запитань і щодо її розмежування на комерційну й некомерційну. Наприклад, як оцінити банківський рахунок держави, призначений для фінансування дій публічного характеру, якщо він одночасно використовувався і в комерційних цілях?

    Право держави посилатися на імунітет щодо примусового  виконання, так само, як і посилатися на імунітет державної власності (причому як на території самої держави, так і на території інших країн-учасниць названої Конвенції), має бути уточнено з урахуванням чинного на території держави, у якій запрошується виконання, законодавства про імунітет, його тлумачення і практики застосування .

    Як  було підкреслено  вище, арбітражне застереження як таке не вважається достатньою підставою  для висновку про  те, що держава відмовилася  від імунітету  і у відношенні виконання рішення  арбітражу. У зв'язку з цим варто  звернути увагу на практику французьких судів протягом останніх років. У 1982 р. у справі Republic Islamique d’Iran v. Eurodif. C. A. Paris Апеляційний суд Парижа встановив, що “арбітражне застереження саме по собі не може вважатися складовою відмови від імунітету від виконання, що може бути результатом таких дій, які недвозначно стверджують таку навмисну відмову”. І хоча суд при цьому не визначив, які дії становлять таку “недвозначну відмову від імунітету”, дане положення протягом тривалого часу залишалося пріоритетним для правової французької доктрини [19].  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Висновок

    Держави були і поки що залишаються  основними суб'єктами міжнародного права. Проте це найбільш ефективно виглядає в умовах проведення ними активної міжнародної  економічної діяльності, що породжує, у свою чергу, не тільки економічну взаємну зацікавленість, але й економічну взаємозалежність. Така залежність (оскільки це обмежує суверенітет) може призвести до ізоляції від міжнародного співтовариства, що значно утруднює вирішення багатьох економічних проблем внутрішнього характеру (СРСР, Німеччина, Китай). Тому держави прагнуть розширювати свої міжнародні економічні зв'язки, активно використовуючи при цьому юридичні важелі міжнародного економічного права. Такими важелями виступають основні принципи сучасного міжнародного торгового права, як основної галузі міжнародного економічного права.

    Держава, як суб'єкт міжнародного торгового права, виступає в економічних відносинах міждержавного характеру. В договорах держава сама безпосередньо, або через свої органи стає стороною й учасником приватноправових відносин, може стати причиною виникнення дуже складних із погляду юриспруденції питань. Маються на увазі питання імунітету державної власності від примусового виконання судових рішень, питання цивільно-правової відповідальності держави за боргові зобов'язання спільного з нею підприємства та ін.

     До  основних принципів участі держави в міжнародному торговому праві покладено:

       принцип суверенної  рівності держав;

       принцип співробітництва  держав;

       принцип невтручання у внутрішні справи держави;

       принцип сумлінного  виконання міжнародних зобов'язань.

     Поряд із цими загальними принципами, з огляду на специфіку галузі, в міжнародному торговому праві сформульовані і спеціальні принципи, що сприяють розвитку світового економічного співробітництва. До них належать:

     принцип невід'ємного суверенітету держав над їхніми природними ресурсами  й економічною  діяльністю;

     принцип свободи вибору форм і способів організації  зовнішньоекономічних зв'язків;

     принцип неприпустимості  будь-яких форм економічної дискримінації;

     принцип рівності і взаємної вигоди держав;

     принцип розвитку взаємовигідного  співробітництва  у сфері торгівлі, економіки, науки  і техніки;

     принцип найбільшого сприяння;

     принцип національного режиму;

     принцип взаємності. 

    ЛІТЕРАТУРА 

      1. Ануфриева Л.П. Международное  частное право. Особенная  часть. Том 2.– М.: Изд-во БЕК, 2002. –  С. 85.
      2. Богуславский М.М. Практика применения принципа иммунитета государства и проблема законодательного регулирования // Международное частное право: современная практика. Сборник статей под редакцией М.М, Богуславского и А.Г. Светланова. – М., 2000. – С. 215.
      3. Мережко А.А. Lex mercatoria: теория и принципы транснационального торгового права. - К., 1999.
      4. Ноздрева Р.В. Организация и управление внешнеэкономической деятельностью. - М., 1999.
      5. Сергеев П.В. Мировая экономика: Учеб. пособие для вузов. - М., 1999.
      6. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право Підручник. — Видання друге, перероблене і доповнене. — К.: КНЕУ, 2003. — 311 с.
      7. Г.М.Вельяминов, Волтерс Клувер Международное экономическое право и процесс - М.:, 2004
      8. Крегул Ю.І.. Правові основи держ. управління економікою України Навч. посібник  – К.:КНЕУ, 2003 - 431 с
      9. Боярська З. І. Міжнародне комерційне право Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 143 с.
      10. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. – К., 2007.
      11. Кириченко О.А. «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності»
      12. К.: Знання-Прес, 2002

Информация о работе Держава, як суб’єкт і учасник міжнародних торговельних правовідносин